---

Особливості відмежування причетності до злочину від співучасті у вчиненні злочину

До теперішнього часу залишається невирішеним питання самостійності інституту причетності до злочину. Зрозумілим є тісний зв’язок між причетністю та співучастю у вчиненні злочину, багато в чому прослідковується схожість цих інститутів. При кваліфікації протиправних діянь виникає ряд питань, вирішення яких нині має неоднозначний характер, що призводить до помилок при призначенні покарання та кваліфікації діяння як вид співучасті чи причетне до злочину діяння.

Для чіткого розуміння різниці межі та критеріїв розподілу співучасті та причетності до злочину необхідно визначитися з тим, що являє собою співучасть у злочині, як це явище визначається у Кримінальному кодексі України та в теорії.

Відтак, співучасть у злочині розглядається як особлива форма вчинення злочину, що характеризується у ряді випадків більш високим ступенем суспільної небезпеки [4, с. 32]. Так, дійсно поєднання зусиль декількох осіб для вчинення одного і того ж злочину, взаємна підтримка співучасниками один одного, особливо при попередній змові про злочинну діяльність, не тільки полегшують вчинення злочину, але й нерідко дозволяють завдати більшої шкоди суспільним відносинам, забезпечити більшу латентність злочину і містити небезпеку для злочинця бути викритим і покараним.

Чинний Кримінальний Кодекс співучастю у злочині називає умисну спільну участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину [99].

Кримінально-правовий інститут співучасті є частиною всієї системи норм кримінального права. Перше значення інституту співучасті полягає в тому, що за допомогою його норм втілюється задача права в цілому щодо захисту прав та свобод людини і громадянина, інтересів суспільства та держави. Друге значення указаного інституту має прояв у нормах, які містять у собі соціальне обґрунтування притягнення до відповідальності не тільки осіб, що виконують дії, які включають ознаки злочину, але й дії інших осіб, які безпосередньо не беруть участі у вчиненні злочину, а лише виконують роль організатора, підбурювача. За допомогою кримінально-правових норм, що становлять інститут співучасті, можна встановити юридичну основу кримінальної відповідальності та правильної кваліфікації за спільну злочинну діяльність – це є третє значення інституту співучасті [257, с. 7].

Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності, її специфіка полягає у тому, що участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну-небезпеку; склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності усіх співучасників, у діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані у статті Особливої частини КК України [51, с. 30]. Ф.Г. Бурчак зазначав, що мотив та мета як елементи складу злочину за співучасті відіграють важливу роль при встановленні ступеня вини кожного із співучасників, ступеня їх суспільної небезпеки та міри покарання для кожного із них [20, с. 125].

Тут слід здійснити аналіз співучасті та причетності до злочину за об’єктивними та суб’єктивними ознаками.

Об’єктивними ознаками співучасті у злочині є участь у вчиненні злочину декількох суб’єктів злочину, двома або більше суб’єктами виконується один і той же злочин, злочин вчиняється спільно (дії кожного із співучасників є взаємодоповнюючими, наслідки злочину, вчиненого у співучасті, є єдиними для всіх співучасників, між дією чи бездіяльністю кожного із співучасників, діяльністю виконавця злочину і наслідками злочину, вчиненого у співучасті, існує причинний зв’язок).

На відміну від співучасників, причетна до злочину особа вчиняє самостійне правопорушення, в її діях не міститься ознак основного (попереднього) злочину, їх спрямовано на інші суспільні відносини (ніж ті, на яких спрямовано діяння, вчинюване у співучасті), що охороняються кримінальним законом. Дії особи, винної у вчиненні основного (попереднього) злочину та причетної до останнього діяльності, не є пов’язаними, взаємодоповнюючими.

Окрім наявності функціональних зв’язків, спільність діяльності співучасників характеризується також єдиним для всіх злочинним результатом.

На відміну від цього, причетність до злочину не характеризується спільним умислом між виконавцем основного (попереднього) злочину та причетною до нього особою на досягнення злочинного результату.

А.П. Козлов зазначає, що під спільним результатом слід розуміти той соціальний феномен, ради якого декілька осіб об’єднуються у щось ціле; як таке, може бути здійснення необхідних для кожного з них і для всіх разом суспільно небезпечних дій (зґвалтування, напад при розбої тощо), і спричинення тієї або іншої суспільно небезпечної шкоди. Загальний результат є об’єднуючим об’єктивним чинником [77, с. 40].

Так, за причетності до злочину відсутня така ознака, як об’єднання спільних зусиль між виконавцем основного (попереднього) злочину та причетною особою, такі суб’єкти наперед не домовляються про свої майбутні злочинні дії для досягнення спільного злочинного результату. Як видно, перша відмінність між інститутом співучасті та причетності до злочину полягає у тому, що для останньої спільність дій, спрямованих на досягнення конкретного злочинного результату, реалізації спільної мети тощо не є характерною.

П.Ф. Тельнов зазначав – спільна участь означає, що співучасники вчиняють суспільно небезпечне діяння у взаємозв’язку між собою, і їх дії спричиняють злочинний результат [216, с. 40].

Визначення спільності участі, запропоноване професором Ф.Г. Бурчаком [20, с. 41], як визначеної психічної спільності, яка включає знання про діяльність, що готується певними особами, та про їх прагнення досягти певного результату шляхом об’єднання зусиль або пропозицію розуміти спільність як умисну координацію суспільно небезпечних дій двох і більше осіб відображають особливості свідомості і волі співучасників та характеризують суб’єктивні ознаки співучасті у цілому, а не спільність участі.

Кожен із співучасників повинен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з іншими його учасниками. Лише факт усвідомлення обставин, які стосуються всіх елементів складу злочину, дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності учасника не лише за конкретне діяння, вчинене ним особисто, але й за результат діяльності всіх співучасників вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії чи бездіяльність, які об’єктивно сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом співучасників як вчинені спільно, що має місце при вчиненні причетності до злочину.

Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їхніх дій та єдиного злочинного результату не означає обов’язкового збігу їх мотивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути викликана різними спонуканнями. Закон прямо вказує на те, що співучасть є можливою лише у вчиненні умисного злочину. Така вказівка виключає співучасть у вчиненні необережного злочину [52, с. 35].

Однак, окремий вид причетності до злочину, а саме заздалегідь не обіцяне потурання злочину може бути вчинено з необережності, що підлягатиме під кваліфікацію діяння у складі службової недбалості.

Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності із вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи кожен свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного з учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником, а, зрештою, – необхідною умовою настання спільного злочинного результату [51, с. 30].

Однією з ознак, яка з об’єктивної сторони свідчить про наявність співучасті, є множинність учасників злочину (суб’єктів злочину). Таким чином, участь у вчиненні одного й того ж умисного злочину двох або більше осіб, які відповідно до закону не є суб’єктами злочину (наприклад, неосудних), не утворює співучасті у злочині [55, с. 246].

Для причетності до злочину не обов’язковою є множинність суб’єктів її вчинення. Якщо для кваліфікації діяння як співучасті у вчиненні злочину необхідною є участь двох і більше осіб, то причетність до злочину може бути вчинена одним суб’єктом, і такі дії за відсутності спільності участі, умислу та злочинного результату, мають бути кваліфікованими як окремий вид причетності до злочину.

Відмежування причетності до злочину від співучасті дає можливість зробити висновок про те, що причетна до злочину діяльність за відсутності суб’єктивного зв’язку з учасниками основного (попереднього) злочину не є співучастю і має розглядатися як самостійне діяння. Діяння учасника основного (попереднього) злочину і діяння причетних до такого злочину осіб не є можливими одночасно. У ході аналізу встановлено момент, з якого можлива причетність до злочину:

1) причетність до злочинів з матеріальним складом є можливою після настання злочинного результату (з моменту юридичного закінчення злочину);

2) причетність до злочинів із формальним та усіченим складом є можливою з моменту юридичного закінчення основного злочину, тобто при злочинах з формальним складом – з моменту вчинення самих дій, а при усічених складах – з моменту настання певного етапу вчинення злочину, наприклад у випадку вчинення злочину, передбаченого ст. 129 КК України – погроза вбивством;

3) причетність можлива щодо діянь, які створюють кримінально-карані стадії злочину (у випадках, коли злочин не доведено до кінця за обставин, що не залежали від учасників основного злочину) з моменту припинення діяльності учасників основного злочину;

4) причетність до продовжуваного злочину є можливою відразу після виконання останнього епізоду з усієї сукупності, тобто з моменту фактичного закінчення злочину. Принципове значення для причетності до продовжуваного злочину має усвідомлення причетною особою всієї злочинної діяльності виконавця, до якої він буде визнаний причетним.

Приховування знарядь, засобів, слідів учинення злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, означає знищення зазначених предметів чи їх приховування, зберігання речей, майна, які були предметом вчинення злочину, придбання або продаж майна, здобутого злочинним шляхом, тощо. При цьому виді пособництва співучасник, обіцяючи надати певну допомогу злочинцеві, ставить свої дії у причинний зв’язок зі злочином, який вчиняється виконавцем, що й дає підставу визнати його співучасником злочину. Форма, в якій іншому співучаснику було обіцяно надати допомогу, може бути різною (усною чи письмовою, що значення для визначення пособництва не має) [45, с. 9].

Якщо зазначені дії відбулися за відсутності обіцянки до початку злочину (чи на момент його вчинення), вони можуть розглядатися як пособництво лише у випадках, коли ці дії вчиняються систематично (наприклад, систематичне придбання або продаж майна, здобутого злочинним шляхом, систематичне зберігання грошей, майна, які були предметом злочину, тощо). У таких випадках унаслідок систематичного вчинення перелічених дій виконавець має підстави розраховувати на подібне сприяння з боку пособника й у майбутньому, і тому між діями останнього і виконавця злочину є як необхідний причинний зв’язок, так і єдність умислу на спільне вчинення злочину.

Отже, спільна участь у вчиненні злочину передбачає: об’єднання окремих зусиль кожного співучасника у взаємообумовлену злочинну діяльність усіх співучасників; те, що вчинюваний співучасниками злочин є єдиним для них усіх; спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину; причинний зв’язок між діянням усіх співучасників і загальним злочинним результатом. Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності із вчинення злочину.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html