Аристотелеве «панування закону» як «панування Божества і Розуму»

Наука визнає^[1], що подальший розвиток і поглиблення античної політичної та правничої думки після Платона пов’язані з іменем його учня Аристотеля (384-322 рр. до н. е.). Всім відомо, що саме Аристотелю належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина — великий друг». До аналізу якого б явища він не вдався — людини, суспільства, держави, державного устрою, права, закону, — скрізь було присутнє його нама­гання розглядати усе це крізь призму «правильного» і «неправильного», «корисного» і «шкідливого», «розумного» і «нерозумного», «справедли­вого» і «несправедливого». До всіх цих явищ автор висував такі вимо­ги й критерії, які, на його переконання, можуть забезпечити їхню «пра­вильність», «корисність», «розумність» і «справедливість».

А.  Про людину

Порівнюючи людину з усіма «іншими живими істотами», Аристотель казав, що «з-поміж усіх живих істот тільки людина має здатність говорити», але якщо «голос» притаманний і решті «жи­вих істот», тільки «мова» здатна передавати як «щось корисне, так і шкідливе, достоту як і те, що справедливе і несправедливе». Саме ця властивість дає змогу, на його погляд, відрізняти людину від «ін­ших живих істот»: «тільки людина здатна сприймати такі поняття, як добро і зло, справедливість і несправедливість» ^[2].

Від природи людині дано зброю — «розсудливість і чеснот- ливість» ^[3], і тому будь-які «бажання, що піддаються збуренням», ма- ють перебувати «під владою розуму» ^[4]. Люди стають «чеснотливи­ми» завдяки трьом чинникам: природі, звичаю і розуму. І, тимчасом як «інші живі істоти» ведуть «переважно природний спосіб життя», а лише деякі з них «керуються ще й набутими звичками», тільки людина, обдарована розумом, і тільки вона кориться «і голосу розуму». Саме тому люди, тоді, коли вони переконані, що для них буде краще чинити так, а не інакше, часто чинять «всупереч набутим звичкам і природі, прислухаючись саме до розуму» ^[5].

Б. Про державу та її устрій

У своїх роздумах про державу Аристотель зазначав, що вона також «іс­нує з природи», оскільки «завдяки природі люди прагнуть до об’єднання». У створенні держави Аристотель вбачав досягнення людиною «свого ви­вершення» шляхом встановлення порядку в рамках «закону і права». Як бачимо, уже в античні часи мислитель не ототожнював, а навпаки — ви­окремлював такі категорії, як «право» і «закон». Він також вказував на те, що поняття «справедливості пов’язане з уявленням про державу», а «пра­восуддя є мірилом справедливості» ^[6].

Державу ^[7] Аристотель розумів як «певне впорядкування, в якому жи­вуть її громадяни» ^[8], і вона створюється «не задля утворення оборонного чи наступального союзу», «не з метою відвернення кривди від когось і не для взаємного обміну й торгівлі», «не задля того, аби жити», а — «здебіль­шого для того, щоб жити щасливо» ^[9]. При цьому Аристотель наголошу- вав, що «держава не може вважатися щасливою, коли береться до уваги тільки певна частина населення, а не вся сукупність громадян» ^[10].