Быстрый переход к готовым работам
|
Основні засади регулювання та охорони цивільно-правових відносин у Руській ПравдіРуська Правда як найдавніше писане джерело права дійшла до нас у списках, датованих XIII–XVIII ст.ст., яких налічується близько 106. Містились вони переважно в Новгородському та Ростовському літописах, Кормчій книзі, Мірилах Праведних тощо. Історіографічні дослідження списків цієї правової пам’ятки дозволили систематизувати і класифікувати списки Руської Правди. Так, прийнято виділяти три її редакції: Коротку, Розширену та Скорочену Правду. Кожна редакція Руської Правди відображає певний етап розвитку суспільних відносин, без характеристики якого неможливим є історико-правовий аналіз її тексту. Кожна із вказаних редакцій була предметом детального вивчення вітчизняних науковців, зокрема: Г. В. Вернадського [96, с. 99–101], М. Л. Дювернуа [187, с. 115–155], М. Д. Іванишева [405, с. 84–110], Ф. І. Леонтовича [326], В. М. Лєшкова [328, с. 96–210], М. О. Максимейка [345; 346; 347; 348], С. В. Юшкова [685], М. М. Ясинського [696, с. 1–23] та ін., – що було детально описано у науковій літературі [620, с. 7–34]. Коротку Правду, як правило, поділяють на чотири частини: Правду Ярослава (або Найдавнішу Правду), Устав Ярославичів (або Правду Ярославичів), Покон вірний та Урок мостників [436, с. 74]. До Найдавнішої Правди належать ст.ст. 1–17 (або 1–18), які містять норми кримінального і кримінально-процесуального характеру, що свідчить про її спрямованість на уніфікацію системи покарань. У той же час приватноправова природа положень Короткої Правди визнається когортою авторів за грошовими виплатами потерпілому або його родичам у зв’язку із вчиненням протиправних дій. Так, у Руській Правді отримали правову регламентацію майнові відносини, які виникають у випадку завдання шкоди життю, здоров’ю або майну, а також у випадку скоєння інших протиправних діянь. У літературі такі відносини досить часто характеризують як деліктні зобов’язання. Однак, на нашу думку, питання про приватноправову природу грошових виплат за протиправні діяння є досить дискусійним і потребує додаткового вивчення. Так, одні автори вважали, що інститут грошових виплат має суто приватноправовий характер, інші – публічно-правовий. Прихильники першого підходу виходили з того, що виплати призначались потерпілому або членам його сім’ї як компенсація за завдану шкоду. Їх противники стверджували, що всі виплати поступали в князівську казну, тому мали публічно-правовий характер [515, с. 62]. На нашу думку, ці грошові виплати справедливо кваліфікують у юридичній літературі як кримінальні штрафи. По-перше, про це свідчить суворо визначений розмір платежів. По-друге, на думку більшості вчених, виплати поступали князю, що дозволяє говорити про їх публічно-правовий характер [515, с. 72]. Питання про час складення Найдавнішої Правди є дискусійним. Вперше вона була виявлена В. М. Татищевим у 1738 р. в Новгородському першому літописі, де вона була датована 1016 роком. Тому, з огляду на літописні дані, більшість дослідників вважали, що Найдавніша Правда була складена в 1016 р. [515, с. 10]. Однак, у літературі теорія датування Стародавньої Правди 1016 роком піддається серйозній критиці. Так, С. В. Юшков вказував на такі обставини: «1) літописець, наводячи текст грамоти або Устава Ярослава, насправді, відтворював текст пам’ятки, в розробці якої брали участь й діти Ярослава, причому остаточне оформлення цієї пам’ятки не могло бути віднесене до більш раннього періоду часу, ніж остання четверть XI ст. (відповідно в його розпорядженні не було оригінального документа); 2) найдавніший список Новгородського першого літопису – Синодальний – не містив тексту Руської Правди» [685, с. 277]. М. М. Тихомиров, беручи до уваги вказані протиріччя, відносив виникнення Стародавньої Правди до 1035 р. При цьому він посилався на зміст Софійського першого літопису, в якому двічі згадується про грамоти Ярослава [598]. С. В. Юшков також називає 30-ті роки XI ст. часом появи Правди Ярослава. Однак він категорично заперечує проти її новгородського походження, вважаючи, що «цей визначний момент у розвитку руського права, скоріш за все, міг отримати своє вираження не в Новгороді, який не відігравав на початку XI ст. жодної серйозної політичної ролі і був лише плацдармом для виходу князів на велику політичну арену, а в столиці Київської держави – Києві» [685, с. 292]. Оригінальну версію походження Найдавнішої Правди висунув Л. В. Мілов, який виходив з того, що Візантійський звід законів – Еклога – був переведений не в Болгарії, а в Давньоруській державі. На його думку, переклад Еклоги був пов’язаний з реформою, яку проводив Володимир у кінці X ст. щодо відміни вір та заміни їх смертною карою, про що зазначається в Повісті временних літ. Л. В. Мілов розцінив це як введення в юридичну практику норм титулу XVII Еклоги. Проте Володимир був змушений через деякий час повернутися до практики стягнення вір. І в цій ситуації з метою подолання юридичної нестабільності, як вважав Л. В. Мілов, і була створена Правда Ярослава. На основі співставлення Еклоги і норм Найдавнішої Правди вченим було зроблено висновок про те, що тематика настанов Еклоги була в значній мірі використана давньоруськими юристами під час створення Найдавнішої Правди. У зв’язку з цим Л. В. Мілов зазначає: «Відкинутий Візантійський звід послужив основою для розробки місцевими юристами своїх законів із застосуванням уже місцевих, традиційних покарань (Закону Руського)» [367, с. 216]. При цьому він наполягав, що з цією метою використовувався не грецький текст, а саме давньоруський переклад. Теорія Л. В. Мілова виглядає досить логічною, але вона повністю базується на гіпотезі про переклад візантійської Еклоги на давньослов’янську мову на Русі в Х ст. у першу чергу, певні сумніви виникають з приводу самої можливості здійснення давньоруського перекладу Еклоги в зазначений період. З одного боку, відомості про існування в дохристиянській Русі писемності та книг не дають змоги категорично заперечувати таку можливість. З другого боку – до нас не дійшло жодне писане джерело, датоване раніше IX ст., тому достатньо сміливим є припущення про можливість перекладу на давньослов’янську мову такого складного юридичного тексту, як Еклога. У зв’язку з цим, вважаємо, що така гіпотеза потребує додаткової аргументації. Варто відмітити, що по-іншому оцінює значення реформи Володимира В. М. Жівов. Він вважає цей момент початком юридичного дуалізму в державі, який полягає в протиставленні візантійського права і найдавнішого руського права, яке володіло особливим статусом у язичницькій культурі. З прийняттям християнства найдавніше руське право позбавляється цього статусу, оскільки втрачає характер традиції та набуває характеру звичаю, який стосується не сфери культури, а сфери побуту. Такий висновок ґрунтується на аналізі відмінностей у юридичній термінології, що використовується в руських і церковнослов’янських пам’ятках права. При цьому В. М. Жівов не заперечує впливу візантійського права на Руську Правду, але стверджує, «що в складі Руської Правди даний вплив відобразився лише на спадковому і сімейному праві» [197, с. 667], в той час як Л. В. Мілов бачив використання Еклоги в Найдавнішій Правді в тому, що «окрім деяких винятків, порядок застосування покарань в Правді Ярослава був подібним саме до давньоруської редакції Еклоги». Не менш дискусійним є питання про час і обставини виникнення другої частини Короткої Правди – Устава Ярославичів (або Правди Ярославичів), яка включає в себе ст.ст. 19–40 (або 19–41). Ця частина Короткої Правди була складена на з’їзді трьох синів Ярослава – Ізяслава, Святослава і Всеволода та їх найбільших впливових слуг – князівських «мужів».
Вся работа доступна по ссылке |
|