Тенденції трансформації принципів об’єктивної істини та змагальності у розвитку цивільного процесу України

Автор не вважає доцільним проводити дослідження витоків принципу змагальності та об’єктивної істини, які безперечно можна прослідкувати ще з часів Римської імперії та Візантії, оскільки цій тематиці присвячено досить багато робіт [36; 168; 169; 113; 66; 167]. Ще в стародавньому Римі була відома сентенція ― «Принцип є найважливіша частина всього» (Principium est potissima). В кінці XІХ ― на початку XX століть принцип змагальності одержав у цивільній процесуальній науці характерне найменування особистої автономії сторін, що позиваються [34, с. 138−139]. У роботах дореволюційних вчених-процесуалістів змагальність розглядалася не тільки як принцип, але і як механізм (сукупність методів) дослідження обставин справи. Крім того, розглядалася діяльність не тільки сторін, але й роль і функції суду в процесі. У цілому змагальність визначалася як ідеал процесу, оскільки вона органічна процесу ― сторони найкраще знають фактичні обставини їхнього спору, а крім того, вони найбільше зацікавлені у вирішенні спору [58, с. 48].

На сьогодні процесуальний зміст принципу змагальності безпосередньо пов’язаний з роллю суду у цивільному процесі. Раніше науковці так розкривали роль суду через принцип його процесуальної активності: «Обов’язок суду: розглянути справу при наявності заяви про її порушення; визначити коло осіб, які братимуть участь у справі; попередити або залучити їх в процес за власною ініціативою; забезпечити всю повноту матеріалів з метою з’ясування об’єктивної істини; забезпечити повноту і свободу здійснення процесуальних прав учасниками справи; активно втручатися у матеріально-правові відносини сторін з метою забезпечення законності, інтересів держави і здійснення цивільних прав у відповідності з їх призначенням у соціалістичному суспільстві; провести в касаційному (тепер у апеляційному. ― Авт.) та наглядовому (тепер касаційному. ― Авт.) порядку перевірку всієї справи і у відношенні всіх його учасників з метою забезпечення законності і обґрунтованості рішення; встановлювати причини правопорушень і реагувати на них з метою їх усунення та попередження тощо» [166, с. 65].

Провівши детальне вивчення як української [233; 234], так і російської сучасної наукової літератури [170; 54]  з цієї теми, зазначимо, що погляди вчених і практиків на проблему істини в цивільному процесуальному праві відрізняються не тільки у певні проміжки часу, а й з урахуванням внесених змін до законодавства. Тобто для виникнення нових теорій передумовою стає зміна законодавства, але так само непослідовно вносяться й зміни у законодавство України, яким регламентується процедура розгляду цивільних справ судом.

Десятками років вважалося, що на суд при розгляді цивільної справи покладався обов’язок встановлення об’єктивної істини, оскільки до внесення у ст. 15 ЦПК 1963 р. змін суд повинен був повно, всебічно та об’єктивно дослідити усі обставини справи та постановити рішення у справі, висновки якого повинні були відповідати фактичним обставинам справи. Ця вимога ЦПК у подальшому ставала найпоширенішою підставою для скасування рішень судів з тих причин, що суд не повно дослідив усі обставини справи. У цій ситуації можна констатувати, що сторони могли відігравати пасивну роль у суді першої і апеляційної інстанцій, а в касаційній інстанції заявляти про порушення власних прав, оскільки суд не з’ясував реальних обставин справи. Така практика розгляду справ судами різних інстанцій стала передумовою переходу від принципу об’єктивної істини до принципу змагальності.

Після доповнення у 1996 р. ЦПК 1963 р. статтею 30, у якій було закріплено обов’язок сторін по доказуванню у цивільній справі, змінилася практично й сутність цивільних процесуальних відносин, хоча на той період вплив принципу змагальності на зміст цивільних процесуальних відносин не знайшов свого відображення у концепціях багатьох вчених-процесуалістів. Це положення можна пояснити звичним сприйняттям радянського суду як найгуманнішого, найдемократичнішого органу держави, який мав вирішувати усі спірні питання і у тому числі спори громадян з державними установами. Звернемо увагу, що на той час суди користувалися заслуженою повагою з боку громадян і державних установ, оскільки поведінка того громадянина, який ставав на заваді державним інтересам, засуджувалася як негідна високого звання громадянина СРСР. Саме тому кількість апеляційних і скарг у у порядку нагляду у той період була незначною. Крім того, система судової влади відрізнялася більшою виваженістю, а також більш стабільними були нормативні акти, що спрощувало вирішення справ відповідно до законодавства, яке діяло тривалий час.

Після набуття Україною незалежності мали створюватися новітні концепції державного устрою, вводитися у короткий термін нові нормативні акти, які узаконювали б діяльність незалежних державних установ. Тобто вся нормативна база мала бути переробленою у короткі терміни. При цьому новітні принципи державного устрою відтворювалися й у принципах діяльності навіть сталих державних установ, якими мають вважатися суди. Зокрема, діяльність суду було вирішено на законодавчому рівні підпорядкувати принципу змагальності і згідно з цим принципом внести відповідні зміни у ЦПК.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/188549.html