У нас уже 18709 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Принципи змагальності та об’єктивної істини у різних видах проваджень цивільного судочинства та на різних стадіях процесу

Існування у цивільному процесі різних видів проваджень та стадій, які у багатьох теоретичних джерелах навіть змішуються, свідчить про розмаїття тих питань, які вирішуються у цивільному судочинстві. Після вступу у дію нового ЦПК України провадження у справах, що зумовлені адміністративно-правовими відносинами, було виділено в спеціальний вид судочинства ― адміністративне. Після 1 вересня 2005 року у цивільному процесі виділяють такі види проваджень, як: наказне, позовне, окреме. Ці види проваджень відрізняються формально за змістом і принципово за характером розгляду справи, але, на погляд автора, специфіку їх розгляду не досить чітко сформульовано у нормах ЦПК. При цьому, вказану позицію варто аналізувати з позиції реалізації у цих видах проваджень принципу об’єктивної істини та змагальності.

Законодавець, надаючи специфічних рис наказному провадженню, яке виділяється ним за принципом безспірності визначених доказів, все ж таки залишає за боржником потенційну можливість не погодитися з судовим наказом і заперечувати проти його винесення. Такий порядок дає можливість говорити про те, що навіть безспірні докази не є підставою для винесення остаточного «вердикту» судом, який розглядає таку категорію справ. Отже, законодавець залишив за боржником потенційну можливість висловити свою позицію: погодитися або заперечити правомірність стягнення з нього боргу. Тому можна говорити про те, що формальна істина у цій категорії справ не перемогла бажання досягти об’єктивної істини у справі або наблизитися до неї. Хоча у цьому виді провадження безпосереднього змагання сторін не відбувається, оскільки кожна із них послідовно звертається до суду: спочатку стягувач, а потім може звернутися боржник, і наявність заперечень проти винесення судового наказу вважається достатньою підставою, щоб вимога стягувача не була задоволена, дисертант вважає таке положення більш раціональним, ніж винесення остаточного рішення без з’ясування позиції відповідача. Тобто у наказному провадженні лише з’ясовується наявність спору між сторонами з приводу заявленої вимоги, який має вирішуватися за загальними правилами у порядку позовного провадження, і це положення можна визнати обгрунтованим.

Але не зовсім можна погодитися з тим, що суд відмовляє у винесенні судового наказу саме боржнику, який вже належним чином звернувся до суду. Виходячи з принципу рівності сторін вважається більш раціональним і справедливим, якщо суд у наказному провадженні надаватиме боржнику строк для того, щоб останній звернувся до суду із запереченнями проти заявленої вимоги стягувача, який вже все зробив для вирішення своїх прав. У такому разі принцип розумності передбачатиме, що стягувач повинен сплачувати судовий збір у меншому обсязі, ніж при зверненні до позовного провадження, а принцип справедливості зумовлює обов’язок відповідача при наявності у нього обгрунтованих заперечень проти висунутої претензії доплатити судовий збір до встановленого для розгляду справ позовного провадження розміру і з цього моменту починатиметься розгляд справи у загальному позовному порядку.

Отже, така спрощена процедура розгляду справ наказного провадження врівноважуватиме права сторін, а не покладатиме на особу, права якої порушено, додаткових ускладнень. Тобто дисертант вважає, що не потрібно штучно розмежовувати наказне і позовне провадження, оскільки формалізуючи їх ми розриваємо потенційні зв’язки між ними і позбавляємо стягувача таких процесуальних заходів, як забезпечення позову тощо, а боржника ― можливості оскаржити судовий наказ в апеляційній і касаційній інстанціях.

Отже, наказному провадженню властивий принцип об’єктивної істини, оскільки судовий наказ не виноситься при наявності спору про право. У межах наказного провадження принцип змагальності не реалізується через те, що у разі виникнення спірних правовідносини вони розглядатимуться у позовному провадженні.

Подібна ситуація відбувається й в окремому провадженні, оскільки у ЦПК України встановлено однозначну вимогу про те, що спір про право не вирішується в окремому провадженні [89; 214, с. 37−39; 203; 208], хоча цей термін не розкривається у ЦПК. Тому на практиці застосування цього поняття відбувається по-різному, хоча його дослідженням послідовно і ґрунтовно займалися деякі процесуалісти. Слід також визнати, що до останнього часу справи окремого провадження тлумачаться різними процесуалістами по-різному і однозначної концепції їх розгляду не досягнуто [206, с. 10−11; 198, с. 137−141; 205, с. 81−84].

Нас же цікавить загальна специфіка розгляду справ цієї категорії. Наявність у цій категорії справ заявника та заінтересованих осіб не свідчить про те, що між ними існують спірні відносини, оскільки у таких категоріях справ заінтересовані особи не вважаються правопорушниками і в судових рішеннях на них не покладаються будь-які обов’язки. Такі справи завершуються рішеннями про визнання певного юридичного факту встановленим. Тому фактичний склад осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, визначається їх заінтересованістю у встановленні юридичних фактів [214, с. 37−39]. Наприклад, коли один із спадкоємців не може довести свої родинні стосунки зі спадкодавцем, то інші спадкоємці залучаються до участі у справі як заінтересовані особи, хоча визнання факту родинних відносин може потенційно вплинути на їх інтереси. Тобто у такому разі суд не позбавлятиме їх права спадкування, але встановлення факту більш близьких родинних стосунків, ніж мають заінтересовані особи, може призвести до подальшого усунення їх черги від спадкування, а при рівному спорідненні зі спадкодавцем — до зменшення їхньої частки у спадщині. Тому заінтересовані особи в такій категорії справ будуть не тільки спостерігачами, а й активними учасниками, оскільки будуть перевіряти і аналізувати всі докази, що подаватимуться заявником. Коли ж у такій справі братиме участь нотаріус і представники територіальної громади, які практично не мають особистої заінтересованості у результатах встановлення юридичного факту, то активність заінтересованих осіб буде незначна. Саме тому законодавець для таких категорій справ домінуючим встановив принцип об’єктивної істини, коли значний обов’язок у досягненні об’єктивної істини покладається на суд. Хоча можливість виникнення спору не про право, а про юридичний факт вже визначена українськими фахівцями [203]. Допустимість такого спору в межах окремого провадження дисертант не заперечує, але суб’єктами такого спору можуть бути лише заявник та заінтересовані особи, оскільки суд не повинен бути суб’єктом спірних взаємовідносин у цивільному та інших видах судочинства. Тому загалом принцип змагальності не повинен виключатися з окремого провадження, і заявник, і заінтересовані особи повинні наділятися рівними процесуальними правами, але суд має чітко виділяти предмет такого спору — спір про право суб’єктивне (матеріальне) не повинен мати місце в межах окремого провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК), а спір про факт не тільки допустимий, а й необхідний для досягнення об’єктивної істини.

Деякі своєрідні особливості має заочний розгляд справи, коли рішення ухвалюється за відсутності відповідача або всіх відповідачів. Тут слід погодитися з тими процесуалістами, які не вважають заочний розгляд окремим видом провадження, оскільки ухваленням такого рішення завершуються лише справи позовного провадження [195, с. 12]. Але переважна більшість фахівців не приділяла істотної уваги аналізу наявності чи відсутності принципів змагальності та об’єктивної істини при заочному розгляді справи [104, с. 617−631; 182, с. 74; 226, с. 56−58].

При цьому на відміну від інших справ позовного провадження при заочному розгляді справи знов-таки передбачається досягати об’єктивної істини, а не формально відноситися до задоволення позову. Так, дисертант вважає, слідуючи за англосаксонською системою права, «золотим доказом» [78] при такому розгляді справи мали б вважатися дві обставини: належне повідомлення відповідача про розгляд справи і відсутність з його боку заперечень проти позову. Існування у справі цих двох обставин мало б свідчити про те, що у відповідача немає ні котраргументів, ні доказів на їх підтвердження і саме тому він пасивно веде себе у процесі, тобто не з’являється на розгляд справи. Але у дефініції ст. 224 ЦПК України включаються такі важливі юридичні обставини, на які доцільно звернути увагу:

-           справа вирішується на підставі наявних у справі доказів, тобто у такому разі позовна заява має бути обгрунтованою, що свідчить про об’єктивність судового рішення;

-           суд визнає причини неявки неповажними, тобто у цьому разі попередні міркування про свідому пасивну поведінку відповідача відпадають, оскільки він висловив свої причини неявки в судове засідання, які вважав поважними. Інакше, відповідач просто не повідомляв би суд про причини своєї неявки.

 

 

 

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/188549.html  

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.