КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОПЕРЕДНИКИ «ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА» В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

У середні віки, коли ще не існувало ні концепції свободи особи, ні кон­цепції необмеженої свободи суверена, з’явилася теорія, яка, подібно до вчень античних мислителів про «закон, що править світом», проголосила існування «загального права, яке править світом». Зрозуміло, що така те­орія, з огляду на саме поняття «загального права» (“common law”), могла виникнути й розвиватися відповідно там, де, власне, таке «загальне право» й існувало. Тому найчастіше з цього приводу цитують англійського прав- ника при королівському дворі Генрі Бректона (Henri de Bracton), який тво­рив у ХІІІ столітті і перу якого приписують одну з основоположних робіт в англійській юридичній традиції — “De legibus et consuetudinibus Angliae” (1239р.?). Провідною думкою, яку висловив автор, була думка про те, що на правителя повинні накладатися певні обмеження. Кажучи це, Бректон висловився так: «Над королем має бути не людина, а Бог і право, тому що право творить короля» ^[1]. Отже, завдяки тому, що Генрі Бректон палко обстоював необхідність обмежити всесилля короля, підпорядкувавши необмеженого монарха — праву, цього автора традиційно і виправдано сприймають як найпершого середньовічного теоретика інституційного обмеження королівських повноважень, а отже — прихильника ідеї «вер­ховенства права», попри те що у Франції, та й у Німеччині, подібні ідеї

334

висувалися ще раніше .

А взагалі доба Середньовіччя, яка в Західній Європі тривала майже тисячу років (V-XVI століття), має кілька особливостей в оці­нюванні розвитку політичних і правничих знань. Одну з таких особ­ливостей можна вбачати в тім, що навіть за розквіту абсолютизму на кшталт централізованих «станово-представницьких» монархій (де осердям світогляду виступала християнська церква, яка змогла накинути суспільству як догму формулу «немає влади не від Бога») надзвичайно поширеними виявилися нові політико-правні вчення, основу яких складали вчення ще античних мислителів про «правиль­ні» й «неправильні» «державні форми», ідеї «природнього права як норми, що випливає із природи речей» тощо.

Найяскравіше вчення античних мислителів знайшло відображен­ня і логічний розвиток у працях домініканського монаха, вченого-бо- гослова Томи Аквінського (Thoma Aquinas). Свої думки цей автор викладав, узявши за основу погляди Аристотеля. Але цілком виправ­дано його називають «католицьким Аристотелем» ^[2] ще й через те, що своїм працям він надав переважно форму коментарів творів самого Аристотеля. Тома Аквінський практично став «класиком-тлумачем» аристотелізму. Хоча витворені ним близько ста праць складають «ен­циклопедію офіційної церковної ідеології середньовіччя» ^[3], тут так само можна натрапити на досить ориґінальний виклад уже нового ба­чення сутності тих вічних і глобальних предметів дослідження, якими виступають категорії держава, закон, право ^[4].

Іншою особливістю доби Середньовіччя в площині досліджува­ного питання є те, що саме в період становлення і розквіту феодаль- но-аболютистського ладу сталося перше нормативне оформлення ідей, які в юридичному (а не філософсько-політичному) аспекті най­ближче підступали до народженої значно пізніше концепції верхо­венства права.