Перспективи нормативного визначення засад участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні

В сучасних умовах реалізації різних напрямів державотворчих та правотворчих процесів відбувається поетапне реформування різних галузей права. Не є винятком і адміністративне право, яке в останні роки зазнало чи не найбільшої кількості змін (кардинальний перегляд його предмету, оновлений погляд на його метод, призначення, реформування нормативного базису тощо). На сучасному етапі стрімкого розвитку суспільних відносин, що характеризується тенденціями до глобалізації економіки, інтеграції міждержавних відносин, пріоритету загальнолюдських цінностей – прав, свобод, законних інтересів особи і громадянина, побудовою толерантних взаємин, що враховують особливості розвитку правових систем, формується національна державна політика, яка опосередковує розвиток правової системи, реформування законодавства.

Суттєве реформування торкнулося і адміністративного законодавства, складовою якого є адміністративно-деліктне законодавство (беручи до уваги перегляд предмету адміністративного права, адміністративно-деліктне право є невід’ємною його частиною). Важливий вплив на сферу адміністративно-деліктних правовідносин, нормотворчості у цій сфері, зумовлює й прийняття у 2012 р. Кримінального процесуального кодексу України, яким запроваджено принципово нову дефініцію „кримінальне правопорушення”, суттєво переглянули процесуальні засади, деякі із яких певним чином слугуватимуть зразком для перспективної адміністративно-деліктної кодифікованої нормотворчості.

Перспективи законодавчого реформування передбачають підготовку нового кодифікованого адміністративно-деліктного нормативно-правового акта, який би закріпив поміж іншого й засади участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні. Для його прийняття потрібно врахувати діюче законодавство, зарубіжний нормотворчий досвід, а також наявні законопроектні роботи. Крім того, 03.07.2012 р. був прийнятий Закон України „Про засади державної мовної політики”, положення якого спрямовані на реалізацію невід’ємного права кожної людини на вільне використання мов у приватному і суспільному житті відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права та Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини. Все це обумовлює необхідність максимального захисту прав, свобод і законних інтересів особи у різних сферах і проявах суспільних відносин. Одним з основних прав людини є право на захист, у тому числі і в адміністративно-деліктному провадженні, а складовою такого права є право на переклад, реалізацію якого й забезпечує перекладач. Все викладене (тотальне реформування законодавства, в тому числі й адміністративно-деліктного, перегляд засад кримінального провадження, підвищена увага до мовної політики у державі) свідчить про актуальність з’ясування й закріплення процесуального статусу перекладача, в тому числі і в адміністративно-деліктному провадженні.

Проблематика процесуального статусу суб’єктів адміністративно-деліктних відносин не є новою, і раніше вже слугувала предметом наукового дослідження, проте цю тему абсолютно не можна віднести до розряду вичерпаних. В юридичній літературі до цього часу не отримали однозначної оцінки питання, що стосуються безпосередньо статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні. Перспективи вдосконалення нормативного визначення засад участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні не знайшли ще свого остаточного визначення ні у середовищі вчених, ні у законодавця.

Беручи до уваги те, що досягнення у цьому питанні вчених, положення чинного законодавства вже проаналізовані, дослідження правового регулювання процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні було б неповним без аналізу існуючих законопроектів щодо цього питання. Варто зосередити увагу на зразках проектного законодавства, адже реформування засад участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні неможливе без докорінного реформування діючого КпАП України та якнайшвидшого прийняття нового кодифікованого адміністративно-деліктного акта.

Безумовно, одним із основних шляхів удосконалення вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства є його кодифікація. Потреба проведення в Україні чергового етапу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства назріла вже давно, доцільність прийняття нового кодифікованого акта визнається як вченими-юристами, так і юристами-практиками. В умовах сучасних реалій чинний КпАП України не відповідає умовам сьогодення, і, як слушно зазначає В.К. Колпаков, є кодексом застарілої тоталітарної системи, в якій правові відносини формувалися за принципом „заборонене все, що не дозволено законом”, а втручання держави в усі сфери суспільного життя, прав і свобод людини було нормою [316, с. 85]. Як наслідок, діюче адміністративно-деліктне законодавство України є неефективним у забезпеченні прав і свобод громадян та нездатне забезпечити законність на належному рівні через свою нестабільність у разі внесення постійних змін та наявності нечітких формулювань. Так, наприклад, М.І. Мельник, М.І. Хавронюк наголошують на тому, що „вже саму появу проекту нового кодексу, який регламентує адміністративну відповідальність за правопорушення, в цілому слід оцінювати позитивно” [317, с. 6]. І їх варто підтримати, оскільки у подальшому застосування чинного КпАП України може істотно ускладнювати як нормативну, так і правозастосовчу діяльність у відповідній сфері.

Слід зазначити, що у середовищі вчених-адміністративістів попри їх одностайність щодо позитивної оцінки необхідності врегулювання відносин в адміністративно-деліктній сфері на рівні прийняття кодифікованого акта, тривають дискусії щодо його назви, змісту, термінології тощо. Так, наприклад, В.Б.Авер’янов, Д.М. Лук’янець, Н.В. Хорощак [318], А.М. Ярмак [319] наголошують на необхідності розробки нових концептуальних засад створення проекту Кодексу про адміністративні правопорушення, Концепцією адміністративної реформи в Україні також передбачено розроблення Кодексу про адміністративні проступки [320]. Д.М. Лук’янець пропонує іншу назву цього нормативно-правового акту – Адміністративно-деліктний кодекс [321, с. 212], хоча у подальшому він змінює свою позицію й пропонує нову назву – Кодекс про адміністративну відповідальність [187], Т.О. Коломоєць – Кодекс України про адміністративні проступки [322], В.В. Долежан – Кодекс про адміністративну відповідальність [323, с. 196]. Б.М. Лазарев обґрунтовано стверджує, що „на практиці дуже часто адміністративно-процесуальні норми змістовно і предметно так тісно пов’язані з відповідною групою норм матеріальних, що всі вони викладаються в одному нормативному акті і їх не можна „відірвати” один від одного” [324, с. 26]. Н.В. Гришина підтримує точку зору вчених-адміністративістів щодо доцільності розмежування норм матеріального та процесуального права [325, с. 68]. Т.О. Коломоєць вважає пріоритетними орієнтирами формування кодифікованого вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства зазначити наступне: по-перше, ідею суцільної кодифікації, результатом якої повинен стати єдиний кодифікований акт, який би містив і матеріальну, і процесуальну частини; по-друге, цей кодифікований акт повинен мати назву, адекватну його змісту і реаліям часу; по-третє, акт повинен бути розрахований як на фізичних, так і на юридичних осіб; по-четверте, акт повинен містити чітко визначений легальний термінологічний ряд із офіційним його визначенням, що дозволить уникнути довільного тлумачення термінології; по-п’яте, перегляду повинна бути піддана система адміністративних стягнень; по-шосте, переглянути слід і систему суб’єктів адміністративної юрисдикції, із тим, щоб ця система була двохскладова – судово-адміністративна. Не може бути лише судового, чи лише адміністративного порядку розгляду справ про адміністративні проступки, оскільки відповідних проступків багато, вони різноманітні за змістовним наповненням і їх виявлення та розгляд передбачає певну специфіку; по-сьоме, дещо скорегованим повинно бути і провадження у справах про адміністративні проступки – переглянуті і уніфіковані засади розгляду, документаційні забезпечення провадження, доказова база; по-восьме, особливої уваги заслуговує потреба врегулювання процесуального статусу учасників відповідного провадження (насамперед, за рахунок врахування досвіду розробників КПК України, а також КпАП РФ, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, європейських країн) тощо. Саме за таких умов можна досягти максимального позитивного результату – розробки досконалого кодифікованого адміністративно-деліктного акту та забезпечення його ефективного застосування [326, с. 80-81].

Через неприйняття законодавцем до теперішнього часу нового адміністративно-деліктного кодифікованого акту, юристам незручно ним керуватися на практиці, а окремі раніше ухвалені статті недосконалі при практичному їх застосуванні [327, с. 99-100]. Як висновок, необхідно прийняти новий кодифікований адміністративно-деліктний акт – Кодекс про адміністративні проступки, який закріплював би не лише норми матеріального права, а й регулював би діяльність органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, та сам порядок розгляду таких справ (тобто, процесуальні норми), в тому числі визначив би і засади участі перекладача в адміністративно-деліктному законодавстві. А втім, реформування норм адміністративно-деліктного законодавства повинно завжди відбуватися на основі пріоритету захисту прав людини та громадянина, встановлення загальних засад у відповідності з реаліями сьогодення. На сьогоднішній день в наявності кілька зразків перспективної кодифікованої адміністративно-деліктної нормотворчості, в яких по-різному передбачено врегулювання засад участі перекладача в адміністративно-деліктному провадженні, на аналізі яких і варто зосередити увагу.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37252.html