---

Правове регулювання перегляду судових рішень у цивільних справах найвищою судовою інстанцією: порівняльно-правовий аналіз законодавства України та країн Європи

Для з’ясування того факту, чи дійсно розвиток української судової системи рухається у бік Європи, а правовий статус, функції та обсяг повноважень Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень у цивільному процесі відповідає загальновизнаним європейським стандартам, необхідно проаналізувати правове положення найвищих судових інституцій провідних європейських країн із сталими демократичними традиціями та порівняти виконувані ними функції в цивільному судочинстві з правовим положенням та функціями Верховного Суду України.

У більшості країн – членів Ради Європи і Європейського Союзу існує верховний суд. Завдання верховного суду кожної такої країни переважно відрізняються від завдань судів нижчої інстанції. При цьому не можна забувати, що судова система кожної окремо взятої країни-учасниці має свої особливості.

Так, наприклад, судоустрій Великої Британії складається з трьох судових систем:

1) Англії й Уельсу;

2) Шотландії;

3) Північної Ірландії.

Об’єднати вказані системи покликаний Верховний Суд Сполученого Королівства, що є найвищою судовою інстанцією щодо всіх трьох судових систем, вершиною судоустрою Сполученого Королівства.

Верховний Суд Сполученого Королівства виконує такі обов’язки:

1. розглядає питання права, що мають велике суспільне значення;
2. виступає як вища апеляційна інстанція щодо рішень судів Англії, Уельсу й Північної Ірландії у цивільних і кримінальних справах;
3. здійснює юрисдикцію судового комітету Таємної ради у справах, які передаються на його розгляд відповідно до спеціальних законів Шотландії, Північної Ірландії та закону уряду Уельсу від 2006 року.

Рішення Верховного Суду Сполученого Королівства можуть виходити за рамки розглянутих спорів і стосуватися не лише сторін у справі, а мати значення для всього суспільства. Його юрисдикція поширюється на всю територію країни (у тому числі на територію всіх заморських суб’єктів); на його розгляд можуть потрапити не всі судові справи, а лише ті, які мають важливе, принципове значення (як виняток); перегляд судових рішень провадиться тільки з питань права; його рішення утворюватимуть судову практику, обов’язкову для застосування всіма нижчестоящими судами, а у цьому випадку не тільки судами, а й всіма суб’єктами права, оскільки мають силу закону.

У Німеччині є п’ять різних галузей юрисдикції, які діють незалежно одна від одної. До них належать: 1) загальні суди (що розглядають цивільні та кримінальні справи); 2) адміністративні суди; 3) суди у трудових спорах; 4) фінансові суди; 5) соціальні суди. Кожна галузь судової системи очолюється Федеральним судом як вищою інстанцією з конкретної юрисдикції: Федеральна Судова Палата, Федеральний Адміністративний суд, Федеральний Трудовий суд, Федеральний Соціальний суд та Федеральна Фінансова палата. Крім того, діє Федеральний Конституційний Суд, що виносить рішення з конституційних питань і дії законів, прийнятих парламентом.

У Німеччині існує чотириланкова побудова загального судочинства:

1. дільничні суди;
2. суди земель;
3. вищі суди земель;
4. Федеральна Судова Палата [36, с. 158].

Федеральна судова палата складається із дванадцяти сенатів із розгляду цивільних справ та п’яти сенатів із розгляду кримінальних справ. За такої великої кількості складів суду, звісно виникає загроза, що в їх судовій практиці можуть виникнути розбіжності. Тому існують два сенати, виключним завданням яких є забезпечення єдності судової практики: Великий сенат із розгляду кримінальних справ та Великий сенат із розгляду цивільних справ [6, с. 172].

Єдність правосуддя у Німеччині забезпечується Спільним сенатом вищих федеральних судів як юрисдикційним органом федерації, який створений на підставі Закону ФРН «Про дотримання єдності судової практики вищих судів Федерації» (Gesets zur Wahrung der Einheitlichkeit der Rehtsprechung der obersten Gerihtshцfe des Bundes) від 19 червня 1968 р. Даним законом визначається компетенція, склад і судочинство Спільного сенату. Спільний сенат приймає рішення, якщо один із вищих федеральних судів ухиляється під час правосуддя від рішення іншого вищого федерального суду або рішення Спільного сенату.

З часу його заснування у 1968 році Спільний сенат прийняв у цілому 44 рішення, які стосувались переважно питань компетенції та підсудності. Спільний сенат складається із президентів усіх вищих судів Федерації, а також голів та по одному судді від відповідних сенатів, тобто тих сенатів, про відмінні рішення яких йдеться саме під час прийняття рішення з метою забезпечення єдності судової практики [6, с. 175].

Судова система Франції являє собою класичну дуалістичну модель, що складається із загальних й адміністративних судів, які є незалежними один від одного. Суди Франції утворюють три рівні: на першому рівні суди першої інстанції, на другому – апеляційні суди, Касаційний суд з Державною радою – на третьому рівні. Існує також велика кількість спеціалізованих судів, які також формують судоустрій країни. У більшості випадків вони не утворюють самостійну трирівневу систему, розглядають справи по суті, а апеляційний і касаційний перегляд здійснюється у звичайних апеляційних судах та Касаційному суді.

Вища судова інстанція загальної юрисдикції Франції – Касаційний суд (La Cour de cassation). Він розглядає скарги на постанови апеляційних судів, які переглядають вироки й рішення, винесені судами першої інстанції з питань факту і права (у порядку повної апеляції), а також на остаточні рішення судів першого рівня у цивільних, адміністративно-торговельних, соціальних конфліктах і кримінальних справах.

Касаційний суд – це Верховний Суд країни та заморських територій Франції. Обов’язковий перегляд всіх рішень нижчих судів не головна метоа Касаційного суду. Його головне завдання – забезпечити «уніфікацію юриспруденції» (єдність судової практики), коли правові норми однаково тлумачаться на всій території держави. Ця уніфікація повинна забезпечувати однаковість у тлумаченні правових норм і формуванні такої судової практики, що буде основоположною для всіх судових органів. Тому касаційний перегляд стосується тільки питання права і покликаний виключно тлумачити правила закону, незалежно від того, чи йде мова про правила, що стосуються суті справи, або його процесуальних форм, старих або нових законів, що надає ще більшого значення рішенням, прийнятим Касаційним судом.

Підстави його діяльності: порушення закону, перевищення влади, помилка в компетенції, недотримання форми рішення, суперечливість рішення.

Крім судової практики важливе значення для здійснення правосуддя всіма судами мають висновки Касаційного суду Франції (аналог постанов Пленумів вищих спеціалізованих судів України). Процедура надання висновків має ту перевагу, що дозволяє дуже швидко ознайомитися з позицією Касаційного суду щодо тлумачення текстів нових законів і уявити, таким чином, з великим ступенем імовірності, позицію суду стосовно тієї або іншої правової норми, застосування якої на практиці може викликати певні труднощі.

На Касаційний суд Франції покладено обов’язок надавати свою позицію щодо правових питань, з якими до нього може звернутись будь-який суд загальної юрисдикції. Підставою для звернення до Касаційного суду згідно з положеннями статті L 151-1 Кодексу про судоустрій є наявність трьох умов: 1) положення закону повинне бути новим; 2) воно має спричиняти серйозні труднощі; 3) ці труднощі повинні виникати в багатьох судових справах [160, с. 339].

За значенням судова практика у Франції наближена до прецеденту у країнах загальної системи права. Однак її застосування має певну специфіку. Наприклад, Касаційний суд Франції заборонив нижчим судам обґрунтовувати рішення посиланням на свою попередню практику як на єдину підставу прийняття рішення. Нижчі суди не мають також обов’язку слідувати практиці вищих судів. Однак якщо судді після докладного вивчення попередньої практики переконаються, що правове обґрунтування, викладене у раніше прийнятому рішенні, є переконливим, вони можуть застосовувати його у відповідній справі.

Державна рада ‑ один із вищих державних органів Франції подвійного призначення. Насамперед вона є вищим органом адміністративної юстиції, що розглядає касаційні й апеляційні скарги на рішення нижчих адміністративних судів, що очолюють систему судового контролю за законністю дій органів виконавчої влади, місцевої влади, незалежних громадських організацій й адміністративних установ, що мають статус державних. Другим основним напрямом діяльності Державної ради є виконання консультативної функції при уряді країни у разі підготовки законопроектів і щодо проектів розпоряджень і деяких указів [70, с. 76-79].

Касаційний суд Бельгії – найвища судова інстанція. Згідно зі ст. 147 Конституції у Бельгії існує один Верховний (Касаційний) Суд, і він не вирішує спорів як таких. У цьому суть завдань Верховного Суду. Це означає, що Верховний Суд Бельгії не уповноважений аналізувати факти тієї або іншої судової справи, а лише має право досліджувати правові питання, пов’язані з вже прийнятим щодо цього позову рішенням, що оскаржується до Верховного Суду. Цей принцип передбачає, що Верховний Суд не розслідує деталі судового розгляду у справі, не аналізує, чи правильно суддя, який ухвалив те чи інше рішення, оцінив факти, а досліджує лише те, чи є постановлена ухвала правовою, тобто чи правильно суддя застосував закон.

Якщо суд робить висновок, що оскаржуване рішення суперечить закону, він визнає таке рішення недійсним, тобто анулює його і передає справу на розгляд до іншого суду, що складається з інших суддів.

Таке скасування рішення ілюструє обмеження повноважень Верховного Суду: інтерпретація закону Верховним Судом не має обов’язкового характеру, і судді, яким така справа передана після визнання рішення недійсним, мають повну свободу розглянути цю справу так, як вважають за потрібне. Лише у тих випадках, коли повторне рішення знову потрапляє на апеляцію до Верховного Суду на тих самих підставах, що стали причиною анулювання першого рішення, і коли повторне рішення також визнається не правовим і, відповідно, недійсним, рішення Верховного Суду, прийняте зборами палат (нараховує не менше 11 членів), матиме обов’язковий характер для суддів, які заново розглядатимуть справу.

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37926.html