Обставини, які характеризують особу та її психічне захворювання

Під час розслідування та розгляду кримінальних проваджень про діяння неосудних осіб встановленню підлягають обставини, які характеризують особу та її психічне захворювання: наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування; поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього; небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою.

Перш за все, необхідно встановити статус неосудної особи у цьому провадженні. У КПК України 1960 р., який діяв до 20 листопада 2012 р., була відсутня спеціальна норма, яка б чітко визначала права та обов’язки учасника процесу, що розглядається. В юридичній літературі багатьма вченими висловлювалася позиція про необхідність закріплення процесуального положення зазначених осіб. Про це писали В. Алексєєв, Б. Шишкін [2], Р.І. Міхєєв [96], П.А. Колмаков [67], А.П. Овчіннікова. Зокрема, слід погодитися з думкою А.П. Овчіннікової про те, що питання про процесуальне становище особи, щодо якої розглядається провадження, є і питання про процесуальні гарантії її прав та інтересів [110, с. 34].

Позиція законодавця (КПК 1960 р.), коли особи, щодо яких вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, фактично були виключені з учасників процесу, було істотним обмеженням прав людини, гарантованих Конституцією України. Такі особи автоматично визнавалися недієздатними в період проведення досудового розслідування і судового розгляду.

В умовах, коли законодавцем не визначено процесуальне становище учасника кримінального процесу, не можна говорити про об’єктивне здійснення правосуддя у такій категорії проваджень, про гарантії прав і свобод особистості.

На необхідність внесення змін у кримінальне процесуальне законодавство щодо визначення становища психічно хворої особи, а також участі захисника цієї особи під час розслідування та судового розгляду вказала С.Л. Шаренко у своєму дисертаційному дослідженні.

Так, автор зазначає, що «вже на першому етапі провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру проявляється певна специфіка провадження, яка породжується тим, що особа, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні протиправного діяння, страждає на психічний розлад. У цьому випадку сам факт психічного розладу, а не неосудність особи має правове значення. Оскільки до отримання висновку судово-психіатричної експертизи не можна говорити про неосудність, тому не можна відмовити в порушенні кримінальної справи «у зв’язку з неосудністю особи» або розглядати неосудність як обставину, що виключає можливість винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Кримінальне процесуальне значення психічного розгляду виражається насамперед у тому, що особа яка страждає таким захворюванням не може повною мірою самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Незалежно від того, чи буде ця особа у подальшому визнана неосудною чи такою, яка втратила кримінальну процесуальну дієздатність, з моменту одержання відомостей про її психічну ваду до участі у справі повинен бути залучений захисник» [192, с. 64-65].

Щодо поняття кримінально-процесуальної недієздатності, то С.Л. Шаренко виділяє у кримінально-процесуальній недієздатності два критерії: психологічний, який містить характеристику психічного стану особи на момент провадження справи, та медичний – який повинен відповідати медичному критерію неосудності [193, с. 93–94]. Г.В. Назаренко визначає її як нездатність особи розуміти, що коїться, брати участь у вчиненні кримінально-процесуальних дій, внаслідок розладу психічної діяльності [104, с. 18]. О.Ю. Цехмистро додає до поняття ще і нездатність особи за своїм психічним станом розуміти своє процесуальне положення, сприймати обставини, які мають значення для справи, самостійно захищати свої процесуальні права і здійснювати процесуальні дії  [189, с. 15]. Л.Г. Татьяніна більш точно визначає її, як нездатність внаслідок психічного стану розуміти характер та значення суспільно небезпечного діяння, усвідомлювати саме своє процесуальне положення, а також нездатність давати свідчення і самостійно брати участь у здійсненні кримінально-процесуальних дій, самостійно здійснювати свої права і обов’язки. Нею чіткіше сформульований медичний критерій цього поняття, який полягає не стільки у психічному розладі, на який страждає особа, скільки у психічному стані, у глибині і впливі психічних процесів, зумовлених цим захворюванням, на здатності учасника провадження [168, с. 29].

Отже, кримінально-процесуальна недієздатність – це особливий правовий стан учасника процесу, при якому особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, не здатна внаслідок психічного розладу у межах свого процесуального статусу усвідомлено реалізовувати процесуальні права та виконувати обов’язки, приймати правові рішення, виконувати правові дії та нести юридичну відповідальність за них, під час кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Відповідно до ст. 417 КПК України 1960 р. досудове слідство в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинених особами у стані неосудності, проводилося із вилученням правил гл. 12, яка регламентувала порядок пред’явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого. Вважаємо, що усунення із загального порядку розслідування правил, що стосувалися притягнення особи як обвинуваченого (за КПК 1960 р.), не відповідали інтересам психічно хворих осіб.

Н.А. Дрьоміна зазначає, що «вимога своєчасного пред’явлення обвинувачення має бути поширена на всі категорії справ, у тому числі на справи про діяння психічно хворих осіб. На цьому етапі досудового слідства не може бути справ про застосування примусових заходів медичного характеру, й особа, щодо якої ведеться справа, повинна зайняти процесуальне становище обвинуваченого до призначення і проведення судово-психіатричної експертизи Очевидно, що далеко не у всіх випадках, психічно хворому може бути пред’явлена названа постанова. У випадках коли після винесення цієї постанови психічний стан підслідного виключає його участь у слідчих діях, процесуальний документ щодо такої особи може бути пред’явлений її законному представникові і захисникові. «Заочна» форма притягнення особи як обвинуваченого допустима лише у тих випадках, коли неможливість участі особи в цій слідчій дії підтверджена відповідним медичним висновком» [50, с. 109-110].

Невизначене становище психічно хворої особи в стадії досудового розслідування (за КПК 1960 р.) виключало одностайність у застосуванні закону. По суті, кримінальне процесуальне законодавство ставило вирішення питання, пред’являти чи не пред’являти обвинувачення особі, неосудність якої викликала сумнів, у залежність від розсуду слідчого. На думку О.І. Галагана, «до одержання висновку експертів-психіатрів слідчі вважають за краще не пред’являти обвинувачення особі, у психічній повноцінності якої вони сумніваються» [26, с. 37].

Отже, у кримінальних справах про діяння неосудних осіб кримінальне процесуальне законодавство, яке діяло до 20 листопада 2012 р., не потребувало пред’явлення обвинувачення особі, щодо якої розслідувалася справа. Тому більшість процесуалістів приходили до висновку, що в такому випадку «захист не захищає» [1, с. 23-24; 57, с.78; 89, с. 59-66]. Таке розуміння захисту негативно впливало на практику здійснення захисту інтересів неосудної особи. Відсутність у захисника чіткого уявлення про предмет і цілі своєї діяльності у багатьох випадках зводило захист до формальної присутності захисника в кримінальному процесі.

Як слушно вказала Шаренко С.Л. те, що «кримінальне процесуальне законодавство не передбачає процесуальної фігури обвинуваченого у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, не тільки не відповідає інтересам особи, щодо якої досліджується справа, а й є грубим порушенням права на захист, бо позбавляє людину процесуального статусу обвинуваченого, тобто, по суті, дискримінує громадян по мотивах підозри в їх психічній повноцінності» [193, с. 69].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37563.html