Еволюція визначення поняття причетності до злочину в теорії кримінального права

Стосовно причетності до злочину тривалий час залишалося коло невизначених питань, наприклад, чи є цей інститут самостійним у науці кримінального права, проблемним залишається і відмежування від співучасті у вчиненні злочину. Науковці дотримуються різних точок зору, до цих пір не визначено чіткого поняття причетності, не знайшло себе також і його законодавче закріплення.

Процес формування інституту причетності до злочину триває досить довгий час. У теорії кримінального права нині спостерігаються розбіжність думок із цього приводу та різні підходи авторів до понять співучасті та причетності. У цілому, досить часто доводиться стикатися з тим, що причетність до злочину не відокремлюється від співучасті та не надається самостійного місця цьому інститутові у доктрині кримінального права.

Суспільна небезпека причетності до злочину полягає у тому, що така протиправна діяльність перешкоджає розкриттю та розслідуванню злочинів, викриттю винних осіб, що ускладнює роботу правоохоронних і судових органів. Тим самим порушується принцип невідворотності кримінальної відповідальності, не досягається мета відновлення соціальної справедливості, завдається шкода нормальному функціонуванню суспільних відносин. При цьому чим більшим ступенем суспільної небезпеки характеризується основний (попередній) злочин, тим більшої шкоди суспільним відносинам може завдати причетність до нього.

Для зручності здійснення дослідження пропонується систематизувати позиції вчених стосовно причетності до злочину у декілька блоків (груп), що дасть змогу більш ефективно проаналізувати відображення причетності до злочину в науковій доктрині, виявити суперечності та визначитись із поняттям цього кримінально-правового явища.

До першого блоку пропонується віднести позиційні аргументи проти раціональності та необхідності відокремлення такого кримінально-правового інституту як причетність до злочину.

З позиції Б.С. Утєвського, причетність до злочину має не чіткий, невизначений характер та не може вирішувати практичних питань по суті; діяльність, яка пов’язана зі злочином або виникає на підставі злочину – це може бути і діяльність суду, прокуратури, правоохоронних органів, адвокатури, тобто ніяким чином не має зв’язку сприяння злочинові. Однак, для розмежування співучасті та так званого «причетного» діяння, вчений визначав часовий критерій: діяння, скоєні до вчинення злочину, він відносив до співучасті, а після вчинення – до причетності. З огляду на це автор виокремлював два види співучасті: співучасть у вчиненні злочину (коли співучасть у злочинному діянні є наявною) та співучасть у приховуванні злочину – причетність до злочину. Відмінність між ними полягає у тому, що співучасть у приховуванні злочину – це участь у діяльності злочинця, яка не є караною, оскільки кримінальний закон не карає злочинця за приховування. Караною діяльність причетної особи буде лише у випадках, спеціально встановлених законом [241, с. 161].

Дещо складно погодитися з указаною позицією, оскільки часовий критерій розмежування причетності до злочину та співучасті у ньому є невиправданим із позиції практичної реалізації при кваліфікації протиправного діяння. Так, причетна діяльність до завершення основного злочину у разі кваліфікації як співучасті вимагатиме більш суворого покарання, ніж після закінчення злочинної діяльності, що само по собі буде порушувати принцип справедливості, адже при призначенні покарання причетній особі, у першу чергу, до уваги має братися ступінь тяжкості основного (попереднього) злочину, з приводу якого і є можливою причетність. Ця позиція не враховує усіх суттєвих ознак причетності до злочину та не бере до уваги те, що окремі види причетності мають місце до закінчення основного (попереднього) злочину, як-от: недонесення чи потурання злочинові.

А.Я. Вишинський висловлювався проти визнання причетності як самостійного інституту. Заперечення базується, в основному, на тому, що за критерій відмежування співучасті та причетності береться одна або декілька ознак причетності і на їх основі мотивується відсутність інституту причетності [38]. Думається, що цей підхід є дещо упередженим, оскільки критерії розмежування співучасті та причетності до злочину є досить чіткими та ґрунтовними, суттєві відмінності між цими двома інститутами полягають у ряді суб’єктивних та об’єктивних ознак, а подекуди володіють абсолютно протилежними характеристиками (спільність умислу, спільність участі, спільність злочинного результату, причинно-наслідковий зв’язок тощо).

А.С. Омаров також стверджував, що явище причетності до злочину не характеризується чіткістю та визначеністю, а отже, у кримінальному праві немає ніякої необхідності користуватися цим поняттям, оскільки всі форми причетності в Особливій частині Кримінального кодексу є окремими самостійними складами злочинів [151, с. 15]. М.М. Меркушев відстоював позицію цілковитої відмови від причетності до злочину, суть якої зводилася до того, що злочинна діяльність особи не вичерпується лише у тому сенсі, як її зображено у відповідному складі злочину, а продовжується далі у формі використання плодів злочину, реалізації предметів, здобутих злочинним шляхом, і продовжується до моменту досягнення кінцевої цілі всієї суспільно небезпечної діяльності конкретної особи. Тому прояви причетності до злочину варто розглядати як співучасть у вчиненні злочину [130, с. 17].

Із цим важко погодитись, оскільки при такій інтерпретації причетності до злочину науковцями не враховувалися суттєва різниця (критерії розмежування) між діяльністю причетної до злочину особи та співучастю при реалізації результатів злочинної діяльності. А невизначеність у Загальній частині та передбачення лише фрагментарних норм в Особливій частині Кримінального кодексу залишає за собою ряд таких невизначених проблем як неправомірність притягнення причетних до злочину осіб як співучасників, порушення окремих конституційних та галузевих принципів, кваліфікаційні помилки при реалізації існуючих норм кримінального законодавства та відсутності чітких підстав для кримінальної відповідальності причетних до злочину осіб у цілому, і на сучасному етапі свого існування.

Російський дослідник А.А. Наумов також вважає, що на сучасному етапі розвитку доктрини кримінального права питання причетності зводиться лише до існування окремої норми в Особливій частині Кримінального кодексу, а як інститут кримінального права вона уже давно себе вичерпала і подальше її удосконалення і розробка є недоцільними [144, с. 314-315].

Для встановлення істини такого твердження, у першу чергу, необхідно здійснити ґрунтовний аналіз понять дефініції, інституту права та визначитися, чи достатнім буде закріплення причетності до злочину шляхом передбачення лише окремої норми, що можна спостерігати у чинному КК України. Однак, перш за все, можна зазначити, що вираз ч. 7 ст. 27 КК України «не є співучастю» не дає вичерпної відповіді на запитання, а що ж це за діяння? Окрім того, існуюча законодавча регламентація не встановлює чітких підстав для притягнення до кримінальної відповідальності за такого роду протиправну діяльність, не надає повної характеристики та не охоплює вичерпного переліку видів причетності до злочину.

Отже, основна тенденція щодо визначення причетності до злочину, на думку науковців, позиції яких було представлено до розгляду, зводиться до аргументації відсутності раціональної потреби відокремлення самостійного кримінально-правового інституту причетності до злочину, віднесення до співучасті або повної відмови від причетності. У рамках цього дослідження ця позиція вважається невиправданою як в аспекті правових, так і соціальних, моральних та політичних потреб суспільства. У першу чергу, не враховуються суб’єктивні та об’єктивні відмінності між співучастю та причетністю до злочину, що не дозволяє об’єднувати ці два явища в один правовий інститут. Не береться до уваги різний рівень суспільної небезпеки співучасті та причетності, виходячи з чого, причетні до злочину особи або не притягуються до кримінальної відповідальності взагалі, або отримують не справедливе, невиправдано суворе покарання, фігуруючи як співучасник у злочинові. І в першому, і в другому випадку можна констатувати ряд порушень правових принципів та завдань кримінального закону.

Другий блок наукових визначень та позицій вчених характеризує причетність до злочину як щось відмінне від співучасті, явище, яке хоч і має місце на практиці, але в силу своєї характеристики не досягає інтенсивності самостійної кримінально-правової категорії.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html