Міжнародно-правове регулювання права на доступ до публічної інформації

Така категорія, як право на інформацію є широко визнаною у міжнародному праві, і більшість ключових міжнародно-правових актів з прав людини містить у собі гарантії свободи збирання та розповсюджування інформації. Свобода слова відноситься до першого покоління прав людини, і небезпідставно вважається одним з основоположних її прав, яке багато в чому обумовлює можливості реалізації інших прав і свобод. Важливість даної категорії прав є загальновизнаною, як на теоретичному, так і на законодавчому рівні, що обумовило існування широкого спектру теоретичних розробок та не менш широкої нормативно-правової бази.

Але, разом з тим, слід визнати, що категорія права на інформацію є неоднорідною та включає в себе декілька окремих аспектів. І відповідне загальне визнання стосується насамперед тих її аспектів, що стосуються свободи висловлювань. В той же час, такий елемент, як право на доступ до публічної інформації, є порівняно новим для юридичної науки та практики, і одночасно таким, що в різних країнах тлумачиться та оцінюється по-різному.

Як це не дивно, але питання доступу до публічної інформації вважається певною мірою відокремленим від загального права вільно збирати та розповсюджувати інформацію.Так, ані документи Біля про права людини ООН, ані Конвенція про захист прав і основоположних свобод 1950 р. не містять у своїх нормах вказівок на обов’язки органів публічної влади надавати інформацію про свою діяльність.

Так, наприклад, ст. 10 Конвенції 1950 р., встановлюючи право на свободу висловлювань, в ч. 1. передбачає, що «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» [53]. В даній нормі органи державної влади згадуються лише в контексті заборони втручання у реалізацію права на одержання та передавання інформації, і не міститься жодних імперативних зобов’язань щодо сприяння таким діям. Такий підхід, на нашу думку, багато в чому обумовлюється належністю даного права на інформацію до категорії прав «першого покоління», основним завданням яких було захистити людину від свавілля держави.

Саме такий підхід простежується і у практиці Європейського суду з прав людини щодо тлумачення норм вищезгаданої ст. 10 Конвенції 1950 р., який основну увагу акцентував саме на свободі розповсюдження інформації, а не на питаннях доступу до неї. Що ж стосується свободи «одержувати інформацію», то суд зазначав, що вона «не передбачає права доступу до конфіденційної інформації, радше стаття 10 зобов’язує державу не обмежувати доступ до вже наявної інформації»[102, 37]. Таким чином суд наголосив на тому, що в даному випадку мова йде про певні негативні зобов’язання держави та її органів щодо невтручання в інформаційну діяльність, спрямовану на реалізацію даного права.

Навіть останнім часом така позиція Суду залишилася незмінною, і полягає в тому, що «дуже складно вивести зі статті 10 загальне право доступу до адміністративних даних і документів» [166].

Не знаходиться прямої вказівки на створення механізмів доступу до публічної інформації і в стандартах ООН з прав людини. Право на вільний пошук та одержання інформації закріплено ст. 19 Загальної декларації прав людини та п. 2 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відзначається можливість реалізації цього права незалежно від державних кордонів, але прямого обов’язку держави та її органів надавати необхідну інформацію безпосередньо вищезгаданими нормами статей не встановлюється. Існує лише передбачений п. 2. ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права загальний обов’язок держав учасниць «вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті» [87].

Але цей обов’язок держави, знову ж таки в більшій мірі носить характер заборони втручання, достатньо звернути увагу на вимогу забезпечення реалізації права на свободу слова «незалежно від державних кордонів».

Навіть після створення відповідно до резолюції Комісії з прав людини 1993/45 від 5 березня 1993 р. посади Спеціального доповідача з питань заохочення та захисту права на свободу переконань та їх вільне висловлювання, позиція ООН щодо доступу до інформації органів публічної влади залишається доволі стриманою.

Але все ж таки, певні кроки щодо визнання існування позитивних зобов’язань держави щодо забезпечення задоволення інформаційних потреб громадян було зроблено. Аргументація наявності таких зобов’язань базується на визнанні двоєдиної концепції права на інформацію. Так, у 1994 р., в одній із перших доповідей Спеціального доповідача з питань заохочення та захисту права на свободу переконань та їх вільне висловлювання, характеризуючи розуміння щодо сфери свого відання, Спеціальний доповідач, зокрема, зазначив: «Суттєвим аспектом права на свободу переконань та їх вільне вираження є двоєдина концепція свободи, що лежить в основі цього права. Ця двоєдина концепція свободи значною мірою визначає ті області, на які розповсюджується захист цього права. Двома основними елементами концепції свободи є «свобода доступу до держави» та «свобода від держави». Перший елемент стосується участі індивідуума у справах держави… Другий елемент стосується особистого життя індивідуума та передбачає її всебічну охорону від будь-якого неправомірного зовнішнього втручання» [107, 6].

Таким чином, право доступу до даних і документів органів публічної влади, відноситься саме до категорії «свободи доступу до держави», тобто права і можливості окремих індивідів та громадськості в цілому приймати участь або контролювати діяльність публічної влади, використовуючи для цього наявну в органів влади інформацію.

Але, виходячи з «букви закону», стандарти базових міжнародно-правові акти в галузі прав людини стосуються лише загальнодоступної інформації. І вже справою держави є визначення обсягів загальнодоступної інформації серед тої, що створюється в процесі діяльності її органів. А от необхідність максимального розширення обсягу загальнодоступної інформації органів публічної влади випливає в більшій мірі з «духу» та загальних принципів міжнародно-правових актів з прав людини.

Знову ж таки, як зазначалося у доповіді Спеціального доповідача з питань заохочення та захисту права на свободу переконань, «у зв’язку з тим, що в сучасному суспільстві підвищується соціальна та політична роль інформації, кожній людині повинен бути забезпечений захист його права на одержання інформації та ознайомлення з різними ідеями. Це право не тільки є зворотнім боком права на передавання інформації, але також має і самостійне значення. Право на пошук і доступ до інформації представляє собою один із суттєвих елементів права на свободу слова та вільний вираз своїх переконань. Свобода втратить всякий зміст, якщо позбавити людей доступу до інформації. Доступ до інформації є однією з основ демократичного суспільства. Тому слід рішуче припиняти будь-які спроби приховування інформації від широкого загалу» [107, 10].

З викладеноїСпеціальним доповідачем з питань заохочення та захисту права на свободу переконань, позиції можна зробити декілька висновків.

По-перше, в сучасних умовах, право на доступ до публічної інформації може розглядатися як самостійне право людини і громадянина, що забезпечує задоволення його інформаційних потреб, участь у справах держави, реалізацію інших прав, зокрема права на свободу слова.

По-друге, значення права на доступ до інформації підвищилося саме у сучасному суспільстві, і це пов’язано із тими політичними, соціальними та економічними перетвореннями, які супроводжують процеси глобалізації та інформатизації та є невід’ємними ознаками інформаційного суспільства.

По-третє, вільний доступ до інформації на сьогоднішній день є одним з важливих критеріїв демократичності суспільства, і, відповідно, забезпечення доступу до інформації перетворюється на обов’язок держави в контексті забезпечення демократії та реалізації прав і свобод людини.

Але подібні положення, що висловлюються в рамках ООН, в більшій мірі є баченням ролі і місця держави у забезпеченні права на доступ до інформації та зв’язують держави-члени в першу чергу моральними, а не юридичними зобов’язаннями.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37072.html