---

Спрощене провадження щодо кримінальних проступків як вид заочного провадження

Діючий КПК України містить значну кількість положень, які мають на меті забезпечити ефективний та оперативний розгляд кримінальних справ, зокрема йдеться про спрощення кримінального провадження. Слід зазначити, що у теорії кримінального процесу розглядається два напрями диференціації кримінально-процесуальної форми: її спрощення і ускладнення. Метою створення ускладнених процесуальних форм є встановлення додаткових процесуальних гарантій для обвинувачених, ускладнена процесуальна форма застосовується у справах, коли обвинуваченим є неповнолітня особа, у справах про кримінальні правопорушення осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, у справах, коли йдеться про примусові заходи медичного характеру [14; 103; 104; 110].

У той же час проблеми виникають вже на стадії теоретичного осмислення дефініції «кримінально-процесуальна форма», яке потребує уточнення, оскільки до недавнього часу питання про кримінально-процесуальну форму належали до проблем, найменш розроблених у науці кримінального процесу. Класичне визначення кримінально-процесуальної форми надав М. С. Строгович, – це «сукупність умов, встановлених процесуальним законом для виконання органами слідства, прокуратури і суду тих дій, якими вони здійснюють свої функції у сфері розслідування і вирішення кримінальних справ, а також для виконання громадянами, що беруть участь у провадженні по кримінальній справі, тих дій, якими вони здійснюють свої права і виконують обов'язки» [190, с. 51]. Наведене визначення в достатній мірі широке, воно містить у собі всі встановлені законом умови виконання сторонами і судом своїх процесуальних функцій.

У сімдесятих - вісімдесятих роках ХХ століття вийшов ряд робіт таких авторів, як А. Д. Бойков, І. І. Карпец [101], Р. Д. Рахунов [162], М. С. Строгович [190; 191], які присвячені цій проблематиці, але імпульс для широкого трактування процесуального права надала монографія «Юридична процесуальна форма. Теорія і практика» під редакцією П. Є. Недбайло і В. М. Горшенєва. Автори стверджували, що «процесуальна форма має місце не тільки в юрисдикційній (правоохоронній) сфері застосування норм права, але і в інших сферах... Будь-яка галузь матеріального права викликає до життя відповідні процесуальні норми... Специфічні процесуальні норми потрібні, наприклад, у фінансовому, трудовому, земельному, колгоспному та інших галузях права [218, с. 12].

В. М. Горшенєв дає наступне визначення процесуальної форми в плані загальної теорії права: «Під процесуальною формою слід розуміти сукупність однорідних вимог до дій учасників процесу і спрямованих на досягнення певного результату» [49, с. 5; 50, с. 188 - 220].

Згодом Р. Д. Рахунов включив у цю дефініцію «принципи і системи кримінально-процесуальної діяльності, встановлені з метою досягнення завдань кримінального судочинства і забезпечення прав і законних інтересів його учасників» [162, с. 84]. У такій трактовці кримінально-процесуальна форма «охоплює» весь кримінальний процес у єдності його змісту, тобто кримінально-процесуальної діяльності.

На сучасному етапі розвитку кримінально-процесуального законодавства проблеми процесуальної форми найбільш гостро ставляться у зв'язку з питанням про диференціацію кримінального процесу, тобто створення різних за ступенем процесуальної складності процедур розгляду кримінальних справ, у тому числі тих, що мають спрощену форму [186, с. 75], зокрема дана проблема процесуальної форми розглядається у роботах       Є. Г. Бендерської [20], Н. Ю. Волосової [42], В. Т. Дзюби [59], І. В. Жеребятьєва [71], О. А. Зайцева [73], Н. С. Манової [119, 120], Ю. В. Мещерякова [125], X. У. Рустамова [172, 173], І. Т. Смушкова [185], А. С. Тукієва [201].

Головною метою спрощеного провадження у кримінальному процесі є економія матеріальних затрат держави, часових затрат суду та учасників кримінального провадження. Загалом спрощені форми здійснення правосуддя (у різних галузях права) беруть свій початок ще з часів Стародавнього Риму та мають місце у багатьох системах права зарубіжних країн, наприклад гл. 40 чинного КПК РФ регламентує особливий порядок прийняття судового рішення за згоди обвинуваченого з пред'явленими йому обвинуваченнями. Зазначений вид провадження спрямований на підвищення оперативності розгляду кримінальних справ за рахунок скорочення терміну розгляду [95].

У цьому контексті можна підтримати Р. Д. Аширова, який під спрощеним провадженням розуміє встановлений законодавцями процесуальний порядок руху справ, якому притаманні вилучення із загального порядку провадження у вигляді стислих строків, відсутності окремих стадій, спрощеної процесуальної форми. Причому ці ознаки можуть бути як всі одночасно, так і кожна окремо [15, с. 62]. З усіх трактувань поняття спрощене провадження [175, с. 8-14] визначення, дане Р. Д. Ашировим, є найбільш вдалим, хоча не зовсім повним.

Як вбачається, спрощене кримінальне провадження можна визначити як встановлену в законодавчому порядку процедуру розгляду справ, якій притаманні стислі терміни розгляду справ і відсутність окремих стадій кримінального провадження, завданням же спрощеного провадження є раціоналізація, здешевлення і прискорення процедур судочинства.

Аналіз спрощеного провадження в його змістовній складовій засвідчує, що як і інші види заочного провадження спрощене провадження здійснюється за дискреційним рішенням суду, підставами для якого є: а) клопотання слідчого, погоджене з прокурором, або прокурора; б) беззаперечне визнання обвинуваченим своєї вини та згода із обставинами, встановленими досудовим розслідуванням, а також з розглядом обвинувального акту за його відсутності; в) згода потерпілого з таким розглядом. Гарантією добровільності позиції обвинуваченого та достовірності його визнання винуватості є вимога закону стосовно обов’язкового представництва обвинуваченого захисником під час досудового розслідування.

На відміну від інших видів заочного провадження, спрощене провадження здійснюється за відсутності не тільки обвинуваченого, а і потерпілого, тому особливого значення набувають гарантії забезпечення прав і законних інтересів цих учасників провадження, роз’яснення ним передбачених законом обмежень їх права на апеляційне оскарження вироку суду.

Порівняльний аналіз порядку судового розгляду у відсутність підсудного, який було передбачено КПК України 1960 р., та спрощеного порядку щодо кримінальних проступків дозволив зробити висновок про те, що кримінальній процесуальній формі притаманні два види заочного провадження: 1) заочне провадження у відсутність обвинуваченого (підсудного); 2) заочне провадження у відсутність сторін (спрощене провадження).

Останнє є концептуальною новелою КПК України, а само уведення спрощеного провадження щодо кримінальних проступків цілком відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (87) 18, прийнятій 17 вересня 1987 р. відносно спрощення кримінального правосуддя. Утім, однією із підстав його застосування, як зазначено вище, є визнання обвинуваченим своєї вини. Якщо ж він ухиляється від суду, закон взагалі не надає можливості розглянути таке кримінальне провадження у його відсутність, в цьому аспекті новітнє законодавство України не враховує вказаної Рекомендації, що не можна визнати обґрунтованим.

У ст. 381 КПК України, яка має назву «Загальні положення спрощеного провадження щодо кримінальних проступків» визначено, що суд за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором, або прокурора має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду [94]. Зміст цієї статті дає підстави стверджувати, що законодавець пішов шляхом звуження меж заочного провадження, підмінивши його виключно його спрощеною формою, що, на думку автора не є обґрунтованим з наукової точки зору, оскільки законодавству відомі і інші форми спрощеного провадження.

Відносно того, що заочне провадження належить до спрощених порядків розгляду кримінальних справ є певні сумніви, оскільки в класичному вигляді, в тому сенсі, в якому цей правовий інститут розглядався в Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року, у ч. 2 ст. 262 (коли підсудний перебуває за межами країни і ухиляється від явки до суду) заочне провадження не є скороченим (наприклад, заочне кримінальне провадження у справі Б. А. Березовського тривало чотири місяці) [75]), воно не передбачає відступу від процесуального порядку розгляду кримінальних справ, відсутність же обвинуваченого в залі судового засідання накладає на суддю та інших учасників провадження додаткову відповідальність за якість дослідження доказів, обґрунтованість рішення, вироку тощо. При цьому суд може ухвалити обвинувальний вирок і призначити покарання у вигляді реального позбавлення волі, чого не передбачають норми спрощеного провадження як вони викладені в ст. 381 КПК. Таким чином обґрунтованою є думка про те, що процесуальне законодавство, як сучасне, так і дореволюційне, ґрунтується на концепції заочного провадження у вигляді практично повноцінного судового розгляду у відсутності обвинуваченого [31].

Отже, заочне провадження за його процесуальною суттю навряд чи можна категорично відносити до виключно спрощених проваджень, з огляду на викладене можна говорити про необхідність виділення даного правового інституту в окремий процесуальний порядок – «Провадження у відсутності обвинуваченого». 

Таким чином, необхідно розмежовувати поняття «спрощене провадження» та «заочне провадження», адже за своїм юридичним змістом заочне провадження не є спрощеним, оскільки не відрізняється від загального порядку здійснення кримінального провадження. Єдиним винятком є фізична відсутність в судовому засіданні учасника судового провадження, перш за все, обвинуваченого. У зв’язку з цим КПК України має встановлювати загальні підстави проведення судового розгляду у відсутність обвинуваченого, незалежно від того, чи є предметом судового розгляду злочин або кримінальний проступок.

Разом з тим заочне провадження у кримінальних проступках в його сучасній формі не повинне перетворитися на формальну процедуру, коли вирок виноситься автоматично, оскільки апріорі вважається, що обвинувачений визнає свою вину, згодний з обвинуваченням і, безумовно, винуватий. Суд і в цьому випадку повинен досліджувати докази в справі, вислухати позиції сторін тощо [161, с. 110].

У цьому, на думку автора, є принципова відмінність вітчизняного інституту заочного провадження від його західних аналогів, де заочне провадження дійсно перетворюється на формальну процедуру, коли судовий розгляд, по суті, зводиться до винесення судового вироку.

У нашій країні такий підхід є недопустимим, оскільки суди не мають належного досвіду застосування заочного провадження в «західній» формі, а в українських реаліях дана форма може перетворитися на просте «штампування» судом рішень, які потім будуть оскаржуватися суб’єктами провадження, відповідно замість спрощення судових процедур ми отримаємо значне їх ускладнення, яке може вплинути на ефективність.

Це зрозуміли і українські законодавці, лишивши учасників заочного провадження права на апеляційне оскарження з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оскаржити встановлені досудовим розслідуванням обставини відповідно до ч. 1 ст. 394 чинного КПК. В той же час такий підхід порушує принцип, проголошений у ч. 1 ст. 24 чинного КПК, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК. Норма, покладена в основу ст. 394 КПК зводить саму ідею заочного провадження до простої формальності, коли судове рішення є відомим заздалегідь, відповідно чистою формальністю є вимога до обов’язкової участі захисника в заочному провадженні, можуть виникнути ситуація, коли за згодою обвинуваченого суд прийме заздалегідь незаконне рішення в інтересах потерпілого.

Отже, чинний КПК, як одну з основних цілей, ставить перед собою скорочення процесуальних строків шляхом введення спрощеного виду провадження, скасування інституту додаткового розслідування, а також обмеження суду апеляційної інстанції у підставах для відправлення справи на новий судовий розгляд. Спрощене провадження у кримінальній справі – це розгляд звинувачувального акту про вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду в судовому засіданні і при відсутності учасників судового розгляду. Обов'язковою умовою здійснення скороченого кримінального провадження є беззаперечне визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку, його згода з встановленим досудовим розслідуванням обставин, та згода з розглядом звинувачувального акту при його відсутності. Скорочене провадження проводиться виключно судом за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором або ж самого прокурора. З логіки статті 381 КПК випливає, що скорочене провадження може застосовуватися лише у разі вчинення обвинуваченим кримінального проступку, а не кримінального злочину.

Із змісту ст. 381 КПК випливає, що провадження у спрощеному порядку ініціюється самим прокурором, слідчим, але в цьому випадку незрозуміла роль обвинуваченого на даному етапі. Досліджуючи дану норму можна дійти висновку, що прокурор або слідчий, дослідивши всі обставини справи самостійно приймають рішення, що кримінальне провадження у суді може бути реалізовано у заочній формі за умов, що обвинувачений, який був представлений захисником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.

Після цього прокурор (слідчий) пропанують обвинуваченому погодитися із розглядом його справи у спрощеному порядку, переконуються, що потерпілий проти цього не заперечує і ініціюють застосування спрощеного провадження в суді.

Але, до такого ж висновку, на підставі дослідження матеріалів кримінальної справи, може дійти і сторона захисту, самостійно виконати всі необхідні формальності відповідно не має підстав, щоб в КПК не закріпити норму, відповідно до якої суд за клопотанням прокурора, слідчого, або захисника погодженого з прокурором, має право розглянути обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення судового розгляду.

Окремим питанням щодо порядку застосування спрощеного провадження стає проблема доказів. Слід зазначити, що хоча спрощене провадження і спрямоване на економію процесуального часу, такий порядок розгляду справи передбачає прийняття судом вироку, спираючись виключно на доказах, які зібрані на стадії досудового розслідування. Якщо ж заочне провадження буде застосовуватися без вивчення належних доказів, які, в принципі роблять можливим його застосування, то вирок суду може порушувати права обвинуваченого, наприклад шляхом неправомірного призначення судом більш суворої міри покарання або ж навпаки.

Беручи до уваги можливість порушення норм права в процесі спрощеного кримінального провадження, законодавець у статті 382 КПК передбачив можливість апеляційного оскарження вироку суду з клопотанням про розгляд звинувачувального акту в порядку спрощеного провадження. Вирок суду першої інстанції, ухвалений за результатами спрощеного провадження, оскаржується в апеляційному суді за загальними правилами апеляційного оскарження, але при цьому з особливостями, визначеними статтею 394 КПК [94].

Так, вирок суду першої інстанції, ухвалений за результатами спрощеного провадження, не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини. Отже, ні обвинувачений, ні прокурор, який клопотав про спрощене провадження, не можуть вимагати оскарження вироку суду з підстав, зазначених у частині 1 ст. 394 КПК.

Слід зазначити, що у чинному КПК проблемним є питання неврегульованості щодо порядку здійснення спрощеного провадження і порядку апеляційного оскарження вироку, винесеного в процесі такого провадження. Так, у КПК не уточнюються межі апеляційного оскарження судових рішень, прийнятих у спрощеному провадженні обвинуваченим, його законним представником або захисником, а також прокурором. У КПК немає вказівки про те, в якій саме частині може бути оскаржено такий вирок і на яких підставах.

 

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/303431.html