У нас уже 18701 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Історично-правовий опис розвитку цивільного законодавства у період загальних (негалузевих) кодифікацій

Витоки багатьох проблем, пов’язаних зі становленням на території України капіталістичних відносин, слід шукати серед процесів, які мали місце на українських землях, починаючи з доби Київської Русі та завершуючи часом, коли внаслідок іноді достатньо трагічних історичних подій українці втратили будь-які прояви власної державності та опинились під владою Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Московського царства.

Проте саме завдяки цим процесам Україна в майбутньому змогла набути абсолютно унікальних рис, що стали наслідком впливу на культуру, духовність та менталітет її народу, який належить до різних за своєю сутністю цивілізаційних спільнот: західної католицької та східної православної.

Утворення Київської Русі супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнішою його формою були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право [303, с. 40].

Першими ж законодавчими документами, присвяченими регулюванню цивільних правовідносин, були договори Русі з греками початку Х століття. Як з цього приводу писав І. Д. Беляєв: «Перша згадка про порядок спадкування в Руських пам’ятках зустрічається в 912 році; в договорах Олега з греками … в першому ж столітті з моменту утворення Руської держави ми зустрічаємо згадку про Руський закон спадкування. У цій згадці перед нами розкриваються два види спадкування, спадкування за заповітом та спадкування за законом без заповіту, з прямою вказівкою, що спадкування другого виду допускається лише за відсутності заповіту» [45, с. 8].

Окрім договорів, цивільні правовідносини регулювались також князівським законодавством, яке з’являється у Х столітті. Наприклад, статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого містили не лише норми кримінального та фінансового права, а й вводили певні новації у регламентацію правовідносин з приводу укладення шлюбу, питань майнових відносин між членами сім’ї тощо [303, с. 41].

Найдавнішими пам’ятками церковного права, які регулювали питання щодо форми і розмірів матеріального забезпечення церкви були церковні статути князя Володимира Святославовича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди [303, с. 43].

Проте найголовнішою пам’яткою права Київської Русі, в тому числі з проблем цивільного права, була Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди української історії.

Як слушно зазначає Ф. В. Тарановський, у Київській Русі яскраво проглядаються риси, які притаманні феодалізму як суспільно-політичній формації [580, с. 1–53]. Великий князь розглядався як верховний власник території. Після з’їзду руських князів у Любечі 1097 року в руському праві формується уявлення про територію князівства як про князівську вотчину – «кождо да держитъ вотчину свою» [395, с. 53]. Зазначене уявлення про князівство як про вотчину, характерне для Русі часів правління Рюриковичів, викликало в добу роздробленості появу нових князівств, а починаючи з XV століття, – уділів, під якими розуміли тепер не самостійні князівства, а земельні території, які передавались тим спадкоємцям великого князя, які не отримували великого княжіння. На практиці розрізняли землі, якими безпосередньо володів великий князь («села»), і території, управління на яких здійснювали призначені князем волостелі [395, с. 53].

Таким чином, у законодавстві Київської Русі, ще в зародковому вигляді, починає розрізнятись власність (за сучасною термінологією – власність у її економічному значенні) як «стан приналежності» тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові, а також перші зародки «права власності» у процесі регулювання фактично існуючих відносин власності чинними на той час нормами права. Проте, як зауважив В. В. Керов, на відміну від Європи, яка перейняла багато елементів римського приватного права, у джерелах права Київської Русі практично не проявляється усвідомлена ідея формалізованої власності. Володіння землею не знаходилось під судовим захистом, а залежне володіння, в тому числі пожиттєве і спадкове, de jure і de facto з певного часу майже не відрізнялось від повної власності [247, с. 251]. При цьому ні судова, ні документальна формалізація права власності не мали суттєвого значення, оскільки в Київській Русі не використовували прийнятого у різних країнах Західної Європи судового укріплення на основі норм римського («in jure cessiu») чи німецького («Gerichtliche Auflassung») права, а «купчі», «межові», «відступні» та інші грамоти відігравали у встановленні права власності лише другорядну роль, оскільки для набуття законної сили потребували свого подальшого затвердження князем.

Щодо суб’єктів права власності, то в результаті аналізу значної кількості джерел періоду Київської Русі ми можемо стверджувати, що велику роль у визначенні кола суб’єктів відігравала князівська судова практика. Переважна більшість судових постанов свідчить, що найбільш значущими суб’єктами були особи, наближені як до самого князя, так і до його двору. Саме для них уже у перших князівських законодавчих постановах, відображених у Руській Правді, встановлювались правові привілеї з-приводу посиленого захисту їхнього права власності [345, с. 5–10].

Власниками, як випливає з постанов Руської Правди, могли бути представники пануючих верств – князі, князівські та земські бояри, дружинники, духівництво тощо, а також вільне населення Київської Русі – перш за все, купці, ремісники, смерди. На нашу думку, до суб’єктів права власності можна віднести і закупів, які мали право відлучитись з двору свого хазяїна з метою пошуку коштів для сплати боргу, а отже, їхнє майно було відокремленим, і вони могли вільно ним розпоряджатись [598, с. 99]. У цьому контексті І. І. Смірнов звертає увагу на ще одну особливість правового становища закупів, яка полягала у тому, що, потрапивши у відносини залежності від хазяїна, закуп в умовах цієї залежності у відносинах зі своїм хазяїном зберігав здатність повністю нести економічну відповідальність за свої дії. Як далі зазначав вчений: «Цей момент особливо важливий для розуміння закупництва. Здатність закупа нести економічну відповідальність за свої дії є тим, що докорінно відрізняє закупа від холопа, встановлює принципову межу між закупництвом і холопством. Разом з тим абсолютно очевидно, що передумовою, яка створює можливість для закупів економічно відповідати за свої дії, є наявність у закупа якогось власного господарства» [544, с. 289].

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37700.html   

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.