Розвиток цивільного законодавства в нормах Соборного уложення 1649 року

Соборне уложення 1649 року – це одна з найважливіших пам’яток феодального права та один з найбільш відомих законів законодавства. Протягом майже двох століть воно виступало чинним джерелом права Московської держави, до складу якої на той час входили деякі українські землі. Уложення справило значний вплив на розвиток правової цивілізації та закріпило основні риси державного ладу, які визначили подальший політичний розвиток країни.

Уложення виникло в період масштабної правотворчої діяльності уряду, що припала на середину XVII століття. Значення цього документа полягає, насамперед, у подальшій розробці системи феодального законодавства. У ньому знайшли своє відображення ті правові поняття, які в такій мірі узагальнення та конкретизації раніше не існували в законодавстві. У сфері економіки Уложення закріпило спосіб утворення єдиної форми феодальної земельної власності. У соціальній сфері воно відобразило процес консолідації класів та початковий етап переходу від класово-представницької монархії до абсолютизму, визначило шляхи підкорення церкви державі. У сфері судочинства Уложення справило значний вплив на централізацію судово-адміністративного апарату. У значній мірі були розроблені питання матеріального і процесуального права.

Уложення вважається зводом феодального права, який ввібрав в себе багато норм попередніх пам’яток права, в тому числі і Руської Правди.

Уложення переважно називають кодексом. Хоча окремі автори вважають, що розглядати Уложення як кодекс з юридичної точки зору є помилковим, оскільки термін «кодекс» у юридичному значенні означає сукупність чинних норм окремої галузі права (наприклад, цивільної, кримінальної тощо), а Уложення – це документ ширшого призначення, який складається з окремих кодексів, тому його правильніше називати «зводом законів» або «кодексом законів». На думку інших дослідників, Уложення включає в себе матеріал, що стосується не однієї, а декількох галузей права того часу [613]. Однак рівень систематизації в окремих главах, присвячених конкретним галузям права, був не настільки високим, аби вважати Уложення кодифікацією і навіть сукупністю кодексів, тому вони називають цей правовий акт систематизованим законом.

Заслуговує на увагу точка зору І. А. Ісаєва, який називав Уложення зводом усіх діючих правових норм. Аналогічної позиції дотримувався й М. Ф. Владимирський-Буданов, вказуючи на те, що Уложення є своєрідним підсумком попередньої законодавчої діяльності. В. Н. Латкін також відмічав, що Уложення не створило нових юридичних норм, а лише стало своєрідним відображенням того, що було вироблено попереднім законодавством. Однак М. Я. Новомбергський наполягав на тому, що Уложення відрізняється від інших законодавчих актів як істотними рисами, притаманними лише йому, так і найбільшою кількістю використаних вітчизняних та зарубіжних джерел [22, с. 22–23].

Незважаючи на дискусію щодо природи Уложення, можна стверджувати, що цей документ став першим в історії феодальної держави систематизованим збірником юридичних норм, які стосувалися державного, адміністративного, цивільного і кримінального права, а також порядку здійснення судочинства. А з огляду на нашу концепцію, ми відносимо його до загальних (генеральних) кодифікацій. І тому його вивчення в контексті впливу на цивільне законодавство, що існувало на українських землях, є дуже важливим.

На сьогодні дискусійними залишаються питання про зміст цієї правової пам’ятки, історію його розробки, нормативний склад та подальше вдосконалення.

У багатьох наукових працях Уложення розглядалося в найбільш різноманітних аспектах – юридичному, історичному, лінгвістичному. Особливо детально досліджувалось питання, що стосувалося джерел Уложення. Досліджуючи зміст Уложення, когорта авторів вказували на те, що більшість істориків, у тому числі істориків права, в процесі вивчення джерел цього правового акта застосовувало формально-текстологічний та формально-юридичний методи. Ці методи базуються на принципі, відповідно до якого за наявності певних умов правові норми здатні «кочувати» з однієї пам’ятки в іншу, пристосовуючись при цьому до умов історичного періоду. Тому під час складання нового законодавчого зводу переважав прийом кодифікації [22, с. 28–29].

Джерелами Уложення виступили судебники, указні книги приказів, царські укази, думські вироки, рішення Земських соборів, литовське і візантійське законодавство. Також у ньому знайшли своє відображення приватні правові акти. Але основними джерелами були царські укази, так звані «уложення», датовані різними роками, а також записні книги різних приказів (земського, розбійного та інших).

Під час розробки Уложення верховною владою були прямо зазначені його джерела, які лягли в основу окремих статей. Проте джерелом, яке найбільше мірі було використане в Уложенні і яке не було згадане владою в офіційному переліку джерел, виявився Третій Литовський статут. Дослідники неодноразово вказували на значну кількість однакових норм Уложення і Третього Литовського статуту. Так, на думку М. Ф. Владимирського-Буданова, II-V, VII, IX глави Уложення, які містили в собі переважно норми державного права, є буквальним перекладом Литовського статуту і майже вся глава XXII взята з цього джерела. У той же час він відмічає, що рецепцію Статуту в Уложення слід розглядати як самостійну творчість права [101].

На думку інших авторів, у цій ситуації варто говорити лише про запозичення системи розміщення законодавчого матеріалу, правових визначень та форми узаконення [22, с. 27]. Так, В. М. Строєв відмічає, що укладачі Уложення запозичили тільки зміст, а не самий виклад (форму) статей з джерел, в одних випадках скорочуючи зміст запозичених статей, а в інших – доповнюючи його [570, с. 30]. Схожої позиції дотримується у своїх працях й В. О. Ключевський, стверджуючи, що Третій Литовський Статут послужив не стільки юридичним джерелом для Уложення, скільки кодифікаційним посібником для його укладачів, своєрідним зразком [253, с. 137].

Досить важливим є питання рецепції Уложенням норм римсько-візантійського права. Деякі дослідники переконані, що візантійське право справило значний вплив на Уложення, але опосередковано, оскільки рецепція візантійського права у вітчизняне законодавство проходила поступово через давньоруські законодавчі збірники. Таким чином, мав місце синтез візантійського і руського права, однак Уложенням було запозичено тільки те, що раніше було засвоєне в народній свідомості і не суперечило дійсності [354, с. 24]. Противники такої позиції відмічали, що не всі статті Уложення, схожі за змістом із візантійськими джерелами, були запозичені з них [22, с. 28].

Для кращого вивчення цього питання недостатньо застосувати лише формально-юридичний порівняльний аналіз російського і візантійського права, необхідно також звернути увагу на соціально-економічні умови запозичення і можливості однакових шляхів розвитку права в подібних історичних умовах. Що ж стосується візантійського права як джерела Уложення, то таке посилання, на думку окремих дослідників, було зумовлене бажанням московських царів надати авторитетності їхній законодавчій діяльності, оскільки основи візантійського права були відомі на Русі ще з часів існування давньоруської держави [104, с. 255].

На відміну від попередніх законодавчих пам’яток, Уложення зберегло матеріали, якими характеризується вся процедура його складання. Дані з історії Уложення дозволяють дослідникам говорити про процес його прийняття, про його взаємозв’язок з попередніми законодавчими актами, про його структуру та про рецепцію ним зарубіжного права.

Необхідно зазначити, що прийняттю Уложення передувала низка складних соціально-політичних криз у державі. Внутрішнє становище країни переживало не найкращі часи. Необхідність прийняття Уложення виникла з гострої суспільної потреби. До моменту його розробки діюче законодавство не відповідало вимогам свого часу.

Для створення Уложення в 1648 р. царем Олексієм Михайловичем була призначена кодифікаційна комісія, якій доручалось провести таку роботу: виписати з правил святих Апостолів і святих Отців та із градських законів грецьких царів статті, «підходящі до державних і земських справ»; зібрати і порівняти із старими судебниками попередні укази і боярські вироки; «написати знову» ті статті, на які в минулому не посилалися судебники та які не згадувались в боярських вироках [22, с. 31]. При цьому від України до складу кодифікаційної комісії увійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки.

Значне місце в Уложенні 1649 р. належало безпосередній законодавчій ініціативі учасників Земського Собору. Враховуючи те, що царський указ не передбачав створення нового кодексу, а лише вказував на необхідність зводу наявного законодавства, то нові статті лише заповнили прогалини діючих актів. Виборними представниками різних прошарків населення були запропоновані близько вісімдесяти нових статей, які увійшли в зміст зводу законів.

За задумкою законодавців, Уложення передбачалось як останнє слово московського права, як повний звід всього законодавчого матеріалу першої половини XVII століття. Незважаючи на казуальність викладу, Уложення відрізнялося досить високою для свого часу юридичною технікою. Перш за все, воно відрізнялося обсягом свого юридичного змісту. У матеріалі, зведеному в 967 статей і 25 глав, був відсутній чіткий і послідовний розподіл норм за галузями та інститутами права, проте тематичні глави Уложення мали конкретний об’єкт нормування [265, с. 312].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37700.html