---

Недонесення про злочин

Як уже було визначено під час проведення аналізу історичного процесу виникнення та закріплення недонесення про злочин як виду причетності до злочину, це кримінально-правове явище має давню та змістовну історію становлення.

У теорії кримінального права під недонесенням про злочин розуміють протиправну бездіяльність особи, що полягає в ненаданні компетентним органам влади інформації про злочин – той, що готується чи вже вчинений іншою особою. Радянське кримінальне законодавство розглядало недонесення про злочин як кримінально каране діяння [200, с. 75].

Існує точка зору стосовно того, що у випадку заздалегідь обіцяного недонесення про готування або вчинення злочину, необхідно вести мову про самостійну форму співучасті – інтелектуальне пособництво, оскільки воно перебуває у причинному зв’язку зі скоюваним злочином [164, с. 600].

Так, недонесення про злочин не є однією із форм співучасті у злочині (пособництвом) тому, що не є умовою, за допомогою якої створюється для виконавця реальна можливість вчинити злочин, вона не сприяє самому вчиненню злочину, а містить самостійний склад діяння. Це діяння є пасивним невиконанням обов’язку та має прояв у формі бездіяльності, але лише у тому випадку, коли є заздалегідь не обіцяним.

Наукова позиція щодо необхідності та раціональності криміналізації недонесення про злочин характеризується полярними точками зору.

Так, А.В. Наумов вважав, що встановлення норми про кримінальну відповідальність за недонесення про злочин сприяє непотрібній ворожнечі серед населення та примушує слідкувати один за одним [191, с. 313].

Ю.П. Солопанов указував на недоцільність визнання недонесення про злочин кримінально-караним діянням, аргументуючи це тим, що при правозастосуванні допускаються помилки на практиці, особи, звинувачені у даному правопорушенні, як правило, заперечують факт знання такої інформації про злочин. Вчений розглядав неможливість правильної оцінки особою основного діяння як ознаку суб’єктивної сторони в рамках складу недонесення, недоноситель не міг та не повинен був усвідомлювати ні суспільно небезпечний характер дій особи, винної у вчиненні основного злочину, ні відповідно суспільної небезпеки свого діяння [208, с. 65].

Однак, у кожному конкретному випадку вчинення недонесення про злочин правоохоронним органам необхідно встановлювати весь склад такого діяння, як-от: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону. Поряд із цим, при кваліфікації недонесення про злочин поширюються всі правила стосовно юридичної помилки.

С. Баршев свого часу зазначав, що обов’язок повідомляти існує в усіх тих випадках, коли своєчасним повідомленням ще можна запобігти завданню шкоди [8, с. 34]. Його сучасник Н. Полєтаєв також писав, що на кожному лежить моральний обов’язок попереджати вчинення злочину, допомагати органам влади у розслідуванні злочину та встановленні винного [167, с. 83].

Р.Р. Галіакбаров називав досліджуваний вид причетності неповідомленням органам влади про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин [42, с. 80].

Є.Ю. Хлопцева також вважає, що є обґрунтована необхідність встановлення кримінальної відповідальності за даний вид причетності до злочину, шляхом передбачення окремої норми серед інших злочинів проти правосуддя [250, с. 9]. С.В. Бородін також відстоював позицію необхідності встановлення кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне недонесення про достовірно відомий скоюваний чи той, що готується, злочин [17, с. 301].

На противагу цьому, В.Г. Трифонов вважає декриміналізацію заздалегідь обіцяного недонесення про злочин серйозною помилкою законодавця [221, с. 41].

Н.С. Косякова наголошує на тому, що за право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов’язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним із яких має бути повідомлення про підготовлювані тяжкі злочини [94, с. 14].

В.В. Трухачев зазначає, що необхідно передбачити окрему кримінально-правову норму щодо визнання суспільно небезпечним заздалегідь не обіцяного недонесення про злочин відповідним правоохоронним органам стосовно фактів вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів [222, с. 7].

Із точки зору А.І. Бойко, наявність у державі дисбалансу між правами та обов’язками, що можна продемонструвати також і на прикладі Конституції України, де закріплено кілька десятків прав та лише кілька обов’язків громадян і наявну внаслідок цього загрозу атомізації суспільства, дезорганізації системи управління, що в кінцевому підсумку зробить кожну окрему особу беззахисною перед насиллям та пороками суспільства [15, с. 110].

М.М. Лапунін пропонує передбачити кримінальну відповідальність за заздалегідь обіцяне недонесення про злочини проти осіб, позбавлених можливості самостійно захистити свої права, а також за недонесення через користь або особисту зацікавленість [114, с. 159].

Для уникнення вживання терміну недонесення, Є.В. Пономаренко пропонує називати неповідомлення про злочин «заздалегідь необіцяним неподанням допомоги правосуддю», що полягає в умисному недоведенні наявної у особи інформації про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин до органів влади [170, с. 41].

На основі аналізу міжнародного та зарубіжного законодавчого досвіду та особливостей регулювання інституту причетності до злочину, варто зазначити, що у ряді іноземних держав кримінальне законодавство визначає протиправним неповідомлення про достовірно відомий злочин, така діяльність є елементом правосвідомості громадян, у багатьох випадках допомагає запобігти або припинити злочин, чи виявити злочинця. Таку діяльність всіляко пропагують поряд із встановленням відповідальності за неповідомлення про найтяжчі злочини. І на цьому етапі закон має стати стимулом для формування правосвідомості громадян повідомляти про відомі їм факти вчинення злочину.

Відсутність передбаченої законом відповідальності за недонесення особою про відомий їй злочин та злочинця змушує правоохоронні органи ширше використовувати таємний оплачуваний донос, який, на відміну від гласного та безкорисливого, є очевидно аморальним [94, с. 14].

На користь встановлення кримінально-правової заборони за недонесення про злочин свідчить наявність у чинному кримінальному законі норми, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це за своїм змістом є досить близьким до недонесення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронними органами і забезпечують із різних поглядів тотожні відносини. Це ще один з аргументів на користь встановлення кримінальної відповідальності за недонесення про злочин. Недонесення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв’язку із вчиненням злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив’язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується.

Безумовно, і в Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Свідченням цього є той факт, що, згідно з повідомленнями Міністерства внутрішніх справ України, більшість злочинів виявлено та доведено до відома правоохоронних органів саме громадянами.

Згадаємо той факт, що Кримінальний кодекс 1960 року передбачав кримінальну відповідальність за недонесення про достовірно відомий злочин. Варто також звернути увагу на те, що ця норма мала своє ефективне практичне застосування, що підтверджується статистичними даними.

Часткова декриміналізація недонесення про злочин у своїй масі не була зумовлена жодними суспільними змінами, а виключення недонесення про злочин із діянь, передбачених кримінальним законом, відбулося без урахування суспільної правосвідомості щодо того, що таке діяння не є суспільно-небезпечним. Крім того, можна припустити, що декриміналізація неповідомлення про злочин відбулася під впливом прийняття нового КК Російської Федерації 1996 р., який теж усунув кримінальну відповідальність за недонесення про злочин. При цьому в Російській Федерації цьому сприяла наукова дискусія про доцільність чи недоцільність такої декриміналізації, на відміну від України, де питання декриміналізації було вирішено лише на рівні нормотворчості [115, с. 11].

На прикладі Одеського регіону за даними Територіального управління Державної судової адміністрації України здійснено певний аналіз практичного застосування ст. 187 (див. Додаток 2) Кримінального кодексу УРСР 1960 року на передодні втрати його чинності [121].

На основі аналізу даних, наведених у Додатку 2, можна зазначити, що немає підстав для визнання кримінально-правової норми щодо недонесення про злочин, так званою «мертвою нормою», тобто такою, яка існувала лише на папері і практичної реалізації не мала. Статистичні дані, надані ТУ ДСА України в Одеській області, запропоновано у вигляді порівняльної таблиці окремо за 1999 та 2000 рр., з розподілом по різних судах першої інстанції Одеської області з розгляду кримінальних справ.

Поведінку особи у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну. До 2001 р. соціально-небезпечним було і недонесення про злочин, проте із прийняттям КК України недонесення про злочин (за незначним винятком) було декриміналізовано, що є невиправданим як із точки зору практики, так і недостатньо обґрунтованим у науковій доктрині кримінальної галузі права.

Одним із таких виключень, на думку Я. Остапик, є кримінально-правова заборона недонесення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, до складу ст. 209-1 КК України в редакції від 15.11.2011 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу. А отже, за невеликим винятком, повідомлення органам влади про достовірно відомий підготовлюваний чи вчинений злочин стало правом, а не обов’язком громадян, і тут можна говорити лише про моральний обов’язок громадян повідомляти про вчинений злочин [156, с. 361].

Звернувшись також до судової практики, можна дійти висновку, що правозастосовувач вимушено припускається помилки при кваліфікації протиправних діянь. Так, 11 вересня 2013 р. Дарницький районний суд м. Києва виніс вирок щодо визнання винною Особу 2 у вчиненні злочину, передбаченого ст. 396 КК України за таких обставин: Особі 2 було достовірно відомо про скоєння Особою 4 тяжкого злочину. Однак, приховавши наявну у нього інформацію про злочин та осіб, що його вчинили в правоохоронні органи не повідомив, маючи на меті перешкодити викриттю винних осіб, що вчинили тяжкий злочин, володіючи інформацією про місцезнаходження предмету [30].

У цьому випадку відсутні ознаки приховування злочину, злочинця чи наслідків злочину. По-перше, протиправне діяння вчинено шляхом бездіяльності, невиконання обов’язку, що уже суперечить формулюванню складу злочину за ст. 396 КК України. По-друге, правоохоронні та судові органи штучно змушені кваліфікувати діяння Особи 2 за указаною статтею, через відсутність законодавчої можливості притягнення цієї особи за інший вид причетності до злочину, а саме недонесення про злочин, оскільки такої норми кримінальний закон не передбачає. А відтак, притягнення Особи 2 до відповідальності за приховування злочину пряме порушення конституційних принципів.

Ймовірно, значну негативну роль у декриміналізації діяння відіграла назва «недонесення про злочин», яку містив КК 1960 року. Безумовно, донос про злочин, особливо політичний, як інструмент кримінального процесу за часів радянської України мав не лише негативне моральне забарвлення, але й безпідставно використовувався як елемент репресій населення, будучи значним, а інколи єдиним, доказом у справі. Проте єдине моральне забарвлення недонесення про злочин не мало бути вирішальним чинником при декриміналізації діяння. Термін «неповідомлення про злочин», у розумінні виду причетності, поступово витісняє термін «недонесення про злочин» [96, с. 168].

У контексті цієї теми необхідним є звернути увагу на положення Конституції України, які прямо надають право особі не свідчити проти себе та близьких родичів. Однак під час анкетування лише 63% опитаних працівників виступили «проти» встановлення такої відповідальності за заздалегідь обіцяне недонесення про злочин членів сім’ї та близьких родичів осіб, які вчинили тяжкий та особливо тяжкий злочин, 25% – «за», а 12% – «важко відповісти». Вважаємо, що притягнення до кримінальної відповідальності членів сім’ї та близьких родичів осіб, які вчинили злочин, суперечить нормативним приписам ряду міжнародно-правових актів, Конституції України та національного законодавства.

Одне з питань, поставлених при проведенні анкетування, було сформульовано так: причетність до якого виду злочинів ви вважаєте найбільш суспільно небезпечним, так респондентам була надана можливість самостійного встановлення такого критерію. Цікавим є той факт, що 51% респондентів вказали причетність до злочинів проти життя та здоров’я особи як найбільш суспільно небезпечний вид причетності, 18% – проти основ національної безпеки України, 12% – проти громадської безпеки, 7% проти власності, 5% – проти статевої свободи та статевої недоторканності, 4% – проти миру, 3% – проти правосуддя.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37491.html