Наслідки та основні режими функціонування механізму кримінально-правового регулювання

Дослідження наслідків у «роботі» юридичних режимів механізму кримінально-правового регулювання залежить від того, які його елементи «працюють» у відповідному режимі та як само вони «працюють». Визначальним тут є нормативний рівень, що обумовлює врахування наслідків поведінки людини у механізмі кримінально-правового регулювання залежно від «роботи» останнього у таких режимах: 1) режимі дотримання особою кримінально-правових норм-заборон (характерний для загальнорегулятивних кримінально-правових відносин); 2) режимі порушення цих норм-заборон, що пов’язаний із вчиненням: а) злочину; б) суспільно небезпечного діяння неосудної особи та в) суспільно небезпечного діяння особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (характерний для спеціальних охоронних кримінально-правових відносин).

Режим дотримання особою відповідних кримінально-правових норм-заборон. Наслідки поведінки людини закріплюються в таких обов’язкових елементах механізму кримінально-правового регулювання, який «працює» в даному режимі, як: 1) кримінально-правові норми; 2) передбачені в цих нормах юридичні факти; 3) загальнорегулятивні кримінально-правові відносини; 4) акти реалізації кримінально-правових норм. Факультативними елементами можуть бути акти застосування цих норм. Проведений дисертантом аналіз функціонування механізму кримінально-правового регулювання в цьому режимі [64, с. 179-183] дозволив виділити такі особливості зазначених наслідків.

1. Нормами, що фіксують обов’язок особи дотримуватись певної кримінально-правової заборони і допускають настання відповідних наслідків, є ч. 2 ст. 11, ч. 5 ст. 36, ч. 2 ст. 37, ч.ч. 1, 2 ст. 38, ч.ч. 1, 2 ст. 39, ч. 3 ст. 39, ч. 1 ст. 40, ч. 1 ст. 41, ч. 1 ст. 42, ч. 1 ст. 43 КК. При цьому виконання покладеного на особу обов’язку не порушувати кримінально-правову норму-заборону свідчить про неможливість визнання певної поведінки видом кримінально-правової аномалії або про неможливість її визнання такою, що виключає суспільну небезпечність і/або протиправність та застосування внаслідок цього відповідних заходів кримінально-правового впливу.

2. Окремими різновидами поведінки, що не є кримінально-правовою аномалією і виключає при цьому суспільну небезпечність і/або кримінальну протиправність та застосування внаслідок цього заходів кримінально-правового впливу, визнаються: а) діяння, яке не містить одну із видових ознак складу злочину (з урахуванням вимог ч. 1 ст. 2 КК); б) малозначне діяння (ч. 2 ст. 11 КК); в) діяння, яке вчинене за обставин, що виключають його злочинність (ст.ст. 36-43 КК); г) невинувате заподіяння шкоди. Не ставлячи перед собою мету визначити всі спільні та відмінні характеристики цих видів поведінки, що не є кримінально-правовою аномалією, звертаємо увагу на відмінності у підставах виділення кожного виду названої поведінки: 1) відсутність у вчиненому визначеної у ч. 1 ст. 2 КК підстави кримінальної відповідальності – суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК, – що характеризується: а) відсутністю системного поєднання різних юридичних фактів у межах однієї юридичної конструкції; б) відсутністю у КК такої юридичної конструкції, якій би відповідала поведінка певної особи у поєднанні з іншими юридичними фактами; в) неможливістю визнання такого поєднання юридичних фактів злочином певного виду чи його окремого різновиду; г) відсутністю хоча б одного юридичного факту, що стосується об’єкта злочину, його об’єктивної сторони, суб’єкта злочину і суб’єктивної сторони злочину; ґ) відсутністю змістовної характеристики такого поєднання юридичних фактів, що традиційно іменується ознакою складу злочину; 2) виключення суспільної небезпечності у малозначному діянні (ч. 2 ст. 11 КК); характеризується відсутністю кримінальної караності, хоч і може формально містити ознаки кримінальної протиправності та винуватості; 3) правомірність діяння (яке не є суспільно небезпечним і/або кримінально протиправним) про допустимість чи обов’язковість його вчинення, що встановлюється у спеціальному приписі, передбаченому законом; 4) відсутність вини, коли особа, вчинивши певне діяння, пов’язане із заподіянням шкоди: а) не усвідомлювала і не могла усвідомлювати його суспільної небезпечності або б) не повинна була і не могла передбачити настання (можливості настання) суспільно небезпечних наслідків свого діяння; тобто відсутність передбаченого у ст. 23 КК психічного ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та названих наслідків, яке виражалось би у формі умислу або необережності.

Різні підстави виділення кожного із названих видів поведінки зумовлюють визначення у КК таких орієнтирів для врахування наслідків у механізмі кримінально-правового регулювання, що «працює» у зазначеному режимі: 1) відсутність наслідків як елемента складу злочину; 2) наявність злочинних наслідків, але не того виду, який передбачений КК як елемент складу злочину; 3) наявність злочинних наслідків того виду, що характерний для відповідного злочину, але в розмірі, меншому за той, який передбачений КК як характеристика елемента певного складу злочину; 4) наявність наслідків у юридичній конструкції складу малозначного діяння, які не пов’язані із заподіянням та можливістю заподіяння істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК); 5) настання наслідків як елемента складу діяння, вчиненого за обставин, що виключають його злочинність (ст.ст. 36-43 КК); 6) настання наслідків за відсутності вини.

Відсутність наслідків як елемента складу злочину при вказаному режимі «роботи» механізму кримінально-правового регулювання характеризується такими особливостями: 1) основним юридичним фактом порушення кримінально-правової норми-заборони є акт поведінки осудної особи, який у поєднанні з іншими юридичними фактами не розглядається як суспільно небезпечний і/або кримінально протиправний; 2) обов’язковою характеристикою такого поєднання юридичних фактів є відсутність ураження компонентів (елементів) об’єкта злочину, що не тягне заподіяння шкоди або не відповідає тому виду і не досягає того розміру наслідків, які характерні для об’єктивної сторони відповідного складу злочину; 3) таке поєднання юридичних фактів свідчить про те, що у зв’язку із вчиненим: а) відсутній елемент механізму кримінально-правового регулювання, що характеризує порушення відповідної норми-заборони; б) заходи кримінально-правового впливу щодо особи, яка вчинила такий акт поведінки, не застосовуються.

Дещо інші особливості вбачаються у такому орієнтирі, як наявність злочинних наслідків, але не того виду, який передбачений КК як елемент відповідного складу злочину. Ці особливості полягають в тому, що вказане поєднання юридичних фактів, охоплюючи «уражений» об’єкт злочину, передбачає заподіяння шкоди іншого виду ніж той, що визначений нормою-забороною як елемент складу злочину. Наслідки, які настали в результаті вчинення діяння, спрямованого на ураження об’єкта злочину, в цьому разі не відповідають тому виду, який визначений як елемент складу злочину.

Наявність злочинних наслідків того виду, що характерний для відповідного злочину, але в розмірі, меншому за той, який передбачений КК як характеристика елемента певного складу злочину, крім тих особливостей, які стосуються вже названих вище орієнтирів, передбачає таке: 1) обов’язковими характеристиками поєднання акта поведінки осудної особи з іншими юридичними фактами є ураження об’єкта злочину, що за відповідних обставин визнається заподіяною шкодою, і відповідає тому виду наслідків, що характерні для об’єктивної сторони певного складу злочину, але не досягають того їх розміру, який передбачений для відповідного елемента цього складу; 2) при такому поєднанні юридичних фактів відбувається «охоплення» ними наслідків, з якими акт поведінки особи має певний зв’язок та «фіксує» відповідні характеристики ураження об’єкта злочину, відтворюючись у нормах-заборонах як «зовнішні» обставини такого акта поведінки.

Наявність наслідків у юридичній конструкції складу малозначного діяння передбачає, що одним із юридичних фактів, з наявністю яких ч. 2 ст. 11 КК пов’язує виконання особою покладеного на неї обов’язку не порушувати кримінально-правових норм-заборон, є незаподіяння і неможливість заподіяння істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Така поведінка розглядається як акт реалізації норм кримінального права у формі їх дотримання, який «підтверджує» факт дотримання кримінально-правових норм-заборон, що здійснюється особою. При цьому в ч. 2 ст. 11 КК вживається два формулювання для позначення відсутності злочину («дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом» та «через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі»). Співвідношення змісту цих формулювань не може однозначно свідчити про їх розуміння лише з огляду на відсутність діяння та його наслідків як елементів (ознак) об’єктивної сторони складу злочину, адже поєднання названих формулювань відтворює специфіку не лише загальної характеристики кримінально-правового змісту діяння, його наслідків та інших елементів (ознак) об’єктивної сторони складу злочину (способу, знарядь, засобів, місця, часу, обстановки, ситуації вчинення злочину), але й змістовної характеристики елементів малозначного діяння. Одним із цих елементів якраз і є наслідки, не пов’язані із дотриманням та можливістю заподіяння істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/222430.html