---

Пролегомени вчення про кодифікацію законодавства

З плином часу в будь-якій державі накопичується значна кількість нормативно-правових актів, які створюються різними правотворчими органами, мають неоднакову юридичну силу, поширюють свою дію на різних суб’єктів та різну територію, а подекуди, зберігаючи свою чинність, уже не відповідають новим потребам життя суспільства. Зважаючи на це, абсолютно природним є те, що з часом між накопиченими нормами, закріпленими у цих нормативно-правових актах, виникають протиріччя, дубляж, невідповідність, які іноді не лише створюють певні перешкоди для ефективної правозастосовної діяльності, але й блокують її через протилежність відображених у них підходів щодо регулювання конкретних суспільних відносин.

Вирішення цієї складної проблеми, що порушує оптимальні основи правового регулювання, полягає в систематизації законодавства [666, с. 6].

Необхідно зауважити, що великих розбіжностей у розумінні систематизації на сьогодні немає. У науковій літературі під нею, як правило, розуміють діяльність, пов’язану з упорядкуванням і удосконаленням законодавчих та інших нормативно-правових актів, зведенням їх у єдину внутрішньо узгоджену систему [536, с. 256], або, як визначає її С. С. Алексєєв, діяльність органів держави та інших суб’єктів з впорядкування й удосконалення законодавства, приведення його у певну систему шляхом упорядкування збірників або створення єдиних нормативних актів [586, с. 289]. Подібно підходять до визначення систематизації законодавства В. С. Журавський [591, с. 401], В. М. Баранов [587, с. 351], В. Н. Хропанюк [644, с. 245], М. С. Кельман, О. Г. Мурашин [244, с. 267] та ін.

Завдяки систематизації долаються суперечності між правовими нормами, відміняються чи змінюються застарілі норми і створюються нові, що відповідають потребам суспільного розвитку. Вони групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства й інші систематизовані акти [420, с. 83].

У цілому, як слушно зазначає О. М. Чашин, систематизація дозволяє вирішити широкий спектр завдань, які групуються за такими напрямками:

1. У сфері правотворчості та правозастосування вирішуються завдання:

– підвищення ефективності нормотворчої діяльності;

– забезпечення поступального розвитку законодавства;

– підвищення якості нормативних правових актів шляхом усунення колізій, прогалин, повторів та оновлення застарілого правового матеріалу;

– формування системи законодавства.

2. У сфері правової інформації:

– забезпечення суспільства повною, офіційною та достовірною правовою інформацією;

– оперативного пошуку правових норм;

– створення єдиного і такого, який можна осягнути, інформаційно-правового простору.

3. У сфері правосвідомості та правової культури:

– створення необхідних передумов цілеспрямованого правового виховання та просвітництва;

– формування бази для проведення науково-правових досліджень;

– сприяння підготовці кадрів у сфері державно-правової діяльності [654, с. 33].

Щодо форм систематизації, то у науці немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Так, практично однозначно до форм систематизації законодавства відносять інкорпорацію та кодифікацію [585, с. 88; 489, с. 126]. Водночас у науковій літературі існує і інша думка, відповідно до якої наряду з інкорпорацією та кодифікацією існує й така форма систематизації як консолідація [536, с. 260; 376, с. 211-214]. Деякі автори виділяють і інші самостійні форми систематизації законодавства: облік нормативних актів [486, с. 349], новелізація (тобто опублікування нормативно-правового акта в новій редакції) [431, с. 14] тощо. Дехто із науковців виокремлює загальну та галузеву форми систематизації, де в першому випадку проводять впорядкування нормативних актів, які є однорідними за значенням та юридичною силою, а в іншому – нормативних актів за окремими галузями права [245, с. 91].

Зважаючи на те, що ми не ставимо перед собою мету проаналізувати всі форми систематизації, адже це на належному рівні зроблено у низці наукових робіт [534; 565; 569; 294; 548; 114; 535]. Крім того, беручи до уваги предмет нашого наукового дослідження, зупинимось більш детально на аналізі сутності та характерних ознак кодифікації як форми систематизації законодавства.

Як відомо, історія кодифікацій, а також результатів цієї діяльності – кодексів, кодифікованих законів, зводів тощо – налічує у своєму розвитку понад чотири тисячі років (починаючи з Кодексу Ур-Намму, складеного близько 2100 р. до н. е.). У багатьох країнах світу кодифікаційна діяльність здійснювалась з огляду на здатність останньої об’єднати в єдиному правовому документі всі чинні нормативні акти, а також змінити зміст норм, що містяться в них, тобто певною мірою впорядкувати діючу систему законодавства [119, с. 7–8].

Разом з тим, як зазначає А. Б. Вєнгєров, сучасна традиція кодифікації бере свій початок з Кодексу Юстиніана (VI ст.), в якому було кодифіковано римське право [86, с. 508]. Саме ця пам’ятка правової думки стала основним предметом рецепції римського права і тому була протягом багатьох століть діючим правом у деяких країнах Західної Європи; на її основі розроблялась у феодальному і буржуазному суспільстві загальна теорія права, вона здійснила великий вплив на буржуазні кодифікації цивільного права [447, с. 3].

Англійський термін «codification» (з лат. codicem facere – «робити кодекс») введено в юридичний обіг завдяки британському правникові Джеремі (Ієремії) Бентаму. Вчений вважав, що законодавчі акти за своїм змістом мають бути універсальними, доступними й зрозумілими для кожної людини. Досягнути цього можна виключно в тому разі, якщо звести всі закони в кодекс, тобто єдиний кодифікований акт [504, с. 432]. При цьому І. Бентам активно пропагував ідею необхідності прийняття всезагального цілісного кодексу – так званого «Панноміона», який потрібно було скласти на зрозумілій для всіх мові, а його повнота мала бути настільки абсолютною, щоб не залишити найменшої можливості для тлумачення [237, с. 69].

Неоднозначним до кодифікації було ставлення і різних правових шкіл. Так, значний внесок у розвиток теорії кодифікації зробили представники природного права. Як зазначив Р. Давид, кодифікація є природним завершенням концепції природного права і технікою, яка дозволила здійснити задуми відповідної школи [161, с. 49]. Під впливом природно-правових ідей на зламі XVIII–XIX століть виникли такі кодифіковані нормативно-правові акти, як Кодекс Наполеона (1804 рік) та Загальне цивільне уложення Австрійської імперії (1811 рік). Саме представники школи природного права активно пропагували кодекс як найбільш важливе джерело права, чим значно активізували кодифікаційну практику в цілому.

Як шкідливе чи навіть небезпечне явище оцінювали кодифікацію представники історичної школи права. Так, на думку Ф. К. Савіньї, небезпека кодифікації полягала в можливості обмеження правильного розвитку права, порушенні правосвідомості, позбавленні його тих правових основ, які існують у народному дусі, але не відомі кодифікатору [512, с. 284-289].

У другій половині ХІХ століття провідні позиції у правовій науці займає юридичний позитивізм, найбільш повно обґрунтований у книзі «Юриспруденція і філософія права» німецьким юристом К. Бергбомом. Взявши за основу філософський позитивізм О. Конта, К. Бергбом виступив проти «метаюридичних» принципів та ідей, які були внесені в юриспруденцію теорією природного права, вченням про «народний дух» історичної школи права, всіма тими доктринами, які намагалися дослідити не реальне (діюче), а бажане право.

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37700.html