Быстрый переход к готовым работам
|
Історичні періоди кодифікації цивільного законодавства на українських земляхТеоретико-правовий аналіз природи та ґенези кодифікації цивільного законодавства на українських землях неминуче приводить до необхідності формулювання науково обґрунтованої періодизації цього процесу, що повною мірою відображала б особливості розвитку кодифікації протягом різних етапів розвитку українського суспільства. Характеризуючи складну проблему системного погляду на ґенезу та форми кодифікації, французький дослідник Жан-Луї Альперен писав: «Питання про походження кодексів може здивувати історика права своїм особливим застосуванням. Кодифікація права традиційно уявляється як рух широкого розмаху, який охоплює велику кількість кодексів протягом тривалого періоду: ми ведемо мову, звичайно, про «хвилі кодифікації», що сигналізує про багатоманітність процесів у розвитку, що розтягнулися на століття. Складність цього процесу пояснюється тим, що термін «кодекс», який має римське коріння, застосовується до достатньо різноманітних юридичних форм» [556, с. 54]. На наш погляд, зазначена думка в повній мірі відповідає реаліям вітчизняного правового життя, яке засвідчило, що кодифікація права на українських землях має давню історію та відрізняється високою якістю. У цілому періодизація як поділ процесів розвитку на основні періоди, які якісно відрізняються один від одного, відіграє особливо важливу роль в історії будь-якого процесу [63, с. 412]. Під час здійснення періодизації дослідники умовно поділяють різноманітну інформацію на проміжки часу, що мають ті або інші відмінні особливості. Критерії для такого поділу можуть бути різними: від фізично-календарного характеру (роки, десятиліття, століття, тисячоліття тощо) до рубежів, пов’язаних зі змінами форм господарювання, суспільних устроїв, мислення, ідеологій, способів комунікацій, екологічних трансформацій тощо [192, с. 152]. При цьому для проведення періодизації важливе значення має адекватне використання темпоральної термінології, пов’язаної з категорією «історичний час». Серед уживаних термінів здійснення періодизації – це «історичний момент» (від лат. momentum – інтервал руху, мить). На відміну від його трактування в природничих науках і буденному житті історики надають йому значення певного рубежу, віхи в розвитку суспільних процесів, що вносять якісні зміни в їх протікання («драматичний момент», «великий момент», «переломний момент»), і відповідно часто використовують як хронологічну межу [192, с. 154]. Під періодом слід розуміти проміжок часу, в календарних строках чи часових межах якого здійснюється певний процес [677, с. 504]. Разом з тим в історичних науках термін «період» виступає основною структурною одиницею осмислення історичного процесу і застосовується для періодизації всіх різноманітних суб’єктів, об’єктів та явищ соціального життя. Він пов’язаний із часовим проміжком, упродовж якого спостерігається перехід від одного стану соціального об’єкта до іншого («період середньовіччя», «період мануфактурного виробництва», «період сталінізму»). Під ерою (від лат. слова aera – вихідна цифра в рахунку, початок відліку) в історичному пізнанні розуміють початковий момент відліку в хронології і саму систему літочислення, що бере початок від конкретної дати («до нової ери», «нова ера»), і найбільш великий проміжок часу, відзначений корінними змінами в розвитку людства або легендарними подіями («ера Олімпіад», «ера від створення Риму»). Термін «етап» (від франц. étape – частина шляху, дистанції) в етимологічному аспекті використовується в трьох значеннях: відрізок шляху; проміжок часу, відзначений якоюсь подією; частина певного процесу, роботи, дослідження. Він належить до найзагальніших понять періодизації і широко використовується для виокремлення певної частини змін соціального об’єкта, процесу, явища («етап війни», «етап революції», «етап націотворення»). «Стадія» (від грец. στάδιον – стадій, міра довжини) в історичній періодизації пов’язується зі ступенем або фазою розвитку певних об’єктів і характеризується своїми якісними відмінностями від інших її станів; вона співрозмірна з іншими термінами, котрі відображають якісні зміни в певному історичному об’єкті чи процесі, – «фаза», «ступінь», «момент» («стадії економічного зростання», «стадії розвитку революції»). До важливих термінів періодизації належить також «історична епоха» (від грец. έποχή – зупинка). Це один із найбільш світоглядно наповнених термінів. Він використовується з метою виділення й окреслення суспільного розвитку впродовж великого відрізку часу на підставі однієї з характерних рис чи ознак («епоха релігійних війн», «епоха Просвітництва», «колоніальна епоха»), котрі, однак, не вичерпуються всією багатоманітністю людського життя в межах окреслених епох [192, с. 155]. Таким чином, для досягнення мети нашого дослідження та проведення науковообґрунтованої періодизації історії кодифікації цивільного законодавства на українських землях потрібно визначитись із критеріями періодизації та відповідною темпоральною термінологією. У зв’язку з цим, необхідно зауважити, що на сьогодні у вітчизняній правовій науці достатньо поширеним є підхід, відповідно до якого в основу періодизації історії держави і права покладено проблемно-хронологічний принцип поділу процесу розвитку державно-правових форм, фактів та явищ на території України. Зокрема І. Я. Терлюк виділяє три головні критерії, котрі дозволяють з’ясувати якісні відмінності періодів вітчизняного державно-правового розвитку: а) принципи організації державної влади, що зводяться до типів і форм держави; б) суспільний устрій або соціальна структура суспільства, що змінюється зі зміною типу держави; в) право, що розвивається разом з усім суспільством, як один із компонентів суспільного ладу. Зважаючи на вищезазначені критерії, вчений запропонував поділити всю історію розвитку держави і права України на такі періоди: 1. Держава і право на території України дослов’янського часу охоплює епоху до утворення певних форм державності у східних слов’ян (Скіфська держава, античні міста-поліси Північного Причорномор’я, Боспорське царство). 2. Руська держава і право охоплюють час від появи перших слов’янських політичних утворень на території України (ІІІ – ІV століття) до повного зникнення визначальних елементів руської державності в організації державної влади, суспільному ладі, а також частково і в праві (умовна дата – 1569 рік). 3. Козацька держава і право – період від виникнення козацтва (кінець XV століття) до перетворення його в державотворчу силу – Запорозьку Січ (середина XVI століття), творення нової форми української державності – Гетьманщини (від середини XVIІ століття) і знищення останньої (80-ті роки XVIІІ століття). 4. Державно-правовий устрій України в імперську добу – період від останньої чверті XVIІІ століття до 1917–1918 років, коли Україна (умовна назва) як політико-правова реальність із самостійним внутрішнім життям перестала існувати. У цей час українські землі були частинами Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій, які й визначали їх державно-правовий та соціально-економічний розвиток. 5. Новітня національна українська державність і право охоплюють короткий (1917–1921 роки), але насичений період, коли після краху імперій Романових і Габсбургів почергово або й паралельно існували чотири державні формації української революційної хвилі з виразно національним характером: УНР доби Української Центральної Ради та доби Директорії (друга УНР), Українська держава (Гетьманат) і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 6. Держава і право на західних українських землях у міжвоєнний період та в час німецько-радянської війни. Характерними рисам цього періоду було перебування Західної України, Північної Буковини та Закарпаття в складі Польщі, Румунії та Чехословаччини, а також прагнення українців до створення власної держави (проголошення Карпатської України та Української держави у Львові 30 червня 1941 року, організація УПА альтернативних радянським органам влади національно-державних структур). 7. Радянська держава і право в Україні, яка, на думку І. Я. Терлюка, була не «місцевою», етнокультурною, а запозиченою ззовні, урізаною автономною державністю в рамках іншої тоталітарної державності та системи права. Разом з тим вчений зауважує, що було б неправильно нехтувати формальним державницьким статусом Української радянської республіки, оскільки Україна мала виразні ознаки державності: власну територію, державну символіку, парламент та уряд, а державний статус УРСР забезпечив шлях до незалежності. 8. Держава й право незалежної України. Початком процесу становлення сучасної Української держави і права стало прийняття Акта проголошення незалежності. Головний зміст цього періоду складають аналіз змін у системі державної влади та управління й тенденцій у сфері творення нової законодавчої системи [593, с. 5–7]. Подібним чином підійшов до питань періодизації вітчизняної історії держави і права В. М. Іванов [227, с. 7–8].
Вся работа доступна по ссылке |
|