Розвиток співробітництва України та ЄС у сфері трудової міграції

Уже з перших днів після проголошення незалежності Україна чітко і послідовно задекларувала бажання влитися до спільноти європейських держав. Зокрема, у Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» від 5 грудня 1991 р. [24] наголошувалося, що «Україна як європейська держава … закликає парламенти та уряди країн – учасниць НБСЄ підтримати її намір стати безпосереднім і повноправним учасником Загальноєвропейського процесу, брати участь в інших європейських структурах». Більш послідовно прагнення до тісної інтеграції з Європейськими Спільнотами задекларовано в Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р. У ній відзначено, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам». У цьому ж документі відображено прагнення України укласти з Європейськими Співтовариствами Угоду про партнерство і співробітництво, «здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом – до повного її членства у цій організації» [95]. Прагнення стати повноправним членом ЄС були відображені в багатьох ключових нормативно-правових актах нашої держави, зокрема Законі України «Про основи національної безпеки України» [94],Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу [131], Стратегії національної безпеки України [132] та Воєнній доктрині України [11] та ін. Відповідні європейські устремління нашої держави й усвідомлення багатьма громадянами України невідворотності тіснішої інтеграції з ЄС зумовили посилення міграційних процесів в європейському напрямку.

Проблема трудової міграції для України стала однією з ключових уже з перших років здобуття незалежності. Її поглибленню сприяли економічна криза, що розпочалася в Україні в кінці 80-х років минулого століття та поглибилася після розпаду Радянського Союзу. Наявність сотень тисяч людей, не забезпечених повністю або частково роботою, потужний притік мігрантів за рахунок повернення в Україну багатьох тисяч українців із різних республік колишнього СРСР, масова міграція в Україну іноземців з інших країн, де економічне становище було ще складнішим, географічне розташування України на традиційному шляху з Азії до Європи призвели до масової трудової міграції громадян України та іноземців до сусідніх держав, де економічне становище було помітно кращим. І якщо ментальна та мовна близькість, а також відсутність проблем із перетином кордону давали змогу працевлаштуватися в Росії та інших державах колишнього Радянського Союзу, то рівень зарплат і соціального забезпечення були вагомим аргументом на користь західноєвропейських держав. Чи не головною перешкодою на шляху трудової міграції до країн Європи стала проблема отримання візи та офіційного працевлаштування. Проте вже до середини 90-х років ХХ ст. більша частина трудових мігрантів з України працювала в державах Європи, при цьому досить часто нелегально.

Наявність кількох мільйонів трудових мігрантів з України в державах Європейського Союзу змусила нашу державу активізувати переговорний процес із європейською спільнотою з метою правового врегулювання трудової міграції та захисту прав трудових мігрантів. У свою чергу, держави ЄС також були зацікавлені в правовому вирішенні проблеми, потерпаючи від нелегальної міграції та зростання організованої злочинності, активними учасниками якої нерідко виступали мігранти з України. З огляду на це проблема міграції стала одним із ключових факторів у переговорах щодо інтеграції України до ЄС. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р., ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. № 237/94-ВР [112], включала ряд базових положень, як стосувалися працевлаштування на території договірних сторін. Зокрема, згідно зі ст. 24 Угоди Співтовариство та його держави-члени зобов’язувалися забезпечити, наскільки це дозволено законами, умовами та процедурами, що застосовуються в кожній державі-члені, щоб статус українських громадян, які на законних засадах працюють на території держави-члена, не допускав ніякої дискримінації з причин громадянства стосовно умов праці, винагороди за працю або звільнення з роботи порівняно з їх власними громадянами. У свою чергу, такі ж зобов’язання щодо працівників із держав ЄС Україна бралася гарантувати на своїй території. Так само Сторони домовилися координувати зусилля з метою соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на законних засадах на території держави-члена, та, відповідно, робітників, які є громадянами держави-члена і на законних засадах працюють в Україні.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37652.html