Основні підходи до визначення поняття «вбивства» в теорії кримінального права та за чинним КК України

Вбивство є одним із найбільш стародавніх злочинів у кримінальному праві. Виключно високий ступінь суспільної небезпеки цього діяння визначається тим, що воно посягає на найцінніше благо – на життя людини.

Намагання визначити поняття вбивства мали місце ще в «Руській правді», відповідно до якої, вбивство – це «душогубство». Звід законів Російської імперії 1832 року визначав вбивство через поняття «смертоубийство1». З того часу, і до набуття чинності КК України 2001 р.,  у кримінальному законодавстві, яке діяло на теренах сучасної України, поняття вбивства не давалось. Відмовляючись від дефініції вбивства на рівні правової норми, законодавець, очевидно, виходив з припущення, що це поняття загальноприйняте і достатньо зрозуміле.

Однак це поняття у життєвому розумінні не розкриває і не може розкрити зміст юридичних ознак даного виду злочи­ну. Слово «вбити» крім позбавлення жит­тя, у побутовому спілкуванні має й інші значення. Це означає, що поза сферою дії кримінального законодав­ства під терміном «вбити» іноді мають на увазі не лише злочинне позбавлення життя, а й спричинення побоїв, мордувань, дове­дення до повного відчаю (моральне вбив­ство), знищення тощо. В.І. Даль визначав слово «убить» як «зашибить» або «вдарити до смерті», а «убивство» - як позбавлення кого-небудь життя, як злочин [26, с.457]. С. І.  Ожегов тлумачить слово «убить» як позбавити життя, а «убивство» - злочинне позбавлення життя кого-небудь [27, с.96].

У кримінально-правовому розумінні зміст по­няття «вбивство», зазвичай, є більш вузьким, ніж у побутовій мові, оскільки для настання кримінальної відповідальності за вбивство необхідна наявність певних оз­нак, які б свідчили про вчинення цього злочину і відрізняли його від інших злочинних посягань, та від проявів правомірної поведінки.

Не дивлячись на різноманітність підходів до розуміння поняття вбивства у теорії кримінального права, треба відзначити, що всі думки з цього приводу ґрунтуються на законодавчому визначенні злочину та на передбачених законом підставах кримінальної відповідальності [28, с. 71].

В радянській літературі з тою або іншою відмінністю вбивство тлумачилось як протиправне умисне або необережне позбавлення життя іншої людини [29, с. 248]. Підкреслюючи, що вбивством має визнаватись лише те діяння, яке посягає на життя особи як єдиний або основний безпосередній об’єкт, С.В. Бородін визначав  його як передбачене Особливою частиною Кримінального кодексу винне діяння, що посягає на життя іншої людини  та заподіює їй смерть [30, с.8].

Окремо знаходилась лише  позиція М.Д. Шаргородського, який стверджував, що вбивство - це лише умисне не­правомірне позбавлення життя іншої лю­дини, тому випадки необережного позба­влення життя називати вбивством, на його думку, недоцільно. Аргументуючи свою позицію М.Д. Шаргородський вказав на декілька обставин. По-перше, він зазначив, що під терміном «вбивця» у повсякденному житті не розуміється особа, яка необережно позбавила життя іншу людину, і з кримінально-політичної точки зору недоцільно вживати поняття найбільш тяжкого злочину проти особи до випадків необережного діяння По-друге, у кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних держав термін, ідентичний слову «вбивство», застосовується тільки до найбільш тяжких випадків протиправного умисного позбавлення життя іншої людини. По-третє, науковець запропонував враховувати і те, що у філологічному значені термін «вбивство», хоча і в дуже широкому його розумінні, вживається для позначення цілеспрямованих дій. Наприклад, досить часто можна почути таке: «вбити час», «убити карту» та багато подібних висловлювань. Мабуть саме тому ні у кого не виникає сумніву в тому, що самовбивця, тобто особа, яка вбиває сама себе, - це особа, яка навмисно позбавляє себе життя, а не та, яка загинула в силу своєї необережності. [31, с.36-38].

Для запровадження власного підходу до розуміння поняття вбивства у кримінальне законодавство, М. Д. Шаргородський запропонував об’єднати усі випадки необережного заподіяння смерті в одній статті і дати їй назву «Неосторожное лишение жизни».

Така пропозиція не знайшла свого часу підтримки у науковців. Навіть ті дослідники, які погоджувались з визначенням вбивства лише як умисного діяння, не сприймали думку про можливе об’єднання всіх випадків необережного заподіяння смерті в одній статті. Так, І. Ноцюс справедливо зазначав, що реалізація підходу М.Д. Шаргородського буде вимагати ревізії багатьох положень КК, а така ревізія кримінально-правових норм є не те щоб занадто клопітною, але зайвою. Він вважав за потрібне об’єднати в такій статті не всі випадки заподіяння смерті людині через необережність, а лише ті, які не передбачені спеціальними нормами.

Ще більше вчених не поділяли думку про виключення необережного позбавлення життя людини з поняття вбивства. В обґрунтування такої позиції ними були наведені ряд аргументів. Одним із цих аргументів був той, що звуження поняття вбивства не витікає зі змісту чинного кримінального законодавства. Також зазначалось, що звуження поняття вбивства тільки до умисної форми вини може привести до послаблення боротьби з необережними злочинами проти життя [32, с. 21; 33, с. 118]. Окремі вчені стверджували, що визнання необережного позбавлення життя не вбивством, а іншим злочином здатне лише послабити негативну моральну оцінку цього злочину з боку кримінального права [34, с. 21]. Так, М.К. Аніянц писав, що з поняттям «вбивство» тісно пов’язане уявлення людей про вчинення тяжкого злочину, яке повинно бути збережене, коли йдеться про вбивство з необережності [35, с. 15].

Сучасні українські вчені, при визначенні поняття вбивства, спираються як на аргументи попередників – науковців радянського періоду, так і на законодавче тлумачення цього терміну у ч. 1 ст. 115 КК.

Так, зокрема, вчені-правники В. Сташис і М. Бажанов розуміють під вбивством «... протиправне позбавлення життя іншої людини» [36, с. 6]. М.Й. Коржанський визначає вбивство як «... протиправне й винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини» [37, с. 5]. З точки зору В.О. Глушкова, «вбивство – це протиправне позбавлення життя іншої особи, вчинене умисне або з необережності, коли безпосереднім основним об’єктом злочину є життя людини» [38, с. 41 – 42]. С.С. Яценко і С.Д. Шапченко пропонують визнавати вбивством «..передбачене кримінальним законом винне суспільне небезпечне діяння, що посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть» [39,  с. ]. Мельник М.І. дає визначення вбивства як винного, протиправного заподіяння смерті іншій людині [40, с.262]. На думку, В.О. Навроцького, вбивство – це протиправне винне насильницьке позбавлення життя іншої людини [41, с. 146].

Чин­не кримінальне законодавство України (ч. 1 ст. 115 КК України) термін вбивство розкриває так: «Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині». Ряд вчених звертає увагу, що даючи визначення поняття вбив­ства, законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки. Так, Л.А. Остапенко вказує, що сполуч­ник «тобто» у ч. 1 ст. 115 КК вживається для пояснення терміна у значенні «це», «є» і означає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Отже, називати вбивством заподіян­ня смерті через необережність (ст. 119 КК України) невірно,  оскільки законодавець у ч. 1 ст. 115 КК чітко визначив, що вбивством є умисне протиправне заподіяння смерті [42, с. 106].

Яценко С.С. та Шапченко С.Д., також критикуючи невдалий зміст ч. 1 ст. 115 КК, зазначають: «Законодавче визначення поняття умисного вбивства дається в диспозиції ч. 1 ст. 115 КК України. Відсутність в ній терміну «умисне вбивство» треба розглядати як редакційну неточність, оскільки зміст назви ст. 115, зміст диспозиції ч. 2 ст. 115 та наявність в КК ст. 119 дозволяє зробити однозначний висновок: в ч. 1 ст. 115 передбачена відповідальність за умисне вбивство без обтяжуючих обставин, а кримінально-правовий зміст її диспозиції має встановлюватись, виходячи з формулювання «умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині» [39, с. 217].

 Не зважаючи на різноманітність у визначенні поняття вбивства, науковці в цілому погоджуються із такими його ознаками: протиправність, винність, заподіяння смерті іншій особі.

Протиправність (в окремих визначеннях протиправність діяння виражена формулюванням «передбачене Кримінальним кодексом» - С.Б.). Ця ознака дозволяє відмежувати вбивст­во від випадків правомірного позбавлення життя лю­дини. Йдеться про заподіяння смерті, зокрема, при обставинах, які виключають злочинність діяння (вичерпний перелік таких обставин встановлений у розділі VIII Загальної частини КК). Також не буде злочином позбавлення життя ворога під час війни або в бойовій об­становці – правомірність такого вчинку передбачена Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни 1899 та 1907 р.

У зв’язку з визначенням змісту протиправності як ознаки вбивства, вважаємо за доцільне звернутись до проблеми евтаназії. Вперше поняття евтаназія було введено в науковий обіг англійським філософом Ф. Беконом (1561 – 1626). Зазвичай, евтаназія (гр. euthanasia добре і thanatos – смерть) розуміється як вбивство з милосердя, практика позбавлення життя з метою звільнити хворого від невиліковної хвороби або нестерпного страждання [43, с. 179].

Евтаназія може бути активною і пасивною. Пасивна евтаназія, яку ще називають «методом відкладеного шприца», зводиться до припинення надання медичної допомоги, спрямованої на продовження життя людини. Наслідком такого припинення допомоги є настання смерті цієї людини. Близьким до поняття пасивної евтаназії є ортоназія, коли лікар не приймає особливих зусиль для врятування хворого, не надає йому лікарських засобів, здатних продляти життя, а обмежується прийняттям заходів, полегшуючих стан вмираючого. Під активною евтаназією, відомою ще під назвою «метод наповненого шприца», розуміють учинене лікарем (або іншим суб’єктом), на прохання помираючого чи його близьких введення ліків чи інших препаратів або вчинення інших дій, що тягнуть  за собою швидке і безболісне настання смерті цієї людини. Цей вид евтаназії виявляється у різних формах. Однією з них є «вбивство із милосердя» - це коли лікар (інший суб’єкт), упевнившись, що припинити надзвичайні страждання хворого неможливо, застосовує ліки чи інші препарати, наприклад, надмірну дозу снодійного, щоб прискорити смерть хворого. Друга форма – «самогубство, що асистується лікарем (іншим суб’єктом)». У таких випадках лікар (інший суб’єкт) допомагає хворому вчинити акт самогубства. Третя форма – евтаназія, здійснюється без участі лікаря (іншого суб’єкта), що лише надає для цього необхідні засоби хворому [44, с. 409].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/183245.html