Становлення екологічних уявлень та формування системи професійної екологічної освіти в Україні

Проблема взаємодії людини і природи нині набула надзвичайної актуальності та глобального характеру. Конфлікти, що постійно виникають у взаєминах людини з навколишнім середовищем унаслідок традиційно споживацького ставлення до природи, поставили під загрозу існування вищих форм життя на Землі. Це спонукало наукову думку та практичну діяльність людства до вирішення екологічних проблем і зміни парадигми взаємодії людини та навколишнього природного середовища. З цією метою, починаючи з другої половини 60-х років XX ст., була проведена низка міжнародних наукових конференцій і семінарів, що вплинули на становлення екологічної освіти і визначили тенденції її розвитку. У 70-х роках XX ст. в освітніх системах багатьох країн світу як особливий педагогічний феномен виокремлюється екологічна освіта.

Генезис екологічних уявлень відбувався у декілька етапів, що характеризуються певними світоглядними позиціями та ціннісними орієнтаціями людини й суспільства в ставленні до природи.

М. М. Марфенін [271] зазначає, що впродовж багатьох тисячоліть людина як біологічний вид жила за тваринними правилами, підкоряючись природним законам поведінки. В епоху неоліту, коли людині необхідно було добре орієнтуватися на місцевості, знати особливості поведінки тварин, такий генетичний зв’язок із природою був необхідною умовою її виживання. У цей час для людей був характерний страх й одночасна повага до природи у поєднанні із пізнанням усіх доступних для розуміння компонентів і процесів навколишнього середовища. Такий прадавній менталітет М. М. Марфенін визначає як «праекологізм» [271, с. 109].

Процес поступового відчуження людини від природи почався наприкінці неоліту, коли люди опанували землеробство і скотарство. З цього часу, як відзначає М. М. Моісеєв, почали активно створюватися штучні екосистеми, виник штучний кругообіг речовин у природі – так звана «друга природа» [286, с. 22]. Саме тоді людина остаточно відділилася від решти живого світу й менталітет «праекологізму» та адаптації до природи змінила ідеологія боротьби із природними стихіями. Захист від природи, панування над нею символізували міцні будинки й інші споруди. Посиленню ізоляції суспільства від природи сприяв розвиток міських поселень і ремесел [271, с. 109].

Ще більше протиставлення людини всім іншим біологічним видам спричинило християнство, яке акцентувало увагу людей на їхньому внутрішньому духовному світі. При цьому язичество, з його органічним «праекологізмом», було проголошене головним ворогом і, разом з ним, було знищене шанобливе та набожне ставлення до природи, прагнення зберегти навколишній природний світ у всьому його багатстві [271, с. 111].

Наступні етапи розвитку людської цивілізації, пов’язані з епохами Великих географічних відкриттів, Відродження, Просвіти і, нарешті, Індустріальної революції, знаменували собою усвідомлення людством своєї сили і здатності протистояти природним силам, своїх можливостей у пізнанні законів буття і володінні могутніми засобами незалежного від природи існування. Саме тоді в людини почав формуватися світогляд «підкорювача природи», якому, на думку М. М. Моісеєва, людство багато в чому зобов’язане своїм сучасним рівнем життя і добробуту [286, с. 22].

У процесі свого самоствердження людина почала ставити власні інтереси вище інтересів природи, зневажати закони її розвитку, що зумовило виникнення антропоцентричної ідеології, яка проголошувала людину вінцем природи, а навколишню дійсність трактувала як майстернею перетворювача природи [166, с. 288]. З точки зору методологічних установок антропоцентризму, вимоги людської моралі ставилися вище природних обмежень, а прийнятий моральний кодекс ніяк не був пов’язаний з природними процесами. Вищими цінностями вважалися ті, які мали надприродний характер і проголошували свободу людини, що досягається шляхом руйнування, знищення природи [166, с. 288].

З часом, антропоцентризм зумовив гострий конфлікт когнітивних і ціннісних орієнтацій людської діяльності, відчуженість людини від природи. Як наслідок, проявилися наслідки руйнівного впливу цивілізації на природу, що продемонстрували «антиекологічний» характер цієї ідеології.

У другій половині XIX ст. швидка деградація природного середовища, знищення видів тварин і рослин, втрата цілих ландшафтів спонукали прогресивну частину людства до здійснення природоохоронних заходів. Спочатку в США, а потім і в інших країнах світу почали створюватися національні парки і заповідники. Тоді ж виникла самостійна біологічна наука – екологія, що вивчає закономірності взаємодії живих організмів з навколишнім середовищем. Саме цей період, на думку М. М. Марфеніна [271, с. 111], можна вважати початком становлення екологічного світогляду. Проте досягнення наук і прикладних галузей знання продовжували переконувати у всемогутності людства, у його здатності зробити природу досконалішою. Крім того, масове застосування техніки і технологій зумовило формування особливої світоглядної позиції, що одержала назву техноцентризм. Це зумовило суперечливість екологічного світогляду людства наприкінці кінці ХІХ ст. та на початку XX ст. З одного боку, розпочинається природоохоронна діяльність, у багатьох країнах світу створюються спеціальні служби, відомства, інспекції, що займаються вирішенням екологічних проблем. З іншого боку, обмежене бачення історичних причин зростання небезпеки антропогенного впливу на природу зводило природоохоронну діяльність, переважно, до регулювання природокористування, кардинально не змінюючи утилітарного, споживацького ставлення до неї.

Згодом людство стикнулося з екологічними проблемами іншого масштабу та значимості. Якщо раніше були відомі лише локальні екологічні кризи, то в останній третині XX ст. вплив людини на природу почав прирівнюватися до геологічних процесів, що спричинило реальну загрозу глобальної екологічної кризи. Екологічні проблеми планетарного масштабу змусили людство усвідомити, що можливості антропоцентричної взаємодії із природою вичерпані або близькі до вичерпання.

Оскільки глобальна екологічна криза – це не результат одиничної помилки, неправильно обраної стратегії соціального розвитку, а відображення глибинної кризи культури, що охоплює увесь комплекс взаємодій людей між собою і з природою, вихід з неї, на думку І. К. Лісеєва [435], можливий лише через освоєння нових ціннісно-нормативних відносин, що дозволяють подолати відчуження людини від природи, сформувати екологічний світогляд, усвідомити екологічні імперативи взаємодії суспільства і природи. Необхідною є зміна провідних установок, що визначають пріоритети людської діяльності [435, с. 6-7].

Загострення екологічної кризи, усвідомлення універсальної цінності всіх форм життя на Землі стали причиною зміни антропоцентричної парадигми на біоцентричну, з позицій якої задоволення потреб людини вже не самоціль, що виправдовує будь-який шлях розвитку цивілізації. Біоцентризм розглядає кожний організм як унікальну біологічну цінність. Нові соціально-філософські уявлення й установки поступово почали змінювати і філософію природокористування. Виникло усвідомлення того, що багатство і різноманітність форм життя цінне саме по собі, а не у зв’язку з потребами людини, що сприяло ствердженню філософії самообмеження людства для збереження природи і життя. Це сприяло тому, що всі аспекти її життя стали набувати екологічного сенсу, а це, насамперед, потребувало формування екологічної свідомості та екологічної культури.

На основі аналізу передумов формування сучасного екологічного світогляду М. М. Марфенін робить висновок, що наприкінці XX ст. світовою спільнотою зроблено надзвичайно багато в галузі природоохоронної діяльності, проте, цілісне розуміння перспектив розвитку людства і вирішення екологічних проблем продовжує значно відставати від реалій життя. Тому виникла об’єктивна необхідність вироблення нової цивілізаційної парадигми [271, с. 131]. М. М. Моісеєв зазначає, що суто технічного і технологічного механізмів подолання кризи не існує. Якими б не були енергозберігаючі технології, методи очистки води і повітря, системи охорони природи, вони недостатні для подолання екологічної кризи. Людству необхідно навчитися заново узгоджувати свої потреби з можливостями природи їх задовольняти [286, с. 23].

Перед наукою постала проблема виявлення філософських, соціокультурних та аксіологічних основ принципово нової взаємодії людини, суспільства і природи. Науковцями були запропоновані різні «сценарії» виходу людства з екологічної кризи, висловлювалися різні точки зору щодо запобігання екологічній катастрофі. В зв’язку з цим нове звучання одержало вчення В. І. Вернадського про біосферу і ноосферу [110], що було сформульоване ще на початку XX ст. На думку В. І. Вернадського, розум і воля людини здатні змінити вигляд Землі. Він зазначав: «Людство, взяте в цілому, є потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є ноосфера…» [110, с. 240-241]. Основна ідея концепції ноосфери В. І. Вернадського полягає в тому, що впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки. Вчений уважав, що ноосфера – це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила [110, с. 240-241].

Важливе методологічне значення для становлення екологічних уявлень мають також філософські ідеї про цілісність біосфери. Одним з перших такі ідеї висловив Е. В. Гирусов [125], який наголошував, що біосферу потрібно віднести до такого типу органічного цілого, частини якого є результатом його розвитку, ускладнення і диференціації. Внаслідок взаємодії усіх складових біосфери, вплив суспільства на природу з часом повертається у вигляді впливу природи на суспільство [125, с. 238-257].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/40294.html