Еволюція трудової складової міграційної політики в ЄС

Правильне розуміння сучасної міграційної політики ЄС можливо виключно в контексті її еволюції, тому дослідження необхідно почати ще з періоду, що став відправним для становлення свободи пересування робочої сили як одного з ключових стовпів єдиного ринку – 50-х років ХХ століття. Однак саме ця свобода стала першим викликом, як для самого об’єднання, так і для держав-членів, адже одночасно з введенням політики усунення бар’єрів для функціонування інтегрованої ринкової економіки в Європі необхідно було створити ефективний механізм, який би дозволив уникнути «раптового шоку», що виник у результаті відкриття ринків праці.

Закріплення свободи руху фізичних осіб у Європейських Співтовариствах (ЄС) розпочалось одночасно із формуванням спільного ринку. Так, стаття 69 Договору про заснування Європейського Співтовариства з вугілля та сталі (ЄСВС) 1951 р. включила ряд базових положень, спрямованих на запровадження вільного руху робітників територією ЄС і поставила перед державами – членами ЄС завдання усунути будь-які обмеження за ознакою громадянства для громадян інших держав-членів для працевлаштування у галузі видобутку вугілля та сталі, хоча і стосувалася винятково працевлаштування кваліфікованих робітників, а не всієї робочої сили.

Нормативно принцип вільного пересування робочої сили був закріплений також і в Договорі про заснування Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), стаття 48 якого визначила зміст і означила особливості застосування принципу вільного пересування робочої сили.

Заснування у 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства сприяло суттєвим змінам, і стало передумовою для подальших здобутків у цій сфері.

Вже у Римському договорі 1957 р. було закріплено свободу пересування працівників-мігрантів, якій присвячені статті 39 – 42 Договору. Зміст свободи пересування робітників розкрито у пункті 3 статті 39. Нею було передбачено, що громадяни однієї держави-члена можуть приймати реально зроблені пропозиції про працевлаштування в іншій державі-члені; для цього вони можуть вільно пересуватися по території приймаючої держави-члена. Крім того, було вказано, що після закінчення такої трудової діяльності вони можуть залишатися та знову шукати роботу на тих же правах, що й громадяни приймаючої держави-члена, або просто залишатися на території приймаючої держави-члена [226]. Стаття 48 проголошувала, що «будь-яка дискримінація за національною ознакою з питань зайнятості, винагороди та інших умов праці заборонена».

Римський договір намітив напрямки здійснення поетапних заходів, покликаних полегшити трудову міграцію. Надалі загальні положення про трудову міграцію, трудові та інші права працівників-мігрантів були конкретизовані і розвинені в численних актах (регламентах, директивах, рекомендаціях), які в сукупності склали значну нормативну масу, що регламентувала широке коло питань трудової міграції.

Гарантії, спрямовані на забезпечення руху робітників, були закріплені у статті 49 ДзЄЕС: тісне співробітництво між органами зайнятості, усунення адміністративних бар’єрів та домовленості про удосконалення законодавства в цій сфері. У свою чергу статтею 50 містила положення про необхідність та сприяння обміну молодими спеціалістами [149].

Більшість дослідників стверджують, що стаття 48 була включена до первісної редакції Договору про ЄЕС завдяки діяльності міністра закордонних справ Бельгії П.-А. Спаака (1956 р.) [200, c. 39–53], який у своїй доповіді довів, що на макроекономічному рівні інтеграція національних ринків досягається найкращим чином, за умови, що продукція (товари, послуги) та фактори виробництва (праця, капітал) можуть вільно переміщатися між кордонами.

Серед іншого, він стверджував, що реалізація політики вільного переміщення товарів, послуг і виробників, призведе до перерозподілу виробничих і трудових ресурсів, що може стати причиною виникнення проблем із працевлаштуванням. Для того, щоб уникнути безробіття в окремих регіонах і забезпечити виробників працівниками, необхідно було створити можливості для їх переміщення [211, c.17-18]. «Доповідь Спаака» послужила основою для переговорів 1956-1957 рр. щодо установчого договору, і під час обговорень більшість держав висловили заперечення проти введення вільного руху трудових ресурсів. Держави побоювалися вільного пересування робочої сили; лібералізація норм доступу до ринку праці суперечила інтересам більшості держав [230, c.23-24]. У той час країни Західної Європи мали практично повний контроль над імміграцією та допуском на свої ринки праці. У більшості держав регулювання міграції відбувалося відповідно до потреб їхніх національних ринків праці.

І, незважаючи на це, статтею 48 було встановлено, що до кінця перехідного періоду в рамках Співтовариства повинна була бути забезпечена свобода пересування робочої сили, скасована дискримінація у трудових правах за ознакою громадянства, уніфіковані підходи до вирішення питань умов праці та працевлаштування (зайнятості, оплати тощо) [225]^.

Держави-члени погодилися вводити свободу пересування поступово, що було відображено у статті 49 цього ж Договору: «Після набрання чинності даного Договору, Рада, за пропозицією Комісії і після консультацій з Економічним і соціальним комітетом, приймає директиви чи регламенти, необхідні заходи для поступового досягнення вільного пересування працівників, як визначено у попередньому розділі, включаючи:

а) забезпечення тісної співпраці між національними службами зайнятості,

b) поступового скасування адміністративних процедур та практик відносно наявної зайнятості, прийнятих на основі національного законодавства або відповідних договорів між державами-членами, збереження яких могло б перешкоджати свободі пересування працівників;

c) поступового скасування всіх періодів та інших обмежень, передбачених національним законодавством або відповідними договорами між державами-членами, що встановлюють для працівників інших держав-членів інші умови щодо вільного вибору зайнятості;

d) впровадження відповідних механізмів забезпечення балансу між попитом та пропозицією на ринку працевлаштування з метою уникнення серйозних загроз для життєвого рівня та рівня зайнятості в різних регіонах та галузях промисловості».

Однак, як зазначає Ван дер Мей [230, c. 24], «формулювання статті 39 [очевидно, мається на увазі нова редакція ст. 49], допускає, що це положення ніколи не буде включено в Договір з метою реалізації насправді вільного руху трудових ресурсів. Він ілюструє свою точку зору двома прикладами. По-перше, якщо держави-члени дійсно хотіли б запровадити вільне пересування факторів виробництва, ця стаття повинна була б поширювати право вільного пересування на всіх працівників у державах-членах, незалежно від їх громадянства. Натомість стаття лише говорить про «працівників всіх держав-членів», разом з тим, відсутність прямої згадки громадянства не означає, що розробники мали за мету включити громадян третіх країн у режим вільного руху.

Відсутність посилання на громадянство держави-члена пояснюється тим, що вони не хотіли включати всіх своїх громадян, особливо із заморських територій, у режим вільного пересування. По-друге, вільне переміщення факторів виробництва вимагало б запровадження права осіб на пошук роботи в інших державах-членах. Пропозиція щодо надання такого права обговорювалося в ході переговорів, але зрештою була відхилена, оскільки більшість держав, вважали, що мобільність робочої сили повинна визначатися потребами національних ринків праці [230, c.25].

Більш того, слід враховувати, що у 1960-х рр. головними особами, які рухалися в межах Співтовариства, були некваліфіковані робітники із північних районів Італії. У поєднанні із іммігрантами з третіх країн, багато з Греції, Португалії та Іспанії, ця мобільність була відповіддю на потреби ринку праці в дешевій робочій силі. Рух робочої сили в межах ЄС вирішував на той момент дві проблеми: держави-члени задовольняли потребу в трудових ресурсах під час розбудови економіки та дефіциті робітників; країни походження робітників-мігрантів в такий спосіб вирішували свої проблеми, пов’язані з високим рівнем безробіття [72].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37652.html