Історичні витоки перегляду судових рішень Верховним Судом України

Невпинний рух реформи судової системи в Україні створює необхідність розробки виваженого підходу до визначення повноважень Верховного Суду України щодо перегляду рішень судів нижчих інстанцій у цивільних справах із урахуванням історичних традицій та сучасних поглядів на місце Верховного Суду в правовій системі держави.

Як свідчать історичні відомості, першим декретом Народного Секретаріату про суд була постанова «Про введення народного суду на Україні», затверджена Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України 4 січня 1918 року. Саме з прийняттям зазначеної постанови починає формуватися система судоустрою, що лягла в основу сучасної судової системи України. Цим нормативно-правовим актом було скасовано стару судову систему та утворено нові дільничні, повітові й міські суди.

Суди такого типу були розташовані у всіх адміністративно-територіальних одиницях України. Однак складна ситуація воєнного часу не дала змоги втілити всі раніше прийняті закони в життя. 14 лютого 1919 року Раднарком УРСР видав декрет «Про суд», яким ліквідував усі «буржуазно-поміщицькі» судові установи, що діяли на території України (Генеральний суд, судові палати, окружні суди, мирові суди, з’їзди мирових суддів, суди військові, морські, волосні, комерційні), а також усі установи й організації, які функціонували при колишніх судових інституціях, ‑ прокурорський нагляд, нотаріат, присяжна і приватна адвокатура, інститути судових слідчих. Цим самим декретом затверджено «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали», яке проголошувало, що вся судова влада на території УРСР належить народним судам, радам (з’їздам) народних судів і революційним трибуналам, а також регламентувало організацію, підсудність, судочинство кожного з цих видів судів. Таким чином, в УРСР відповідно до декрету «Про суд» діяли два види судових органів – народні суди і революційні трибунали, які існували до судової реформи 1922 року, основною ланкою системи визначила народний суд.

Однак нова економічна політика вимагала перебудови судової системи, та основою судової реформи стала постанова ВУЦВК (Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету) від 16 грудня 1922 року, яка затвердила «Положення про судоустрій УРСР», яке вводилося в дію з 1 лютого 1923 року. Цей документ був майже точною копією «Положення про судоустрій РСФСР» від 30 жовтня 1922 року. Він обумовлював створення народних судів у складі постійних народних суддів, а також визначав єдину систему судових органів: народний суд, губернський суд, Верховний Суд УРСР. Відповідно до норм даного положення були ліквідовані Верховний трибунал і відділ Верховного судового контролю Народного Комісаріату юстиції УРСР. Отже, саме з 1923 р. судову систему УРСР очолив Верховний Суд УРСР. Він розпочав свою діяльність 11 березня 1923 р. Саме цей день офіційно визнається днем заснування Верховного Суду України.

Згідно з цим положенням до функцій Верховного Суду було віднесено:

1) розгляд особливо важливих справ по першій інстанції;

2) перегляд судових рішень у порядку касації;

3) перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами;

4) перегляд судових рішень у порядку судового нагляду [69, с. 82].

З початку утворення Верховного Суду на його діяльність впливало багато чинників радянської моделі державності. З прийняттям Конституції СРСР 1924 року було створено Верховний Суд СРСР, який істотно впливав на діяльність верховних судів союзних республік. Зокрема, судові рішення верховних судів республік могли бути опротестованими, якщо вони суперечили загальносоюзному законодавству або інтересам інших союзних республік [78].

У зв’язку з необхідністю узгодження українського законодавства про судоустрій із законодавством СРСР та з адміністративно-територіальними змінами, що відбулися в Україні протягом 1923‑1925 рр., а також з утворенням у 1924 р. у складі УРСР Автономної Молдавської РСР 22 жовтня 1925 р. ВУЦВК затвердив нове Положення про судоустрій УРСР із змінами і доповненнями, внесеними постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УРСР від 11 травня 1927 року. За цим Положенням Верховний Суд УРСР, як і раніше, очолював усю судову систему республіки. Верховному Суду були надані повноваження з:

1) судового контролю за всіма судовими установами;

2) перегляду у касаційно-ревізійному порядку судових рішень окружних судів та військових трибуналів;

3) перегляду в порядку нагляду рішень всіх судів Республіки;

4) розгляду по першій інстанції справ особливого державного значення.

Здійснення на початку 1930-х рр. в Українській РСР адміністративно-територіальної реформи (ліквідація округів і підпорядкування районів безпосередньо центру) спричинило зміни в структурі існуючої судової системи. 25 вересня 1931 р. ВУЦИК і СНК Української РСР затвердили нову редакцію «Положення про судоустрій Української РСР» [143]. Відповідно до цього законодавчого акту, судову систему республіки складали: народні суди, міжрайонні суди, Головний Суд Молдавської АССР і Верховний Суд УРСР. До складу Верховного Суду УРСР входили: президія, пленум, касаційні колегії у цивільних і кримінальних справах (у складі останньої існувала також Особлива касаційна рада у справах надзвичайних сесій Головного Суду Молдавської АССР і міжрайонних судів) і Надзвичайна сесія [33, с. 732-733]. Верховний Суд УРСР мав статус вищої інстанції в судовій системі республіки, на яку покладалися:

1) судовий контроль над усіма судами і військовими трибуналами на території республіки;

2) розгляд в касаційно-ревізійному порядку справ, по яких окружні суди і військові трибунали прийняли рішення;

3) розгляд в порядку нагляду судових рішень усіх судів УРСР;

4) розгляд по першій інстанції справ особливого державного значення. Тобто повноваження Верховного Суду порівняно з Положенням про судоустрій УРСР 1925 р. практично не змінилися. Водночас Положення про судоустрій УРСР від 25 вересня 1931 року зобов’язувало судові органи УРСР не тільки здійснювати правосуддя, а й боротися з будь-якими спробами протидії соціалістичному будівництву, активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах і рішучому наступу на рештки капіталістичних елементів.

Наступні зміни були пов’язані з посиленням централізації радянської судової системи та розширенням повноважень Верховного Суду СРСР. 13 вересня 1933 р. Президія ЦВК СРСР схвалила постанову «Про розширення компетенції Верховного Суду Союзу РСР». Верховний Суд СРСР отримав право давати керівні вказівки Верховним Судам республік з питань судової практики, здійснювати нагляд за її єдністю, інспектувати республіканські суди. Для розгляду протестів на постанови пленумів і президій Верховних Судів союзних республік у складі Верховного Суду СРСР утворювалася судово-наглядова колегія, що отримала право відміняти або змінювати рішення і вироки Верховних Судів союзних республік [143]. Згодом Постановою ЦВК і СНК Союзу РСР від 20 травня 1936 р. Народний комісаріат юстиції отримав союзно-республіканський статус [144]. Враховуючи те, що в «Положенні про Народний комісаріат юстиції Союзу РСР» від 8 грудня 1936 р. підкреслювалася необхідність зосередження функцій судового управління в межах союзно-республіканського Наркомату юстиції [14, с. 49], перспективою такого рішення могло бути тільки позбавлення Верховних Судів союзних республік, що належать їм раніше ‑ функцій судового управління. Саме так і відбулося. Народний комісар юстиції СРСР М. В. Криленко наказом № 31 від 27 березня 1937 р. визначив компетенцію Голів Верховних Судів союзних республік. До посадових повноважень останніх були віднесені: організація роботи суду і нагляд за роботою колегій і окремих суддів; контроль виконання рішень і постанов Верховного Суду республіки; порушення перед НКЮ республіки клопотання про необхідність проведення ревізії або обстеження того або іншого суду; розгляд скарг на судову тяганину. Голова Верховного Суду республіки був зобов’язаний забезпечити вивчення і узагальнення судової практики окремих судів. За узгодженням з Наркомом юстиції республіки він отримав право вимагати від обласних і народних судів цивільні і кримінальні справи в порядку судового нагляду або для узагальнення судової практики, перевіряти судову роботу на місцях, викликати суддів до Верховного Суду з питань їх професійної діяльності [37, с. 319-320]. Отже, Верховні Суди союзних республік у своїй організаційно-судовій діяльності були поставлені під повний контроль НКЮ.

5 грудня 1936 р. VIII Надзвичайний з’їзд Рад СРСР затвердив нову Конституцію СРСР. Визначаючи основи організації і діяльності судової влади, Конституція СРСР 1936 р. в статті 14 відносила законодавство про судоустрій і судочинство, кримінальне і цивільне законодавство до ведення Союзу РСР. Д. С. Сусло, охарактеризував це положення Конституції, як таке, що необґрунтовано звузило суверенні права союзних республік [147, с. 159]. Правовий статус, принципи організації і діяльності Верховного Суду республіки були закріплені в новій Конституції Української РСР 1937 року. Норма статті 102 розділу IX Основного закону («Суд і прокуратура») закріплювала, що правосуддя в УРСР здійснюється Верховним Судом УРСР, Верховним Судом Молдавської АССР, обласними судами, судами адміністративних округів, а також спеціальними судами УРСР, що створюються за постановою Верховної Ради УРСР народними судами.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37926.html