---

Заочне провадження відносно осіб, які перебувають за межами України: перспективи впровадження

Можливості використання інституту заочного провадження по кримінальних справах відносно осіб, що переховуються за межами України, здається найбільш складною стороною розглянутої проблеми, що пов'язане, з одного боку, неоднозначним ставленням міжнародних правових інститутів до заочних судових процесів, а з другого – складністю механізму екстрадиції, оповіщення обвинувачених про час і місце судового засідання, нерозробленістю методичних і методологічних основ даної процесуальної форми міжнародної правової допомоги. Мабуть саме ця складність обумовила той факт, що в діючому КПК законодавець повністю відмовився від цієї форми кримінального процесу, став на позиції зайвої ліберальності відносно до осіб, що переховуються від кримінального переслідування за кордоном, порушуючи при цьому право потерпілих на судовий захист.

Безумовно, такий підхід є кроком назад в кримінальному судочинстві України, і норми КПК можуть стати підставою для того, щоб інститут заочного провадження в його класичній формі зник із кримінально-процесуального правового поля України, що, в принципі, не відповідає тенденціям розвитку міжнародного права та, навіть, правовим реаліям кримінального процесу в країнах СНД.

Між тим сучасний світ невпинно змінюється, істотними рисами цих змін є процеси глобалізації й інтеграції, з якими тісно пов'язане спрощення міграційних процедур, спрямоване на забезпечення свободи пересування капіталів, товарів і людей, що дає змогу особам, які вчинили правопорушення на території однієї держави в достатній мірі легко уинкати кримінального переслідування, переховуватися за кордоном.

У зв'язку з цим при провадженні по певній категорії кримінальних справ виникають труднощі, пов'язані з розшуком підозрюваних, відданням їх до суду [27, с. 154].

Практика свідчить, що досить часто за межами України переховуються від явки до суду особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини. Зважаючи на це, з метою вирішення завдань кримінального провадження доцільним здається передбачити в законі виняткові випадки, коли за дискреційним рішенням суду заочно може розглядатися кримінальне провадження щодо тяжкого та особливо тяжкого злочину. Така пропозиція, зокрема, спрямована на встановлення балансу публічних та приватних інтересів, врегулювання кримінально-правових конфліктів, що мають значну суспільну значимість.

Дана пропозиція може бути обґрунтована і тим, що в разі, якщо обвинувачений перебуває поза українською територією, то здійснення правосуддя виявляється проблематичним, починається складна процедура оголошення в розшук, переговорів із країною, в якій переховується обвинувачений, з приводу його повернення в Україну і т. ін.

З іншого боку щорічно у великій кількості кримінальних справ провадження в судах зупиняється у зв’язку з втечею обвинувачених та їх розшуком.

Статистичні дані свідчать про те, що кількість осіб, оголошених у міжнародний розшук за останні роки значно зросла, разом з тим зменшилася кількість осіб, які екстрадовані в Україну і засуджені за українськими законами. Станом на 01.05.2011 у розшуку перебувало близько 18,7 тис. обвинувачених, у тому числі 5,6 тис. оголошених у розшук судами, 1 тис. – органами прокуратури та 10 тис. – слідчими органів внутрішніх справ.

У міждержавний розшук (розшук на території країн СНД) оголошено більше 7,6 тис. осіб.. Найбільше розшукуваних у Донецькій області – 1199 (+240), Луганській – 857 (+19), Одеській – 844 (-111), Автономній Республіці Крим – 756 (-68), Харківській – 592 (+74) та Львівській – 385 (-37) областях.

До червня 2011 року до іноземних держав направлено близько 400 запитів про видачу затриманих обвинувачених (найбільше до Росії -266 70%, з них 13 осіб обвинувачуються в учиненні вбивств, 42 особи – тяжких тілесних ушкоджень, 64 особи – розбоїв та 32 – грабежів, 64 особи обвинувачувалися у злочинах, пов’язаних з економічною діяльністю), а кількість осіб яку були видані Україні в останні роки не перевищує 10 % – 11 % від кількості запитів [124]. За рік зафіксовано 43 факти відмови слідчих органів внутрішніх справ від екстрадиції затриманих або встановлених за кордоном правопорушників, що перебували в міжнародному розшуку [124].

Незважаючи на те, що місцезнаходження більшості обвинувачених, підозрюваних у злочині, відомо, українське правосуддя не має змоги притягнути їх до суду, що пов’язано із складністю та суперечливістю процедур міжнародної правової допомоги та труднощами процедури екстрадиції.

Безумовно, принципова позиція полягає в тому, що сам факт перебування обвинуваченого за межами України не може розглядатися як достатня підстава проведення заочного провадження. Підстава для його застосування повинна мати комплексний характер і включати: а) встановлений факт перебування обвинуваченого за межами України; б) доведення факту його ухилення від явки до суду, що попередньо потребує дотримання встановленого законом порядку його виклику.

У той же час в певних випадках заочне провадження можна розглядати як альтернативу екстрадиції, коли стає зрозумілим, що особа в жодному випадку не буде видана для здійснення правосуддя в Україні, – в цих випадках обґрунтованою здається пропозиція нормативно закріпити можливість здійснення заочного провадження стосовно осіб, які знаходяться за межами України і ухиляються від явки до суду.

Розглядаючи заочне провадження як альтернативу екстрадиції доцільно визначити труднощі, які пов’язані із практичним застуванням цієї процедури.

Нині, екстрадиційні закони діють в Україні, Австрії, Азербайджанській Республіці, Бельгії, Німеччині, Великобританії, Канаді, у Франції, в Ізраїлі, Індії, Іспанії, Швеції, Ісландії, Коста-Ріці, Португалії та інших країнах. Незважаючи на те, що екстрадиція завжди була можливою на основі принципів взаємності або ввічливості, багато держав віддають перевагу екстрадиції тільки до тих країн, з якими у них є договірні відносини.

Стаття 541 КПК України визначає екстрадицію як видачу особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави [94].

Дане визначення визначає процедуру екстрадиції, яка включає в себе певні дії – запит, перевірку обставин, тобто обґрунтованість екстрадиції, прийняття рішення про екстрадицію, безпосередньо видачу, після чого, у разі екстрадиції, відбуваються виконання вироку або притягнення до кримінальної відповідальності, хоча при цьму має місце ряд обставин, коли екстрадиція стає неможливою. Наприклад, Конституція Російської Федерації (ч. 2 ст. 61, ч. 1 ст. 63) декларує заборону загального характеру на видачу громадян Росії [93], аналогічна норма міститься у ч. 2 ст. 25 Конституції України [94].

Згідно з Європейською конвенцією про видачу правопорушників підставами до відмови у видачі також є:

– політичний характер вчиненого особою злочину (Конвенцією передбачено, що обвинувачення у вбивстві або замаху на вбивство глави держави або члена його сім'ї не заважає видачі);

– караність злочину смертною карою згідно із законодавством запитуючої держави, якщо лише ця держава не дає достатніх, на думку запитуваної держави, гарантій, що вирок з покаранням у вигляді смертної кари не буде винесено, або, у разі його винесення, не буде звернено до виконання [69].

Вищезазначені підстави відмови у видачі мають імперативний характер, кореспондують із ст. 1 Конвенції ООН 1951 року «Про статус біженців», що визначає біженця як особу, яка «через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Принцип не висилання осіб (non-refoulement) сформульований у ч. 1 ст. 33 цієї Конвенції: «Договірні Держави не будуть жодним чином висилати або повертати біженців до кордонів країни, де їхньому життю чи свободі загрожуватиме небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання».

Аналогічні норми містяться у ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [138]. Ст. 3 цього Закону встановлює норми, котрі забороняють висилання або примусове повернення біженця до країни, із якої він прибув та де його життю або свободі загрожує небезпека.

У видачі також може бути відмовлено з підстави, що має дискреційний характер: якщо злочин, у зв'язку з яким вимагають видачі, вчинено на території запитуваної договірної сторони. Такий самий характер мають підстави, що їх встановлюють окремі держави – учасниці міжнародних угод. Вони пов'язані із залишенням державою за собою права не здійснювати видачу у випадках, не передбачених угодою, наприклад, якщо:

– є підстави вважати, що особу, стосовно якої надійшов запит,було або буде піддано катуванню чи іншим жорстоким або таким,що принижують її гідність, видам поводження або покарання або ж цій особі не буде забезпечено мінімальні гарантії, передбачені ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (йому мають терміново і докладно повідомити мовою, яку він розуміє,про характер і підставу висунутого проти нього обвинувачення; мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносини з вибраним ним самим захисником; бути судимим без невиправданої затримки та ін.);

– із міркувань гуманності, є достатні підстави вважати, що видача особи може спричинити для неї серйозні ускладнення через її похилий вік або стан здоров'я та ін.

Саме тому юристи із європейського права вважають, що об’єднана Європа потребує жорсткої імміграційної політики. Вони вказують на необхідність розмежувати осіб на тих, хто отримує статус біженця згідно із Конвенцією про статус біженця від 28 липня 1951 р. та осіб, які просять надати їм політичного притулку [181, с. 170], що є цілком обґрунтованим, як і норма ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої статус біженця не надається, якщо особа вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві, вчинила за межами України злочин неполітичного характеру [148].

Законодавство деяких країн (наприклад, Португалії) забороняє екстрадицію у випадку можливого призначення не лише смертної кари, а й довічного ув'язнення; екстрадиційні закони Швеції та Ісландії доповнюють підстави відмови віком особи або станом її здоров'я, враховуючи гуманітарний характер таких підстав [174, с. 112].

Ці традиційні принципи законодавства про екстрадицію є важливими правовими гарантіями для розшукуваної особи, але в той же час ці принципи стримують можливості покарання злочинців у відкритому кримінальному процесі, за умови, що вони переховуються за кордоном.

Разом із тим розглядаючи проблему можливостей застосування заочного провадження по відношенню до осіб, які переховуються поза межами держави, маємо констатувати неоднозначність в цьому питанні.

Вивчення міжнародної практики свідчить, що винесення заочного вироку по кримінальній справі перешкоджає видачі злочинця, тому, вичерпавши всі можливості для притягнення обвинуваченого до суду на своїй території.

Використовуючи механізми екстрадиції, оголосивши потім заочний вирок, навряд чи доцільно наполягати на процедурі екстрадиції засудженого, оскільки дана процедура не має реальної перспективи. Відповідно заочне провадження за такими справами повинно мати певні підстави і приймаючи рішення про проведення провадження в такій формі треба мати на увазі, що реальне виконання вироку стає проблематичним.

У цілому негативне ставлення до заочних процесів, пов'язане з можливими порушеннями права на справедливий розгляд справи, не могло не вплинути і на систему взаємного співробітництва держав у сфері екстрадиції. У цьому зв'язку міжнародні договори про видачу з деякими застереженнями перешкоджають екстрадиції осіб по справах про злочини, які були предметом заочного розгляду.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/303431.html