Сутність та компонентний склад особистісного самоствердження в ранньому юнацькому віці

Сучасний рівень усвідомлення проблем школи та учня незмінно вимагають нових підходів до розуміння сутності виховання культури особистісного самоствердження. Необхідно розвивати в дитини прагнення й потребу усвідомити своє місце і призначення у виховному середовищі школи, готовність до безперервного самопізнання, самовираження, самовдосконалення і особистісного саморозвитку. Учень сьогодні має бути здатним на власну думку і творчу діяльність. Особистість школяра, як суб'єкт пріоритетний, є метою освітньої системи, а не її засобом.

Коло діяльності сучасної особистості пов'язано з пред'явленням жорстких вимог перш за все до себе з метою мобілізації всіх своїх здібностей для успішної реалізації трудових завдань. У свою чергу демократичне суспільство зацікавлене у використанні всіх здібностей кожної людської особистості, у максимальному розвитку всіх творчих можливостей людини. Це багато в чому залежить від самої людини, від її віри у власні сили, уміння бути вимогливою до себе (критикувати себе і позитивно ставитися до критики з боку оточення), постійного прагнення до самовдосконалення, уміння керувати собою, своїми вчинками. Формування всіх цих якостей сучасної молодої людини можна вважати фундаментом основою виховання культури особистісного самоствердження.

Прагнення до самоствердження стає стійким процесом в ранньому юнацькому віці у зв'язку з розвитком світогляду, самосвідомості, волі, об'єктивації самооцінки і оцінки оточення, потреби в самовираженні. Юнацький вік характеризується переважно активним формуванням характеру і життєвого самовизначення людини, спрямування в майбутнє.

Згідно з твердженням психологів, прагнення до реалізації внутрішньої потреби своєї індивідуальності, свого "Я" особливо яскраво заявляє про себе саме в юності. Юність – та пора дозрівання особистості, коли в свідомості закладаються фундаментальні установки, які проявляються згодом як ціннісні орієнтири в практичній діяльності. Це вік яскравого прояву самості особистості.

Одним із найважливіших чинників, необхідних для самоствердження в цьому віці, є самосвідомість як результат виокремлення людиною самої себе з довкілля. Самосвідомість виступає як специфічна форма спілкування індивіда з самим собою.

На основі суб'єктивних уявлень про себе самого, суб'єктивних оцінок своїх здібностей і можливостей виробляється оптимальний, з точки зору старшокласника, варіант поведінки, який і виступає як основний (звичний) засіб самоствердження.

Самосвідомість породжує самооцінку, яка є специфічно людським збудником поведінки й розвитку особистості. У ранньому юнацькому віці вона дає можливість побачити власне "Я" в центрі світотворення, суспільства, колективу, усвідомити свій вплив на те, що відбувається, критично оцінити результат своїх дій в оточенні собі подібних, як зсередини себе, так і опосередковано, через оцінки інших.

Педагогу необхідно, враховуючи, що дитина – унікальна особистість, сприяючи формуванню достатньо високої самооцінки, без якої неможлива стимуляція діяльності, розвивати і особливу форму самосвідомості – рефлексію. Через те, що рефлексія виражається в прагненні усвідомити свої внутрішні психічні процеси, концепція власного "Я" буде еволюціонувати в позитивному напрямку.

Взагалі особлива роль у процесі виховання культури особистісного самоствердження відводиться саме адекватності самооцінки, здатності критично оцінювати свої здібності і результати діяльності. "На основі духовної поваги до себе повинно виробитися правильне сприйняття себе – особистісний акт самоствердження, а не чужі... виявлення" [49, с.97]. "Мірою формування й укріплення самооцінки зростає здатність до утвердження і відстоювання своєї життєвої позиції" [101, с.466].

Наступним немаловажним чинником виховання культури особистісного самоствердження в ранньому юнацькому віці є самовираження – як потреба особистості відкрито заявити про себе, свої наміри, бажання, переконання й почуття, активно виражати їх у поведінці і в спілкуванні. Самовираження означає свідомий процес об'єктивації сутнісних сил особистості, спрямований на досягнення адекватного розуміння їх іншими.

Самоствердженню передує саморегуляція, яка належить до тих внутрішніх процесів (перш за все самоконтроль, самодисципліна, наполегливість у подоланні труднощів), які дозволяють індивіду керувати його цілеспрямованою активністю в будь–який час і за будь–яких обставин. Процес саморегуляції виникає в ситуації наявності перешкоди на шляху сталого розвитку (на випадок появи проблем, невдалого застосування звичних засобів поведінки та ін.). Конкретними формами регуляції процесу самоствердження виступає боротьба мотивів, прийняття рішень, установка конкретних завдань діяльності і т.п.                                                                                                                                               

Самовизначення дозволяє формувати деяку систему уявлень особистості про себе. Це процес і результат вибору особистістю своєї позиції, цілей і засобів самоздійснення у конкретних обставинах життя; основний прояв людиною свободи. Самовизначення формується від першого усвідомлення своїх можливостей, здібностей і завершується свідомим вибором професії, свого місця в житті. Як для суб'єкта власного життя, для людини характерне саме життєве самовизначення, включення в систему цінностей людських взаємин, норм і правил спільного життя, моральних відносин, духовності, її взаємодії в соціокультурному просторі. Для раннього юнацького віку самовизначення – процес практичного пошуку особистості місця в житті, формування свого визнання, життєвої мети.

Успішне самовизначення виражається в гнучкості, можливості апробування різних соціальних ролей включення в різні спільноти. Тобто, "успішність самовизначення характеризується наявністю достатньо широкого спектра особистісно значущих позитивних цінностей, а неуспішне – їх низьким спектром". У ході самовизначення не тільки підтверджуються або спростовуються ті уявлення, які має юнак про самого себе: він отримує новий імпульс для самопізнання, уточнення й поглиблення його результатів і подальшого самоствердження.

Під саморозкриттям розуміється повідомлення іншим людям особистої інформації про себе, пред'явленні себе іншим. У процесі саморозкриття молода людина поліпшує стратегії міжособистісного спілкування, одночасно здійснюючи пізнання себе як унікальної особистості.

Самореалізація – це свідомий процес розгортання і зростання сутнісних сил людини, її задумів, творчих здібностей, умінь, потреб, мотивів, життєвих цінностей, тобто реалізація свого особистісного потенціалу ззовні.

Учені досить суперечливо розглядають взаємозв'язок самоствердження й самореалізації. Проглядається певна фетишизація ролі самореалізації, надання їй статусу універсальності у вирішенні всіх проблем активізації особистості учня. Проблема самореалізації розглядається з різних і навіть взаємовиключних точок зору. Хоча потрібно відзначити, що взаємодія різних точок зору дає можливість визначити шляхи впливу на особистість, напрямки її самовдосконалення.

Поняття "самореалізація" і "самоствердження" нерідко в педагогічній літературі вживаються як ідентичні. Однак різниця між змістом понять "самореалізація" і "самоствердження" все ж існує. Самоствердження – це утвердження себе як особистості в світі, утвердження власного "Я" у стосунку до "не Я". Може здаватися, що потреба в самоствердженні є похідною від потреби в самореалізації, а самоствердження – так би мовити, природним супутником самореалізації. І все ж це зовсім не так. Самореалізація може, в принципі, здійснюватися і в повному вакуумі, поза усякими – і позитивними, і негативними – суспільними оцінками. Однак те, що несуттєво для самореалізації, стає досить важливим для самоствердження. Оцінка діяльності її результатів іншими людьми, нехай невеликою групою людей, навіть однією людиною – цілком достатня умова самоствердження.

На думку В.Лозової та Г.Троцко [180], самореалізація особистості – процес i результат опредметнення творчого потенцiалу людини, усвiдомлений виконавчо–результативний процес самоосвiти, самовиховання, самооцiнки, який характеризується розвитком здiбностей, умiнь, мотивiв, життєвих цiнностей i супроводжується створенням певних матерiальних та iнтелектуальних продуктiв власної дiяльностi.

Самоствердження може стати результатом самореалізації, тобто визнання заслуг людини з боку колег, її здібностей у соціумі, колективі як результат її діяльності. Однак самоствердження далеко не завжди виступає як результат самореалізації. Отже, самоствердження особистості може йти паралельно її самореалізації. Самореалізуючись, людина розгортає свій внутрішній потенціал, тобто в будь–якому випадку відбувається утвердження її в самій собі або в соціумі.

З нашого погляду, самоствердження можна вважати більш вузьким поняттям, ніж поняття самореалізація. Воно є необхідною сходинкою, шансом для подальшої самореалізації. Шанс отримується під час набуття людиною позиції самоствердження, яка включає в себе переконаність її (людини) в своїй унікальності в предметному світі та серед інших людей. Такий підхід до дослідницької категорії дозволяє твердити, що притаманна людині природна потреба в самоствердженні є її неодмінним атрибутом і точкою опори на все подальше життя.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/328090.html