Быстрый переход к готовым работам
|
Стан наукового дослідження інституту доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб
Теорія доказування і доказового права в кримінальному судочинстві являє собою складне і багатогранне явище. Це зумовлено тим, що одним із центральних питань будь-якого кримінального провадження є вирішення питання про винуватість або невинуватість особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення. Отримати відповідь на це питання означає сформулювати предмет кримінального процесу, а саме явище об’єктивної дійсності, яке є невід’ємною складовою питання про кримінальну відповідальність. Питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення в кримінальному судочинстві можливо вирішити лише шляхом доказування. Це свідчить про те, що саме на підставі зібраних у провадженні доказів, оцінених відповідно до логічних та правових правил доказування, особа визнається судом винною у вчиненні кримінального правопорушення. Все це в кінцевому підсумку дозволяє вести мову про актуальність цієї тематики дослідження. Тому питання теорії доказування і доказового права протягом значного періоду часу були предметом наукових пошуків процесуалістів. Різні аспекти, натомість і проблема кримінального процесуального доказування в цілому, постійно знаходяться у центрі уваги вчених-юристів і практичних працівників правоохоронних органів. Безумовно, така пильна увага до зазначеної проблематики аж ніяк не випадкова. Вона визначається як важливістю цієї проблеми на законодавчому, науковому і практичному рівнях, так і необхідністю переосмислення різних аспектів доказування в період реформування кримінального процесуального законодавства та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу [КПК] України, які супроводжувалися переоцінкою концептуальних положень науки кримінального процесу – цілей, принципів, стадій, кримінальних процесуальних інститутів, отже, самої сутності та характеру кримінального судочинства. Слід визнати, що теоретичним проблемам доказування в науці вітчизняного кримінального процесу ще з радянських часів приділялася серйозна увага з боку провідних учених-процесуалістів. Перш за все, необхідно відзначити двотомне видання «Курс советского уголовного процесса», створене у 1968-1970 роках член-кореспондентом АН СРСР М.С. Строговичем. Частина друга I тому «Основные положения науки советского уголовного процесса», що складається з чотирьох розділів, присвячена теорії доказів у кримінальному процесі [163; 164]. Не менш значний внесок у розв’язання теоретичних проблем доказування внесли автори другого, виправленого і доповненого, видання (1973 р.) монографії «Теория доказательств в советском уголовном процессе». Ця ґрунтовна праця, у підготовці якої брали участь такі видатні вчені, як Р.С. Бєлкін, А.І. Вінберг, В.Я. Дорохов, Л.М. Карнєєва, Г.І. Качар, Г.М. Міньковський, І.Б. Михайловська, І.Л. Петрухін, О.Р. Ратінов, С.С. Степіч, В.Г. Танасевич, О.О. Ейсман та Н.А. Якубович, що багато в чому зберігає своє значення і до сьогодні [170]. Не випадково в останні десятиріччя українськими вченими-процесуалістами був створений ряд фундаментальних робіт, що містять всебічне і глибоке дослідження різних аспектів кримінального процесуального доказування. Тут, насамперед, слід відзначити роботи Ю.М. Грошевого, Є.Г. Коваленка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, М.А. Погорецького, С.В. Слинька, С.М. Стахівського, В.М. Тертишника та інших вчених [39; 63; 99; 109; 159; 119; 171]. Немає сумніву, що перераховані лише найбільш значні публікації, перелік яких може бути продовжений цілим рядом робіт, які заслуговують пильної уваги, присвячених різним аспектам процесуального доказування. Зазначені вище, а також більшість інших робіт із проблем кримінального процесуального доказування за своїм характером переважно носять монографічний характер і не цілком адаптовані для вирішення практичних завдань доказування у кримінальних провадженнях. Разом із тим, вивчення нами слідчих помилок (із власного досвіду роботи у правоохоронних органах), свідчать про значну поширеність процесуальних порушень, пов’язаних із доказуванням події та обставин кримінального правопорушення у кримінальних провадженнях. В якості основних причин названого негативного явища, зазвичай відзначаються: недооцінка важливості неухильного дотримання приписів кримінального процесуального закону, відсутність базових знань і особливо стійких практичних навичок процесуального доказування. Доказування в кримінальному процесі являє собою різновид пізнання людиною дійсності. Його методологічною основою є теорія пізнання (гносеологія), яка досліджує найбільш загальні закономірності пізнавальної діяльності. Її закони відображення достовірної інформації про певні речі, явища у свідомості людей мають велике значення та можуть застосовуватися не тільки для пізнання загальних закономірностей розвитку природи та суспільства, а й для пізнання різних окремих закономірностей, в тому числі й у сфері кримінального процесуального доказування. Однак між доказуванням в кримінальному процесі та отриманням інформації в інших галузях пізнання існує суттєва різниця, яка зумовлена тим, що діяльність зі встановлення обставин, що мають значення для правильно вирішення кримінального провадження, регламентована нормами права та має правову форму. Процесуальна форма визначає всі основні складові доказування: його мету, предмет, джерела, способи та порядок отримання та перевірки інформації про обставини, які підлягають встановленню у провадженні, основні правила оцінки доказів, коло суб’єктів доказування, їх права та обов’язки тощо. Вона покликана вказати найбільш ефективний, оптимальний шлях пізнання в кримінальному процесі, а також належним чином забезпечити зацікавленим особам реалізацію їх прав. Дотримання цієї форми – важлива гарантія достовірного встановлення всіх обставин справи, а також одна зі сторін реалізації принципу законності в кримінальному процесі. Але процесуальна форма не являє собою щось раз і назавжди дане, вона повинна вдосконалюватися з урахуванням потреб практики та під впливом досягнень юридичної науки. До того ж, усі пропозиції щодо зміни чинної процесуальної форми необхідно розглядати з погляду, як вони вплинуть на результати доказування. Це особливо актуально в цей час, коли відбулося оновлення кримінального процесуального законодавства. Доказування в кримінальному процесі України являє собою неподільну єдність практичної діяльності органів розслідування, прокуратури та суду, за участю інших суб’єктів, зі збирання й перевірки доказів та їх використання для встановлення обставин, які мають значення для провадження і обґрунтування висновків [191, с. 12-14]. Кримінальне та кримінальне процесуальне законодавство, що регулює особливості доказування у справах неосудних осіб історично розвивалось як комплексний правовий інститут. У його розвитку можна простежити кілька періодів залежно від ступеня визначеності понять, їх розмежування, порядку провадження в справах неосудних і обмежено осудних осіб, а також застосування примусових заходів медичного характеру [46, с. 15]: 1) зародження інституту та його розвиток, починаючи з давньоруського законодавства до другої половини XVII століття; 2) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з другої половини XVII століття до початку XІХ століття; 3) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з початку XІХ – до початку ХХ століття; 4) розвиток інституту в законодавстві РРФСР та УРСР з початку 20-х р.р. XX століття до кінця 50-х р.р. ХХ століття; 5) розвиток інституту в законодавстві УРСР з кінця 50-х р.р. ХХ століття до прийняття КК України у 2001 р.; 6) розвиток інституту в законодавстві України з прийняття у 2001 р. КК України, внесенням змін до КПК України; 7) розвиток інституту в законодавстві України з прийняття у 2012 р. КПК України до сьогоднішніх днів. Отже, перше спеціальне дослідження з проблем застосування примусових заходів до неосудних осіб було проведено П. С. Елькінд у 1959 році («Расследование и судебное рассмотрение дел о невменяемых») [200] і фактично з цього періоду почався відлік досліджуваної проблеми. У своїй роботі вона розглянула проблеми порушення кримінальних справ про суспільно небезпечні дії, вчинені душевнохворими; зміст і значення судово-психіатричної експертизи в радянському кримінальному процесі; особливості попереднього розслідування і судового розгляду; деякі питання застосування та виконання заходів медичного характеру. Послідовником П. С. Елькінд став Р. І. Міхєєв, який у своїх навчальних посібниках «Основы учения о вменяемости и невменяемости» 1980 р. та «Невменяемый в советском уголовном праве. Субъект и личность» 1981 р. розробив теоретичні основи вчення про осудність (неосудність) в кримінальному праві й про неосудність особистості; вважав неосудних осіб суб’єктами самостійного виду кримінально-правових відносин; розкрив концепцію осудності, вини і відповідальності осіб з психофізичними особливостями і психогенетичними аномаліями [97; 98]. Він також розглядав проблеми особи неосудного, практичне значення її теоретичного вивчення у кримінальному праві; співвідношення соціального та біологічного в особі злочинця та неосудного. Хоча й дослідження Р. І. Міхєєва проводилися у галузі кримінального права, його здобутки використовувалися багатьма процесуалістами, що досліджували проблеми доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб. Не менш корисну інформацію для формування сучасного розуміння доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб має і дисертаційне дослідження О. І. Галагана 1983 р. [27], в якому розглянуто та проаналізовано сутність і основні риси попереднього розслідування суспільно небезпечних діянь осіб, визнаних неосудними; обставини, що підлягають доказуванню у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, визнаних неосудними; особливості порушення та розслідування таких справ: розгляд заяв і повідомлень про суспільно небезпечні діяння осіб, визнаних неосудними, особливості провадження окремих процесуальних дій; окремі аспекти охорони прав і законних інтересів осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння; особливості закінчення попереднього слідства у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, визнаних неосудними: поняття та підстави закінчення таких справ, процесуальні дії слідчого у зв'язку з прийняттям рішення про закінчення попереднього слідства, структура і зміст постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Новий етап розвитку правової думки щодо дослідження доказування про суспільно небезпечні діяння, вчинені неосудними особами, почався з розпадом СРСР та утворенням незалежних держав. Серед праць сучасних науковців можна назвати роботи С. Л. Шаренко, Ю. К. Якимовича, А. В. Ленського, Б. О. Спасеннікова, В. В. Леня. С. Л. Шаренко у дисертації «Кримінально-процесуальні проблеми застосування примусових заходів медичного характеру» (1999 р.) [192] проводить дослідження суті інституту застосування примусових заходів медичного характеру, а саме: відмічає різноманітні підходи щодо визначення поняття, природи і функціонального призначення інституту застосування примусових заходів медичного характеру; аналізує погляди вчених-процесуалістів на проблемні питання примусового лікування психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння; розглядає процесуальне положення осіб, відносно яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Крім того, авторка з’ясовує предмет, межі, специфіку доказування в справах осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, або захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину, встановлює особливості судового розгляду таких справ: питання про особливості судового слідства справ даної категорії, вимоги, що пред'являються до рішень про застосування примусових заходів медичного характеру. У роботі А. В. Ленського та Ю. К. Якимовича «Производство по применению принудительных мер медицинского характера» (1999 р.) [83] розглядаються особливості провадження по застосуванню примусових заходів медичного характеру в системі кримінального процесу; особливості процесуального стану особи, щодо якої ведеться провадження; окремі аспекти досудового та судового провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру. Комплекс питань теоретичного та практичного характеру стосовно кримінально-правових проблем осудності й неосудності злочинця, застосування примусового медичного лікування, його підстав і мети досліджено у дисертації В. В. Леня «Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця» (2003 р.) [84]. Автор увагу приділив удосконаленню відомих та пошуку нових стратегічних дослідницьких підходів для вивчення: особистості неосудної особи, її мотивів і соціально-психологічної мотивації суспільно небезпечної поведінки і суспільно небезпечних діянь; питання вчинення злочину в стані сп'яніння; охарактеризував критерії неосудності: медико-біологічний, психологічний та юридичний; дослідив з історичних витоків примусові заходи медичного лікування. Кримінально-правовим аспектам примусових заходів медичного характеру присвятив своє дисертаційне дослідження Спасенніков Б. О. («Принудительные меры медицинского характера (Теория, уголовно-правовое регулирование, практика)» 2004 р.) [157]. Крім названих праць були виконані та захищені ряд дисертаційних досліджень, які були присвячені окремим проблемам доказування у кримінальних провадженнях про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб, авторами яких є Н. А. Орловська («Осудність та її види (порівняльний аналіз законодавства України та інших держав)» 2001 р.) [112], Т. М. Приходько («Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві» 2001 р.) [129], А. А. Васильєв («Проблеми осудності у кримінальному праві» 2005 р.) [21], М. Й. Цепінь («Обмежена осудність осіб із психопатичними розладами: юридико-психологічна характеристика» 2007 р.) [188], І. Б. Пукач («Порядок провадження у кримінальних справах щодо обмежено осудних осіб» 2011 р.) [134], В. Я. Марчак («Юридико-психологічний зміст обмеженої осудності» 2011 р.) [91], Г. К. Тетерятник («Охорона прав і законних інтересів неосудних і обмежено осудних на стадії досудового розслідування у кримінальному процесі України» 2012 р.) [172], Б. М. Дердюк («Провадження щодо неосудних і обмежено осудних осіб в судах першої інстанції» 2012 р.) [46]. Аналіз наведених праць свідчить про те, що на всіх етапах становлення української державності доказування у кримінальних провадженнях про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб було предметом наукових досліджень. Але ці роботи не є системними і в сукупності не утворюють комплексного дослідження доказування у кримінальних провадженнях про діяння неосудних осіб, хоча і є спорідненими та фрагментарними щодо предмета дослідження. Це дає лише змогу уявити окремі аспекти доказування про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб у світі чинного КПК України.
Вся работа доступна по ссылке |
Ссылки: 
Счетчики:
|
