Наслідки у юридичній конструкції складу малозначного діяння

Звертаючись до ч. 2 ст. 11 КК при визначенні у попередньому розділі «функціонального» аспекту наслідків як елемента складу малозначного діяння, дисертант виходив із обґрунтування передбачених цією нормою КК положень як характеристик нормативного припису, у якому міститься інформація про відсутність юридичних фактів, що «представляють» певну складову частину складу злочину. Таке розуміння юридичної природи припису, зафіксованого у ч. 2 ст. 11 КК, відповідає уявленню про те, що за принципом «від протилежного», якого дотримувався законодавець при побудові юридичної конструкції малозначного діяння, наявність істотної шкоди в розумінні вимог ч. 2 ст. 11 КК виступає «показником» суспільної небезпечності, властивої злочину, а не будь-якому правопорушенню взагалі. При такому підході зафіксована в ч. 2 ст. 11 КК істотна шкода є інтегруючим (узагальнюючим) показником не обов’язково фактично (реально) заподіяної шкоди (у тому числі шкоди, заподіяння якої охоплювалося виною особи).

У передбаченому ч. 2 ст. 11 КК положенні визначальним є формулювання «суспільна небезпека, тобто … істотна шкода». З ним законодавець пов’язує певний варіант поєднання об’єктивного, суб’єктивного та соціального чинників, що характерний для змісту «показника» як малозначності вчинюваного діяння, так і суспільної небезпечності, властивої злочину. Зміст такого поєднання набирає вигляду родової юридичної конструкції (інтегруючого показника) істотної шкоди. Загальна структура цієї конструкції фіксує у своєму змісті наступні «складники»: 1) вчинене діяння у поєднанні з іншими фактичними обставинами: а) спрямоване на заподіяння істотної шкоди та відповідає всім об’єктивним ознакам складу злочину, що передбачені відповідною статтею Особливої частини КК; б) спрямоване на заподіяння істотної шкоди, але фактично вчинене діяння не містить усіх об’єктивних ознак складу злочину, що передбачений відповідною статтею Особливої частини КК; в) не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди та відповідає всім об’єктивним ознакам складу малозначного діяння, що визначені у ч. 2 ст. 11 КК; в такому випадку формулювання «не заподіяла і не могла заподіяти» вказує на наявність законодавчого орієнтиру, зміст якого стосується відсутності як реально заподіяної істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, так і небезпеки її заподіяння; 2) змістом умислу: а) охоплюється усвідомлення зазначених об’єктивних ознак складу злочину; він спрямований на вчинення діяння, що містить ці ознаки складу злочину, а тому має місце узгодженість між об’єктивними та суб’єктивними чинниками, що визначають кримінально-правовий зміст такого діяння; б) охоплюється усвідомлення згаданих об’єктивних ознак складу злочину; він спрямований на здійснення діяння, яке у поєднанні з іншими фактичними обставинами містить об’єктивні ознаки складу злочину, але фактично вчинене особою діяння не містить усіх об’єктивних ознак складу того злочину (закінченого злочину), на вчинення якого був спрямований умисел; тобто має місце невідповідність між об’єктивними та суб’єктивними чинниками, що визначають кримінально-правовий зміст діяння (проте така характеристика враховується при визначенні змісту складу незакінченого злочину); в) охоплюється усвідомлення об’єктивних ознак складу малозначного діяння (тобто того, що вчинюване діяння не є суспільно небезпечним, оскільки не заподіює і не може заподіяти істотної шкоди) і спрямований на вчинення виключно такого діяння; 3) мають місце інші ознаки, що є обов’язковими для складу злочину певного виду (час, місце вчинення злочину, мета, мотив, ознаки спеціального суб’єкта тощо); 4) відсутні ознаки складу малозначного діяння, передбачені у ч. 2 ст. 11 КК, в разі, якщо визнавати істотну шкоду показником суспільної небезпечності, властивої саме злочину; 5) наявність відповідних «кількісних» показників, за якими може бути обчислена величина (істотність) заподіяної шкоди. І хоч деякі вчені визначають ці показники (зокрема, як «вартість матеріальної шкоди, ступінь втрати здоров’я, об’єм порушених соціальних прав потерпілих, глибина дезорганізації й дисфункції відповідних відносин» [59, с. 200]), проте для детального з’ясування їх особливостей слід визнати, що вони за соціальним змістом мають відтворювати характеристики ступеня суспільної небезпечності, властивої злочину певного виду або малозначному діянню, з урахуванням таких орієнтирів: а) характер і розмір заподіяної об’єкту кримінально-правової охорони шкоди; б) ступінь здійснення наміру; в) причини, внаслідок яких цей намір не було реалізовано до кінця.

За своїм характером шкода об’єкту кримінально-правової охорони як показник ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння може «проявлятись»: 1) лише в порушенні встановленого в державі правопорядку, що полягає в дезорганізації урегульованих правом соціальних зв’язків; наприклад, особа вчиняє постріл в труп, помилково сприймаючи його за живу людину, на життя якої фактично вчиняє посягання (спрямованість умислу і дій такої особи свідчить про суспільну небезпечність, що властива закінченому замаху на злочин – умисне вбивство, та відсутність ознак малозначного діяння, передбачених ч. 2 ст. 11 КК); 2) крім передбаченої у п. 1 шкоди – у тому, що носію соціальної цінності заподіяна реальна шкода, але не того виду, який характерний для складу певного закінченого злочину; наприклад, особа здійснила замах на умисне вбивство іншої людини, не заподіявши їй (припустимо, в результаті пострілу з пістолету) взагалі ніяких тілесних ушкоджень, хоч потерпілий і зазнав моральних страждань (за певних умов моральні страждання можуть бути і не визнані істотною шкодою, про яку йдеться у ч. 2 ст. 11 КК, проте знов-таки врахування такої моральної шкоди при характеристиці спрямованості умислу і вчинених дій, «робить» фактично заподіяну в такому разі моральну шкоду показником суспільної небезпечності, що властива злочину); 3) крім передбаченої у п. 1 шкоди – у тому, що носію соціальної цінності заподіюється реальна шкода того самого виду, яка характерна для складу відповідного закінченого злочину, але в меншому розмірі; наприклад, особа мала намір викрасти майно в сумі, що в сто і більше разів перевищує нмдг, але фактично заволоділа майном на суму 50 грн. (у зв’язку з тим, що умисел особи спрямований на вчинення саме злочину, але результат не настав з причин, що не залежали від її волі, викрадення 50-ти грн. слід визнавати показником суспільної небезпечності, властивої злочину, хоч такий злочин і є незакінченим).

Врахування такої шкоди («неістотної» або «малозначної» шкоди) в межах незакінченого злочину може здійснюватись за наступними варіантами: 1) коли при вчиненні незакінченого злочину заподіюється шкода іншого виду, який не дозволяє констатувати наявність фактично заподіяної істотної шкоди (тобто шкода того виду, що характерний для відповідної ознаки (елемента) складу малозначного діяння); наприклад, незначне пошкодження дверного замка при замаху на незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 289 КК) або незначне псування одягу при замаху на зґвалтування (ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 152 КК); у цих випадках заподіяння реальної шкоди, що не є істотною, конкретному носію соціальної цінності має враховуватись при характеристиці специфічного кримінально-правового змісту спрямованості умислу та відповідних дій на вчинення саме злочину (ця шкода визнається специфічним показником суспільної небезпечності, властивої такому злочину, на вчинення якого був спрямований умисел); 2) коли при вчиненні незакінченого злочину заподіюється шкода того ж виду, що характерний для складу закінченого злочину, але в значно меншому розмірі, який, зокрема, не дозволяє визнавати цю шкоду істотною; зокрема, у наведеному прикладі із заволодінням майна на суму 50 грн., яке враховується при кваліфікації замаху на крадіжку, що завдала значної шкоди потерпілому, фактично заподіяна шкода, розмір якої на сьогодні є значно меншим за той, що визначений у ч. 3 ст. 51 КУпАП як орієнтир для характеристики кримінально-караної крадіжки (тобто 0,2 нмдг), не одержує самостійної кваліфікації, а безпосередньо враховується при кваліфікації злочину, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК; 3) коли при вчиненні незакінченого злочину заподіюється шкода різних видів, один або кілька із яких характерні для складу закінченого злочину і дозволяють визнавати цю шкоду істотною, а інший вид, навпаки, є характерним лише для відповідної ознаки (елемента) складу малозначного діяння (тобто не дозволяє констатувати наявність істотної шкоди, властивої злочину певного виду); зокрема, у згаданому випадку з визнанням замахом на вбивство пострілу в труп, який помилково сприймається як жива людина, остання в фізичному (біологічному) розумінні взагалі не зазнає шкоди, а фактичне ушкодження трупа є настільки малозначною шкодою, що не «набирає» ступеня суспільної небезпечності, властивої відповідному злочину (в даному разі замаху на вбивство), і на життя зазначеної живої людини ніяк не впливає (це два самостійних «об’єкта», один із яких є «непридатним» з якихось причин для вбивства); тому в цьому випадку показником суспільної небезпечності діяння стає не фактично заподіяна фізична (біологічна) шкода, а дезорганізація урегульованих правом соціальних зв’язків, особливості якої враховуються при характеристиці спрямованості умислу на заподіяння смерті іншій людині.

Другим орієнтиром, що враховується при характеристиці «кількісних» показників, за якими обчислюється величина (істотність) заподіяної шкоди, є ступінь здійснення особою її наміру. Він відображає співвідношення фактично вчиненого особою діяння із змістом чи (та) обсягом всіх діянь, які вона мала намір здійснити [73, с. 142] для заподіяння відповідної (істотної) шкоди об’єкту кримінально-правової охорони. При такому співвідношенні про більший ступінь реалізації наміру, спрямованого на заподіяння саме істотної шкоди, зокрема, свідчить: а) більша кількість діянь, які особа вчинила для реалізації свого умислу заподіяти істотну шкоду; б) більша кількість діянь, які особа прагнула вчинити відповідно до свого умислу заподіяти істотну шкоду; в) більша кількість діянь, що характеризують об’єктивні ознаки у складі певного закінченого злочину.

Причини, внаслідок яких цей намір не було реалізовано до кінця, є останнім із орієнтирів, що враховуються при характеристиці «кількісних» показників, за якими може бути обчислена величина (істотність) заподіяної шкоди. Ці причини можуть бути різними і пов’язуватись, зокрема, з наступними характеристиками вимушеного припинення злочинної діяльності: відмова особи від продовження певного діяння, обумовлена усвідомленням неможливості довести розпочате до кінця; наявність фактичної помилки; затримання особи; опір з боку потерпілого; перешкоджання іншими особами доведенню розпочатого діяння до кінця; втручання інших осіб у відвернення певних наслідків, яких прагнула винна особа; збіг певних обставин, завдяки якому ці наслідки не настали, тощо.

Разом з цим наведена характеристика змісту другого і третього орієнтирів, маючи постановочний характер, не є повною, оскільки докладний їх аналіз потребує самостійного висвітлення, пов’язаного, зокрема, з розв’язанням проблем врахування наслідків при кваліфікації незакінченого злочину, що значно виходить за межі цієї частини дослідження. Дотримання цього підходу дозволить зберегти певний рівень системності при дослідженні поставлених питань, у тому числі стосовно врахування істотної шкоди як змістовної характеристики у конструкції складу готування до злочину.

Таким чином, поняття істотної шкоди в розумінні ч. 2 ст. 11 КК відображає у своєму змісті всі можливі «форми» посягання на об’єкт кримінально-правової охорони, всі «форми» впливу на нього, що дозволяє з’ясувати змістовну характеристику тих «різновидів», у які може втілюватися така шкода. Це поняття фіксує у своєму змісті той рівень посягання, який характеризує вчинене діяння як суспільно небезпечне. Така суспільна небезпечність, маючи своїм інтегруючим показником закріплену у ч. 2 ст. 11 КК істотну шкоду, властива виключно злочину (злочину певного виду).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/222430.html