---

Інститут причетності до злочину у вітчизняному кримінальному законодавстві: історичний аспект

Поняття причетності до злочину в законодавчому закріпленні відображувалося по-різному, змінювалось одночасно зі зміною охоронюваних суспільних відносин та виданням нових нормативних актів. У науковій літературі надаються різні визначення причетності до злочину, не завжди чітко сформовані та деталізовані. У кожному наступному законодавчому акті у сфері кримінального права це питання врегульовувалося в залежності від розвитку державності та наукової доктрини, тому є доцільним прослідкувати генезис та розвиток процесу закріплення та висвітлення поняття причетності до злочину в нормативно-правових актах різних часів. Законодавче визначення та заборона діяння, що утворює причетність, прослідковувалося ще у давньоруському праві. У подальшому явище причетності до злочину згадувалось і в пам’ятках права раннього та пізнього Середньовіччя. Однак у згадані історичні періоди поняття причетності не мало чітко визначеного поняття, критеріїв розмежування із суміжними, спорідненими соціальними явищами.

Давньоруські законодавчі пам’ятки – договори політичного характеру з греками, Устав Ярослава – належать до того історичного періоду, коли поняття злочину, співучасті та причетності лише зароджувалося у тому юридичному розумінні, яке визнається у сучасному періоді розвитку правової держави. Отже, явище причетності у таких історичних правових актах мали опосередковане закріплення, у них не було спеціальних норм, які регулювали б таке поняття, а лише окремі норми, які забороняли та визнавали караними діяння, які, у свою чергу, можна визнати як причетність до злочину.

Церковний устав Ярослава І (ХІ ст.) можна визнати як перший історичний пам’ятник давньоруського права, що містив окремі норми стосовно причетності до злочину у розділі, який визначав законні підстави для розлучення чоловіка та жінки: «А услышит жена от других людей, что замышляют на царя или князя, и сразу мужу своему не скажет, а после объяснится: развод» [111, с. 404].

 Аналізуючи указану норму, варто згадати, що церква дозволяла розлучення лише у крайніх окремих випадках, а відтак можна зробити висновок про те, що Устав Ярослава передбачав таку особливу підставу – неповідомлення (недонесення) жінкою відповідної інформації про протикняжеську змову, протицарський настрій серед народу. Такого роду неповідомлення визнавалося караним навіть церковними приписами, вважалося настільки протиправним, що було законною підставою для ініціативи розлучення з боку чоловіка.

Відповідальність за заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом уперше було встановлено на початку ХІІ ст. у «Русской правде». У розділі «О воровстве» в «Пространной правде» Ярослава Мудрого [251, с. 17; 13, с. 82].

Відповідальність у цих актах встановлювалася тільки у тому разі, якщо особа достовірно знала, що майно викрадене, а сумлінний покупець не притягувався до відповідальності. Відповідальність за торгівлю майном, здобутим злочинним шляхом, наставала при завідомому знанні того, що майно здобуте саме злочинним шляхом. Покарання передбачало обов’язкове відшкодування збитків власникові майна та іншим особам, що постраждали від дій збувальника викраденого, а також накладався штраф на користь князя.

Крадіжка завжди була одним із найпоширеніших злочинних діянь, а, отже, частину норм «Русской правды» було присвячено саме цьому діянню. Відтак, у ст.ст. 37–38 встановлювався порядок розшуку вкрадених речей, майна: якщо ані украдену річ, ані злочинця не було знайдено, то потерпілий міг прибігти до так званого «закличу» – привселюдному оголошенню на торговій площі про крадіжку зазначеного майна, в надії на те, що хто-небудь впізнає крадену річ чи надасть іншу інформацію щодо останнього. Особа, в якої виявлялося розшукуване майно, могла заявити про добросовісне придбання (наприклад, обмін чи купівля) такої речі і в такому разі починався процес «свода». Новий власник майна мав показати на того, у кого він купив (обміняв) розшукувану річ. У тому ж разі, якщо новий власник майна не міг показати на особу, в якої він купив крадене і не міг довести добросовісність придбання – виплачував штраф князю та відшкодовував судові збори [69, с. 50]. Відтак, заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, визнавалося протиправним діянням ще за часів Київської Русі.

У статті 32 «Русской правды» зазначалося: «Челядин, убежавший от своего господина и скрывшийся в чужом доме, должен быть выдан ему в течении первых двух дней; если же его не выдадут в эти дни, то, будучи опознан, все равно возвращается хозяину, но его укрыватель наказывается тогда продажей (денежным штрафом) в 3 гривны» [189, с. 66].

Цікавим у цьому разі є те, що правотворець надавав можливість вибору тій особі, що приховує втікача, тобто два дні для добровільної видачі, що, у свою чергу, звільняло особу від подальшої відповідальності.

Судебник Івана ІІІ 1497 року проголошував, що за прийом викраденого, його зберігання і продаж стягувалися збитки на користь власника майна і призначалася в’язниця (ст.ст. 46–47 Судебника) [145, с. 9].

У рамках досліджуваної теми варто звернутися також до Статутів Великого князівства Литовського. Так, стаття 30 розділу 7 Статуту 1529 року встановлювала відповідальність осіб, які приховували злочинців та користувалися завідомо краденими речами: «Если бы наши подданные скрывали в своих домах или имениях подозрительных людей, преступников, разбойников, изгнанных из страны или давали им какие-нибудь советы, или оказывали помощь в ущерб обществу, или пользовались заведомо крадеными вещами, и это было бы доказано, то виновный должен быть наказан так же, как перечисленные выше преступники. Потому что по справедливости и совершающий преступление, и потворствующие ему должны подвергаться одинаковому наказанию» [251, с. 102-103].

Історично у кримінальному праві не було поділу співучасників на головних і другорядних, не вказувалися також ознаки самого інституту. Лише через п’ять століть після появи Руської Правди зустрічається згадка про різні ролі при сумісній злочинній діяльності. Губна Білозірська грамота 1539 року встановлює уже поряд із безпосередніми виконавцями також приховувачів [67, с. 7-8].

Правда, у цьому нормативному акті не сказано, заздалегідь обіцяне приховування мається на увазі чи ні. Однак, можна дійти висновку, що все ж мова йде про приховування, на яке правопорушники могли заздалегідь обґрунтовано розраховувати. Це могло бути як попередньо обумовлена співучасть, так і як обумовлений попередній систематичним приховуванням розрахунок на сприяння діяльності.

Подальшого свого розвитку інститут причетності до злочину отримав у «Судебнику» Івана ІV (1550 рік). Цей нормативно-правовий акт установлював порядок добросовісного придбання ношених речей: «А кто купит на торгу что поношено у носящего или с лавки, ино тому купити с порукою с рядовою; а кто купит без поруки, и тому тем бытии виновату» [188, с. 119]. Таким чином враховувалася можливість купівлі краденого майна, і закон вимагав наявності поручителя, який поручився би за продавця такої речі. У разі ж відсутності поруки та особа, яка купувала, втрачала право на позов.

Спробу відмежувати причетність від співучасті було зроблено, хоч і на дещо казуїстичному рівні, уже в Соборному уложенні 1649 року, яке передбачало відповідальність за приховування злочинів, недонесення та потурання злочинові. Зокрема, винна в недонесенні про державний злочин особа каралася на рівні виконавця; щодо інших злочинів недонесення каралося штрафом або покаранням, «яким накаже государ» [22, с. 18].

Цей історичний нормативно-правовий акт передбачав обов’язок переслідувати злочинця, а невиконання цього припису тягло за собою відповідальність у вигляді штрафу та тілесної кари. У таких випадках з людей, які відмовилися надати необхідну допомогу, стягувався штраф на користь потерпілої особи (ст. 59 Соборного уложення 1649 року). Під страхом смертної кари за недонесення (неповідомлення) люди були зобов’язані повідомити царя, бояр, воєвод стосовно дій, спрямованих проти влади царя та його здоров’я. При цьому коло діянь, про які необхідно було повідомляти, було досить широким, однак переважно вони включали замисли проти влади та устрою держави того історичного періоду [185, с. 160-165].

Цікавим є той факт, що кримінальне законодавство розглядуваного історичного періоду містило приписи щодо відповідальності родичів за причетність до злочину. Наприклад, син зобов’язаний був повідомити про те, що його батько вчинив розбійний напад на боярина тощо. При цьому син прирівнювався до співучасника вчинення злочину. Відтак, смертна кара призначалася за вчинення таких видів причетності до злочину: недонесення про державний (політичний) злочин; заздалегідь обіцяне приховання кваліфікованого розбою.

Поряд із вищеперерахованим, Соборне уложення 1649 року передбачало таке поняття, як «неотведение следа» – приховування розбійників жителями тієї місцевості, в якій переховувалися злочинці. У тому разі, якщо факт приховування злочинця мав місце і це було підтверджено, дії приховувачів кваліфікувались як співучасть у злочині у вигляді приховування. Статті 77–81 Уложення містили порядок відповідальності за приховування розбійників та самочинну розправу з такими [186, с. 423]. Уложення також відокремлювало такий вид приховування як «ремесло» – постійне надання тимчасового притулку. Поряд із цим каралися купівля, прийом, зберігання та продаж краденого майна.

У процесі вивчення історичних аспектів заздалегідь не обіцяного приховування, встановлено, що до XVII ст. у вітчизняному кримінальному законодавстві не приділялося належної уваги об’єктивним властивостям заздалегідь не обіцяного приховування злочинів, що дозволяє відмежувати останнє діяння від співучасті.

У результаті кодифікаційної роботи Артикула Військового 1715 року виданого Петром І, законодавець диференціював відповідальність за приховування діянь в залежності від тяжкості приховуваного злочину, застосувавши, таким чином, метод залякування. Самого поняття «причетність» не було введено, але відповідальність за види такого діяння та їх особливості уже деталізовувалася. Так, Артикул 129 встановлював відповідальність за недонесення про готування злочину. Варто також зазначити, що донесення про бунт, зраду, злочини проти монарха необхідно було подавати безпосередньо самому царю. Недонесення становило самостійний злочин не тільки щодо посягань на царя та державній лад, але й щодо інших суспільних відносин, наприклад – проти віри. До прикладу, богохульство каралося пропаленням язика залізом та відсіканням голови, таким же чином каралось і недонесення про богохульство. Артикул 189 визначав відповідальність за причетність до крадіжки, грабежу [251, с. 312].

Якщо звернутися до узагальненого аналізу указаного Військового Артикулу 1715 року то, можна зробити такі висновки: вживаючи визначення «заранее ведая» – тобто завідомо знаючи, визначалась умисна форма вини при вчиненні причетного до злочину діяння; причетні діяння каралися подібно до основного злочину, тобто визнавався високий рівень суспільної небезпечності причетних діянь; на рівні законодавця відбувалась певна деталізація та конкретизація причетних до злочину діянь.

Разом із тим, звичайним явищем в законодавстві і праві другої половини XVIII – початку XIX ст., було вміщення приховування, у контексті причетності до злочину, у рамки інституту співучасті. Надалі, концепція визнання причетності одним із видів співучасті не витримала скільки-небудь тривалого випробування часом і, будучи непослідовною з теоретичної точки зору, поступилася місцем новій.

Зокрема, на досить високому юридичному рівні питання кримінальної відповідальності приховувачів стало висвітлюватися у дореволюційній Росії в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року. Саме в зазначеному джерелі, уперше в історії вітчизняного законодавства, як у Загальній, так і в Особливій частині, передбачалася можливість настання кримінальної відповідальності за приховування деяких діянь. Однак тільки у Кримінальному Уложенні 1903 року такі діяння поміщалися у розділі «Про протидію правосуддю» [198, с. 8].

В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року у розділі «Об участии в преступлении», після норм, що регулювали поняття співучасті, йшлося про причетність до злочину, що, у свою чергу, було чи не першим свідченням історичного споріднення інститутів співучасті у злочині та причетності до злочину. Однак, акцентувалося й на тому, що, незважаючи на те, що інститути пов’язані між собою, вони все ж не визнавалися тотожними, причетність відокремлювалась у самостійну константу.

Норми Уложення поряд з інститутом співучасті у злочині розглядало окремі види причетності до злочину: потурання з боку загальних та спеціальних суб’єктів; заздалегідь не обіцяне приховування, до якого відносилось і заздалегідь не обіцяне придбання, зберігання та збут майна, здобутого злочинним шляхом (ст. 16); недонесення (ст. 17). Заздалегідь не обіцяне приховування, а відповідно і заздалегідь не обіцяне придбання, зберігання та збут майна, здобутого злочинним шляхом законодавець відносив до пособництва (ст. 15) [187, с. 176-177].

Цікавим є те, що відповідальність за причетне діяння передбачалась або у статті, присвяченій основному злочину або в тій же главі, на основі чого можна дійти висновку щодо певної спорідненості об’єктів посягання.

Відтак, причетність до злочину уже за тих часів вважалася самостійним інститутом кримінального права, адже ніхто не міг бути одночасно співучасником і причетною особою, характерною була пріоритетність більш суворого покарання за причетність до злочинів проти влади.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html