Быстрый переход к готовым работам
|
Розвиток цивільного законодавства за Правами, за якими судиться малоросійський народ 1743 рокуПрава, за якими судиться малоросійський народ 1743 року є визначною пам’яткою українського права, яка визнається «обширным сводом законов, действовавших в Малороссии ХVII и ХVIII веков» (О. Ф. Кістяківський [465, с. 2]), «осуществлением вопроса о кодификации местного права Малороссии» (Г. Ф. Шершеневич [668, с. 101]). Створення Прав 1743 року вже неодноразово ставало предметом історично-правових досліджень в працях вітчизняних дослідників М. П. Василенка [74, с. 245-252], О. Ф. Кістяківського [465], В. С. Кульчицького [305], М. Є. Слабченка [540], А. І. Яковліва [688], І. Й. Бойка [61] та ін. Тому акцентуємо свою увагу лише на тих аспектах, які стали визначальними для системи та змісту цивільно-правових норм, закріплених у цьому акті. Насамперед слід встановити матеріальні джерела кодифікації, тобто ті соціально-економічні та політичні обставини, в яких виникла потреба проведення систематизації законодавства, а також чинники, які цьому сприяли. Проведенню кодифікацій права завжди передує інтенсивний розвиток соціально-економічних відносин, що сприяє проголошенню і навіть оформленню привілеїв певного стану, який прагне стати чи фактично вже став домінуючою силою суспільства. Отже, регулювання земельних відносин як основи тогочасного суспільства і феодальної державності є первинним фактором, основним чинником кодифікацій [199]. Тому слід враховувати, що Права 1743 року є кодексом українського феодального права [305], який відображав інтереси панівних верств населення, козацької старшини, вищого духовенства і шляхти, що, зосередивши володіння основними матеріальними ресурсами та важелі публічної влади, прагнули закріпити свій статус у суспільстві. Ще одним фактором, який визначав необхідність кодифікації, був статус Гетьманщини, набутий за Березневими статтями 1654 року, як політичної та правової автономії в складі Російської імперії, що, в свою чергу, зумовило, з одного боку, мету керівних верств української держави – закласти фундамент національного законодавчої бази, закріпивши цим самим автономію країни, а з іншого – намагання російського уряду шляхом впорядкування правових норм гетьманської України наблизити їх до загальноросійських, усунувши розходження між царським законодавством та чинним на Лівобережній Україні [341, с. 107]. При аналізі формальних джерел кодифікації 1743 року насамперед слід вказати на співвідношення права Гетьманщини та Російської імперії. Так, з моменту приєднання право Гетьманщини було виділене як партикулярне щодо правової системи Росії [622, с. 19]. Зокрема, в договірних статтях між царським урядом та військом запорізьким протягом другої половини XVII та першої половини XVIII століття підтверджувалось, що на території Гетьманщини управління та судочинство здійснюється відповідно до стародавніх прав та звичаїв. Навіть в указах Петра І, який здійснив рішучу спробу централізації влади та ліквідації самоврядування, містяться норми подібного змісту [465, с. 3]. Однак на початок XVIII століття все більшу роль починає відігравати російське законодавство. Помітні зміни в українському праві починаються з 20-х рр. XVIII ст., після гетьманування І. Скоропадського, коли у Гетьманщині набувають чинності норми права російського походження. Переважна їх більшість стосувалася кримінального і кримінально-процесуального права [496, с. 22]. Право Гетьманщини мало до уніфікації 1842 р. власну систему джерел. Так, А. О. Тесля відмічає, що de jure вона складалася з Першого та Другого Литовських статутів, окремих королівських привілеїв, звичаїв та інших партикулярних норм, у тому числі гетьманських указів [595]. Однак на практиці система ускладнювалась дією в значній кількості міст магдебурзького права та фактичним витісненням Третім Литовським статутом попередніх редакцій із правозастосування. Таким чином, до та під час кодифікації право на території Гетьманщини було відмінним від загальноімперського, однак у силу об’єктивних причин не могла сформуватись повноцінна система права, а відтак зберігали чинність норми, що діяли ще до 1654 року, серед яких слід назвати Литовські статути, німецьке право, звичаєве право. Литовські статути визнаються головним джерелом, яке було покладено в основу Прав 1743 року, про що свідчить зміст та структура останніх. Значення Литовських статутів як предмета кодифікації, на наш погляд, можна пояснити виходячи з такої його характеристики. По-перше, найголовніше джерело усіх Литовських статутів становили, насамперед, українські звичаєві норми, Руська Правда, а також збірники магдебурзького права, судова практика. Тому Литовські статути були близькими до правосвідомості українців та сприйняті на українських землях як власне національне право. Відтак їх можна розглядати як юридичні пам’ятки українського народу [339, с. 9]. По-друге, Литовські статути вирізнялися достатньо високим рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох цивільно-правових термінів (право власності, договір, контракт, завдаток, застава, заповіт тощо), для формування інституту зобов’язального права використовувалися ті ж юридичні конструкції тощо [340, с. 64]. По-третє, зміст Литовських статутів відповідав інтересам пануючого класу, оскільки забезпечив українській шляхті закріплення станових, політичних, майнових і особистісних прав у поєднанні з фактичною монополією на землеволодіння та на участь в урядово-адміністративному та політичному житті держави [465, с. 16]. Німецьке право як джерело кодифікації 1743 року, на відміну від Литовських статутів, характеризується відсутністю єдиного акта, а тому потрібно враховувати таке. По-перше, як слушно зауважує К. А. Вислобоков, німецьке право не слід ототожнювати, звужувати до поняття «магдебурзького» або деяких його різновидів, наприклад, «хелмінського», і, таким чином, зводити лише до міського права [465, с. 19]. При цьому необхідно брати до уваги те, що за часів литовсько-польського панування та меншою мірою Гетьманщини джерелом магдебурзького права були не офіційні кодекси, а приватні правні книги [225, с. 59]. Усе це призвело до того, що при створенні Прав 1743 року фактично використовувалась значна кількість відмінних текстів німецького права, які дослідники для зручності поділяють на три групи: до першої належать джерела, що були названі в царських указах як «права Магдебургские и Саксонские», які в тексті кодексу називаються «Зерцалом Саксонским» «с приложением при нем особливо артикулами прав: Магдебургского или Гражданского (тобто городского) и Хелминского», та «Порядок»; до другої групи належать джерела, які використовувались і цитувались авторами кодексу під текстом, але про них не згадується в звітах та в передмові до кодексу; до третьої належать джерела, які були фактично використані, але з них цитат не подано [694, с. 40]. Розбіжності, що неодмінно виникали при такій кількості першоджерел, усувались серед іншого шляхом застосування Хелмінського права [166, с. 107]. По-друге, дія магдебурзького права мала свої особливості. Хоча у вітчизняній науці точиться дискусія щодо дії магдебурзького права, яка достатньо висвітлена в літературі [464, с. ХІХ], ми будемо виходити із позиції, відповідно до якої магдебурзьке право в українських містах було не номінальним, а діючим, тобто воно діяло шляхом застосування судами ручних книг польських юристів, однак воно могло відрізнятись від місцевих звичаїв, які часто діяли поруч із ним і його замінювали [258, с. 13]. Більше того, в літературі приводяться приклади посилання на джерела магдебурзького права при правозастосуванні навіть у містах, які такого привілею не отримували. Це дає підґрунтя окремим науковцям вважати, що магдебурзьке право в Гетьманщині було загальнодержавним правом [255, с. 35]. Широке використання джерел німецького права в кодексі 1743 року підтверджує, що таке судження не є безпідставним. Звичай самими авторами Прав 1743 року визнавався одним з основних джерел права, який підлягав застосуванню у разі прогалин писаного права: так, «а чего во всех оных книгах не находилось и прибавить надлежало, – то, в пользу оного ж народа, в согласие и пример тех же и других христианских прав, також древних добрых малороссийских обыкновений и порядков, прибавлено» [265, с. 412], «и для того и по добрым обыкновениям, чрез долгое время употребляемым, которые закону божию, гражданским правам и чистой совести не противны, в чем бы писанного не было права, судить надлежит, ибо таковые добрые обыкновения силу права имеют» (підп. 5 п. 1 арт. 4 гл. 7) [265, с. 447]. Отже, формальні джерела Прав 1743 року характеризуються таким. По-перше, багатоджерельністю, тобто в їх основу були покладені не самостійно розроблені нормативно-правові акти, а джерела права, які містилися в багатьох збірниках, кодексах і книгах, часто взагалі несистематизовані, були прикладом формально вираженого права різних держав і часів, створеного на основі різноманітних принципів і покликаного задовольнити інколи навіть протилежні інтереси [341, с. 106]. При цьому вказані джерела знаходились у взаємозв’язку щодо їх походження та були взаємообумовлені при їх застосуванні. По-друге, значна кількістю застарілих норм, прогалин та правових колізій, які містилися у нормах місцевого українського звичаєвого права могли суперечити нормам Статуту Великого князівства Литовського, а ті, у свою чергу, – магдебурзькому праву [60, с. 88], що, у свою чергу, не сприяло однозначному праворозумінню та однаковому правозастосуванню й одночасно слугувало формальною підставою для проведення кодифікації. У той же час, як і будь-яка кодифікація, створення Прав 1743 року було, по суті, різновидом нормотворчості, оскільки автори проекту з самого початку роботи допускали принципову можливість відступати як від структури першоджерел, так і від їх змісту у випадках, коли вони суперечили «указам Ея Императорского Величества и обыкновениям здешним малороссийским» [584, с. 123–28]. Нові норми творилися шляхом комбінування положень різних джерел, узгодження їх із тогочасною правозастосовною практикою, доповнення українським звичаєвим правом.
Вся работа доступна по ссылке |
|