У нас уже 18707 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Правові гарантії захисту прав і законних інтересів обвинуваченого в заочному провадженні

Правові гарантії захисту прав та законних інтересів обвинувачених, реалізація захисту відсутнього підсудного протягом судового розгляду – один з найбільш проблемних аспектів у рамках заочного провадження у кримінальних справах.

Як вказує В. М. Трофименко, кримінально-процесуальними гарантіями прав особи є система або сукупність способів та засобів, які забезпечують усім та кожному рівні правові можливості для надбання та реального здійснення своїх прав та свобод у кримінальному судочинстві. Вони пов’язують в одне ціле і правове, і фактичне положення людини в суспільстві, служать вираженням соціальної свободи, відповідальності і активності громадян [195, с. 7].

Цілком обґрунтованою є думка, що функціональне призначення процесуальних гарантій полягає у забезпеченні реальної кримінально-процесуальної активності учасників кримінального провадження при дослідженні фактичних обставин справи і прийнятті судом правомірних процесуальних рішень [195, с. 8].

Правові гарантії захисту прав і законних інтересів обвинувачених у заочному провадженні мають забезпечувати в повному обсязі їх права та законний і неупереджений розгляд кримінальної справи, прийняття судом справедливого рішення, яке враховує всі обставини кримінальної справи.

До таких гарантій, які мають сприяти законному та неупередженому розгляду кримінальної справи у заочному провадженні маємо віднести обов’язкову участь захисника, який представляє інтереси підзахисного і має для цього відповідні повноваження; процесуальну активність суду, що полягає в можливості здійснення ним дій, спрямованих на встановлення фактичних і правових підстав проведення заочного провадження, перевірку доказів, забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження; заборону застосування заочного провадження до неповнолітніх та осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності або осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до ухвалення вироку; дотримання порядку виклику до суду та повідомлення про дату і час судового засідання; роз’яснення права на обмеження права на апеляційне оскарження вироку при проведенні спрощеного провадження щодо кримінальних проступків.

На думку автора цієї роботи найважливішою гарантією прав обвинуваченого в заочному провадженні є участь професійного захисника, а активність захисту у заочному провадженні полягає в тому, що захисник може повністю реалізувати свої права, надані йому законом у відсутності обвинуваченого.

Повноваження захисника, цілком слушно зауважує Я. Серебряков, виступають процесуальною формою, яку набуває його діяльність з надання юридичної допомоги особи, щодо якої здійснюється провадження.. Від характеру повноважень та їх обсягу значною мірою залежить ефективність захисної діяльності [179, с. 77]. Відповідно стан нормативно-правового регулювання повноважень захисника в провадженні по справам про адміністративні правопорушення не в останню чергу зумовлює ступінь забезпечення прав та свобод особи, захист її від можливих помилок та порушень законності з боку органів адміністративної юрисдикції під час їх правозастосовної діяльності.

На жаль, наукова література та чинне кримінально-процесуальне законодавство не окреслює прав захисника у заочному провадженні, що не сприяє ефективності захисту прав та свобод обвинуваченого. На думку автора, до таких прав може бути віднесено:

1)    право ініціювати заочний розгляд справи, вияснення обставин справи, вирішення питання про можливість здійснювати захист по даній справі, відпрацювання захисної позиції та узгодження її із підзахисним (право знайомитися із всіма матеріалами справи);

2)    встановлення обставин, що виключають притягнення підзахисного до відповідальності, пом'якшують можливе покарання, виправдовують підзахисного або спростовують докази його винуватості (право захисника надавати докази та заявляти клопотання);

3)    відстоювання обраної захисної позиції при розгляді справи (право на участь у розгляді справи, право надавати докази та заявляти клопотання);

4)    забезпечення прав та свобод особи, щодо якої здійснюється провадження (право заявляти відводи, право на оскарження рішень по справі).

У повноцінній реалізації цих прав виявляється ефективність захисту та активність самого захисника.

Слід зазначити, що наданий на законодавчому рівні адвокатам доволі широкий обсяг прав на практиці досить складно реалізувати. Наприклад, звернення адвокатів до суб’єктів, названих у п. 3 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», стосовно реалізації права ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом, досить часто зустрічає відмову. Так само передбачене право адвоката збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою (п. 7 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») фактично є декларативним, оскільки дана норма не знайшла відображення у чинному КПК. Доцільним було б внести доповнення до КПК у вигляді положень, які сумісні з положеннями Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» й надати захиснику право відбирати пояснення від осіб – учасників заочного провадження з метою залучення їх як докази по справи.

Однак слід підкреслити – наявність захисника у заочному судовому розгляді сама по собі не означає, що принципи змагальності сторін і забезпечення обвинуваченому права на захист будуть реалізовані повною мірою.

Для того, що б вирішити цю проблему, доцільно передбачити, що обвинувачений може в будь-який час приєднатися до розгляду справи і в такому випадку, на думку автора, доцільно знов розпочати розгляд справи вже у звичайній формі – це є гарантією повноцінної реалізації права обвинуваченого на особисту участь у кримінальному процесі і його права на справедливий судовий розгляд.

У той же час, у випадку проведення судового розгляду під час відсутності обвинуваченого, пасивна позиція захисника не може компенсуватися активністю участі в судовому розгляді обвинуваченого, а, відповідно, негативні наслідки «формальної» участі захисника можуть мати негативний характер і спричинити винесення в справі необґрунтованого або незаконного вироку.

У таких випадках гарантією реалізації принципу змагальності і забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист є активна роль суду в дослідженні доказів, забезпечення судом неухильного виконання положень кримінально-процесуального законодавства, що закріплюють механізм реалізації права підозрюваного, обвинуваченого на захист.

Стаття 381 КПК не визначає детально категорії справ, за якими не можна застосовувати заочну форму – із змісту цієї статті вбачається, що всі кримінальні дії, які не входять до групи кримінальних проступків, мають бути виключені із правового поля заочного провадження, але, на думку автора, приймати рішення щодо розгляду кримінальної справи у заочній формі недоцільно, коли:

1) існують достатні підстави вважати, що підсудний помер;

2) існують достатні підстави вважати, що підсудний вчинив суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення злочину у нього виник психічний розлад, що робить неможливим призначення покарання або його виконання;

3) встановлення елементів суб'єктивної або об'єктивної сторони складу злочину передбачає особисту участь підсудного і нездійсненно за допомогою використання інших доказів.

Таким чином, на думку автора, при ухваленні рішення за результатами розгляду кримінального провадження суд, крім загальних положень закону, що регулюють оцінку доказів та порядок ухвалення процесуального рішення, також має керуватися презумпцією відсутності факту смерті обвинуваченого (підсудного); презумпцією осудності обвинуваченого (підсудного) у момент вчинення злочину, а також відсутності у обвинуваченого (підсудного) психічного розладу, що виключає можливість призначення йому кримінального покарання або його виконання.

Окремого розгляду потребує питання можливостей застосування заочного провадження відносно кримінальних проступків, які вчинили неповнолітні. На думку автора цієї роботи ця форма не повинна застосовуватися у разі розгляду справ, в яких неповнолітній є обвинуваченим з таких міркувань.

По-перше діючий КПК передбачає особливий порядок кримінального провадження щодо неповнолітніх (ст. 484 КПК), який не можна повноцінно реалізувати у заочному провадженні.

По-друге, неможливо у заочному провадженні повноцінно з’ясувати обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх (ст.ст. 485, 487 КПК).

По-третє, застосування заочного провадження веде до зменшення виховного впливу процедури кримінального провадження на неповнолітніх.

Таким чином, відносно неповнолітніх обвинувачених заочний розгляд кримінальних проступків є неприйнятним, але припустимим, якщо неповнолітній виступає у справі потерпілим і такий розгляд ініційований стороною захисту, погоджений із батьками, органами опіки.

На думку автора, заочний розгляд справ не може бути застосований щодо осіб, які страждають фізичними і психічними вадами, осіб, що не володіють мовою, на якій ведеться судочинство. Це викликано тим, що глухі, німі, сліпі, душевнохворі та інші обвинувачені в силу своїх фізичних, психічних та інших особливостей мають потребу в додаткових процесуальних гарантіях. Невиконання цієї вимоги може спричинити скасування заочного вироку. Доцільно скористатися досвідом англійських законодавців з приводу обмеження за суб'єктним складом злочину. Так, наявність судимості, участь в іншій кримінальній справі обвинуваченого, відсутність постійного місця проживання повинні розглядатися як перешкода до розгляду справи в заочному провадженні.

При наявності зазначених перешкод суддя повинен мати можливість відмовити в задоволенні клопотання про слухання справи в заочному порядку.

Під час заочного розгляду учасники процесу не мають можливості особисто допитати відсутнього у судовому засіданні обвинуваченого. Тим не менш важливість його свідчень, з'ясування його позиції, яка, ймовірно, була раніше сформульована і закріплена в процесуальній формі, не піддається сумніву. Тому суд повинен бути наділений можливістю оприлюднити такі показання з метою досягнення найбільш ретельного дослідження доказів у справі. Більше того, здається, що ця процесуальна дія при реалізації заочного правосуддя повинна здійснюватися в обов'язковому порядку.

Разом із тим в українській судовій практиці також мають місце необґрунтовані заочні вироки, наприклад, Дружківський міський суд Донецької області вироком від 21 травня 2004 р. засудив Л. за ч. 1 ст. 164 КК на один рік позбавлення волі. Л. визнано винним у тому, що він у період із 1 червня 1995 р. по 1 травня 1996 р. злісно ухилявся від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання неповнолітнього сина. В апеляційному порядку справа не переглядалася. У касаційній скарзі Л. просив вирок щодо нього скасувати і справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з тим, що суд усупереч вимогам ст. 262 КПК 1960 р. розглянув справу за його відсутності, не повідомивши про день і час її судового розгляду, тоді як в цей час він перебував в Україні.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Україні розглянула скаргу і дійшла висновку, що скарга засудженого Л на заочний вирок підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з вимогами ст.  262 КПК 1960 року участь обвинуваченого в судовому розгляді справи є обов’язковою, крім випадків, коли він перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду, або якщо справу про злочин, за який не можна призначити покарання у виді позбавлення волі, обвинувачений просить розглянути за його відсутності. Із матеріалів справи вбачається, що Л. в судовому засіданні присутнім не був, про дату розгляду справи йому не повідомили, даних про те, що він перебуває за межами України, у справі немає.

Не зважаючи на ці обставини, суд розглянув справу по суті та постановив щодо Л. обвинувальний вирок. Наведене свідчать, що вирок суду ухвалено з істотними порушеннями норм кримінально-процесуального закону, а це відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року є підставою для скасування вироку та направлення справи на новий судовий розгляд.

З огляду на це, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Дружківського міського суду Донецької області від 21 травня 2004 р. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд. При цьому колегія суддів зазначила, що під час нового судового розгляду справи необхідно усунути наведені недоліки, належно перевірити всі матеріали справи і в разі доведеності винуватості Л. у вчиненні злочину, прийняти рішення відповідно до вимог закону.

Дані рішення, без сумніву, є ярким прикладом порушення прав обвинуваченого, що безумовно дискредитує заочне провадження як процесуальну форму.

Відповідно питання про підстави і умови проведення судового розгляду в заочному порядку має принципове значення. Їх встановлення в кримінально-процесуальному законі, безумовно, повинне базуватися на тих критеріях диференціації, які прийняті як визначальні в рамках допущення заочного провадження. Необхідно враховувати, що розгляд справи у відсутність обвинуваченого носить особливий характер і важливим з'являється проведення межі між загальним правилом і винятком із нього.

Отже для усунення суперечностей, норми стосовно заочного розслідування і заочного судового розгляду мають бути виписані чітко і зрозуміло, щоб унеможливити розбіжності у застосуванні даної форми кримінального процесу і саме таким шляхом повинен йти український законодавець, не звужуючи сферу застосування заочного провадження, а вдосконалюючи цю процесуальну форму.

Підтримуючи В. Т. Маляренко вважаємо, що для ефективного використання заочного провадження особливого значення набуває проблема інформування і виклику обвинуваченого до суду при заочному провадженні, адже заочно вирок може бути постановлений лише за умови, що суду відомо про належне сповіщення обвинуваченого про час і місце судового розгляду, що притаманне і сучасній практиці міжнародного права, і наглядно демонструє справа Колоцца проти Італії.

Основні факти даної справи полягали в тому, що Колоцца, громадянин Італії, був обвинувачений у вчиненні шахрайських дій. Оскільки він не проживав за адресою, зазначеною в адресній книзі, окружний суд Рима визначив його як особу, що ховається від правосуддя, і судив заочно. 17 грудня 1976 року призначивши для представництва заявника офіційного адвоката, суд присудив йому шість років тюремного ув'язнення і штраф. З урахуванням того, що адвокат апеляційну скаргу не подав, рішення набуло чинності 16 січня 1977 року. 29 вересня того ж року Колоцца був заарештований і відразу ж направив процесуальне заперечення, яке було відхилено окружним судом 29 квітня 1978 р. Він звернувся також в апеляційний суд, а пізніше в касаційний суд, але безуспішно. Заявник помер у в'язниці 2 грудня 1983 року, однак його вдова побажала продовжити розгляд справи.

При розгляді справи Європейський суд з прав людини зазначив, що: «аналіз фактів показує: у заявника не було підстав припускати, що проти нього почато судовий розгляд по кримінальній справі; просто вважалося, що він знає про це в силу того, що йому направлялися повідомлення спочатку із секретаріату слідчого, а далі з канцелярії суду. Крім того, початі спроби відшукати його були неадекватні: вони обмежилися квартирою, де його безуспішно шукали у 1972 році (на віа Лонганесі) і за іншою адресою, зазначеною в архівах (на віа Фонтеіана), хоча було відомо, що він там більше не проживає. Суд надає особливого значення тій обставині, що деякі служби прокуратури Рима та римської поліції в контексті іншого судового розгляду по кримінальній справі зуміли одержати нову адресу Колоцца. Це свідчить про те, що місцезнаходження Колоцца можна було встановити, хоча уряд і виправдується тим, що у нього не було відповідних даних. Суд констатує, що ця ситуація важко сумісна із зусиллями, які повинні проявляти Договірні Держави, щоб забезпечити реальне використання прав, які гарантуються статтею 6» [64, с. 495].

Крім того, Суд дійшов висновку, що «...представлені йому матеріали не свідчать про відмову г-на Колоцца від здійснення свого права стати перед судом і захищати себе, так само як і про прагнення ухилитися від зустрічі із правосуддям» [67, с. 495]. У результаті розгляду Європейський суд з прав людини констатував порушення вимог п. 3 ст. 6.

Таким чином, важливою гарантією прав обвинуваченого у заочному провадженні є законодавчо визначена та обґрунтована процедура його сповіщення про час і місце судового засідання. Для дотримання цієї умови законодавець повинен встановити порядок виклику та інформування сторін обвинувачення і захисту. Переважно суд користується таким способом виклику, як на­правлення повістки поштою. Проте, як свідчить досвід, такий спосіб не можна визнати достатньо ефективним, оскільки проце­суальний закон не зобов'язує направляти повістку за правилами, передбаченими для рекомендованих листів, і не встановлює обов'­язку поштової організації здійснювати вручення особисто, а отже, немає гарантії ознайомлення з нею адресата» [141, с. 52].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/303431.html   

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.