Принципи міграційної політики ЄС

Аналіз правового регулювання суспільних відносин у будь-якій сфері має розпочинатися із визначення основоположних засад, які визначають особливості побудови системи правового регулювання.

Принцип вільного пересування. Право працівників на вільне пересування в межах Євросоюзу закріплено у ряді положень ДфЄС. Зокрема, у загальному вигляді він закріплений у частині 1 статті 45, а конкретно-правовий зміст розкрито у частині 3 цієї ж статті. Відповідно до її положень при дотриманні обмежень, які є виправданими з міркувань громадського порядку, громадської безпеки та здоров’я, вільне пересування включає в себе такі елементи: право приймати реально запропоновану роботу та вільно переміщатися з цією метою по території держав-членів, а також проживати на території будь-якої з держав-членів для здійснення там трудової діяльності та право залишатися на території держави-члена після здійснення там трудової діяльності [71].

До числа осіб, які можуть користуватися свободою пересування належать насамперед працівники та члени їх сімей (у розумінні Директиви 2004/38 до членів сім’ї працівника відносяться його дружина та їхні нащадки віком до 21 року або утриманці; родичі на утриманні по висхідній лінії працівника і його дружини, зареєстровані партнери) [191].

Директиви 90/366, 90/365, 90/364 від 28. 06. 1990 р., а також 93/96 від 29.10.1993 р. гарантували свободу руху та проживання, в тому числі для осіб, що не є економічно активними (та членів їхніх сімей) – пенсіонерів, студентів та безробітних. Щоправда, ці категорії осіб повинні були мати достатні ресурси для того, щоб не стати тягарем для соціальної системи держав-членів, а також медичну страховку у приймаючій державі.

У Рішенні Суду у справі «Union royale belge des sociétés de football association ASBL v Jean-Marc Bosman» [229] закріплено, що відповідно до принципу свободи пересування робітників в ЄС, на робітників з держав-членів Європейського Союзу не можуть бути накладені обмеження щодо роботи в інших державах ЄС на підставі їхнього походження (громадянства). У даному випадку, німецькій футбольній команді не може бути відмовлено в укладенні контракту з грецькими гравцями, оскільки обидві країни є членами ЄС. Рішення у цій справі вважається одним з найважливіших джерел визначення змісту принципу свободи пересування в ЄС, а відтак впливає на всю правову систему ЄС [46, с. 106.].

Як вже зазначалося, Директива про право громадян Союзу та членів їхніх сімей вільно пересуватися і проживати на території держав-членів 2004/38/ЄС від 29.04.2004 p., що змінює Регламент № 1612/68/ЄЕС і скасовує директиви 64/221/ЄЕС, 68/360/ЄЕС, 72/194/ЄЕС, 73/148/ЄЕС, 75/34/ЄЕС, 75/35/ЄЕС, 90/364/ЄЕС, 90/365/ЄЕС та 93/96/ЄЕС, виконуючи функцію акта правової кодифікації, внесла ряд змін і доповнень до правового режиму, що склався раніше. Основними з-поміж них є відміна обов’язків для громадян Союзу отримувати посвідку на проживання і заміна його більш простою системою реєстрації за місцем проживання (стаття 8); право постійного проживання, вперше передбачене цією Директивою (глава IV); розширення обсягу поняття «член сім’ї» (параграф 2 статті 2 та пункту 2 статті 3) та додаткові гарантії для подібних осіб, наприклад, у випадку розпаду шлюбу з громадянином Союзу (статті 12 і 13) [191].

Разом з тим, слід відзначити, що свобода пересування не є абсолютною, вона обмежена, як на рівня Установчих договорів (первинного законодавства), так і на рівні директив та регламентів (вторинного законодавства).

Так, частина 3 статті 45 ДфЄС передбачає можливість встановлення обмежень, що є виправданими з міркувань громадського порядку, безпеки та здоров’я [163], однак такі обмеження заборонено використовувати в економічних цілях, як це конкретизовано у Директиві 2004/38/ЄС (стаття 27).

Згідно із положеннями вказаної статті при вжитті заходів, спрямованих на забезпечення громадського порядку або громадянської безпеки держави шляхом обмеження права на вільне пересування, держави повинні дотримуватися принципу пропорційності та ґрунтуватися виключно, виходячи із поведінки конкретної особи в конкретний період. Наявність винесених обвинувальних вироків саме по собі не може служити підставою для обмежень. Натомість, повинна мати місце поведінка відповідної особи, яка становить реальну, наявну і досить серйозну загрозу для одного з основоположних інтересів суспільства.

Для того щоб встановити, чи представляє відповідна особа небезпеку для громадського порядку або громадської безпеки, приймаюча держава-член, якщо вважає це необхідним, при видачі довідки про реєстрацію або – у разі відсутності системи реєстрації – не пізніше трьох місяців з моменту в’їзду відповідної особи на територію держави або з дня повідомлення даною особою про свою присутність на її території може запитати у держави-члена походження і, коли доречно, у інших держав-членів, відомості про колишні судимості особи. Подібні консультації повинні носити системного характеру.

Перед прийняттям рішення про видворення з території з міркувань громадського порядку або громадської безпеки приймаюча держава-член враховує, зокрема, такі обставини, як тривалість проживання відповідної особи на її території, вік, стан здоров’я, сімейне і економічне положення особи, рівень соціальної та культурної інтеграції до приймаючої держави-члена та наявність зв’язків із країною походження (стаття 28).

Що стосується громадського здоров’я, то статтею 29 передбачено, що в якості захворювань, які дають підставу для застосування заходів, що обмежують вільне пересування, виступають лише ті потенційно епідемічні захворювання, які визначені у відповідних документах Всесвітньої організації охорони здоров’я, а також інші інфекційні або паразитарні захворювання – за умови, що в приймаючій державі-члені вони є предметом захисних заходів щодо її власних громадян. При цьому виникнення захворювань після закінчення тримісячного періоду з моменту в’їзду не може служити підставою для видворення з території [191].

Принцип свободи заснування для самозайнятих працівників стосується самозайнятих осіб, свободи заснування та економічної діяльності таких осіб. Це відповідно статті 49 – 55 ДфЄС. Свобода заснування включає в себе доступ до діяльності, яка не є найманою працею, та здійснення цієї діяльності, а також створення підприємств і управління ними на умовах, визначених законодавством держави заснування для власних громадян, при дотриманні положень ДфЄС щодо капіталу [163].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37652.html