Правове регулювання міграційних процесів у контексті забезпечення прав української діаспори в ЄС

Окремим питанням, яке виникає в контексті дослідження міжнародної трудової міграції, в тому силі на рівні ЄС, є правовий статус своїх емігрантів за кордоном і національних меншин на своїй території. Хоча слід визнати, що питання правового статусу діаспори, особливо для України, є скоріше похідним, ніж основним. Ця проблема є окремою у контексті захисту прав своїх громадян за кордоном і турбує держави не менше ніж сама трудова міграція.

Відповідні положення вже можна знайти в перших спільних деклараціях нашої держави із іншими державами у договорах про дружбу та співробітництво, про співробітництво в галузі освіти, науки та культури, у спеціальних угодах про співробітництво в сфері міграції та інших документах. Зокрема, вже в 1993 році було підписано спільну декларацію між Україною та Німеччиною [127], яка поміж іншого стосувалася і питань правового статусу діаспори.

Утім, про статус всієї спільноти людей, що проживають за межами своєї історичної батьківщини, заговорили лише тоді, коли глобалізаційні процеси набрали чималих обертів. Хоча діаспора (від грецького diaspora – розсіювання насіння) є досить відомим і давнім суспільним явищем. Витоки самого терміна «діаспора» пов’язують із процесом розсіяння давніх євреїв у VIII столітті до н.е., коли ассирійський цар Саргон ІІ завоював давньоєврейську провінцію Самару [32, с. 9]

Натомість діаспора як окрема правова категорія осіб є порівняно новим явищем, що розвивається переважно в площині національного права. Тоді як у міжнародному праві воно розглядається як частина правового інституту іноземців, осіб без громадянства або нацменшин – залежно від законодавства держави, що здійснює правове регулювання.

Істотним поштовхом до розвитку діаспори в правовій площині стала інтенсифікація трудових міграційних потоків – коли постала необхідність у диференційованому підході до різних категорій переселенців і, звісно, закріпленні обраного підходу письмово. Адже з правової точки зору «діаспора» є складним, багатокомпонентним явищем, оскільки цим поняттям охоплено всю спільність людей, котрі тимчасово (трудові мігранти) чи постійно проживають за кордоном, але мають єдине етнічне чи національне походження. На відміну від першої категорії осіб, останні часто є іноземцями по відношенню до своєї історичної батьківщини. Іноді навіть особами без громадянства. А це зовсім не спрощує визначення їхнього правового статусу, а навіть навпаки – потребує індивідуального підходу до кожної з категорій зазначених осіб. Вибір самого підходу залежить від того, наскільки далеко може піти законодавець держави походження в наданні прав і привілеїв своїй діаспорі.

Як свідчить практика, держави виокремлюють свою діаспору з кола іноземців, надаючи їм певні права та привілеї. При цьому країни вкладають різне правове навантаження у саме поняття діаспори, а також по-різному підходять до закріплення її правового статусу, що заслуговує окремого дослідження.

У державах загального права, правовий статус діаспори визначають через відмежування таких громадян від біженців: переселення спільноти, котра має спільну національну та/або етнічну ідентичність, з метою осілості в новій географічній місцевості. При цьому діаспору розуміють як транснаціональні політичні угруповання, що виступають від імені всього свого народу та здатні діяти незалежно від будь-якої окремої держави (чи то їхньої батьківщини, чи то приймаючої держави) [157, 8]. Водночас у Канаді, де для розвитку діаспори традиційно забезпечують сприятливі умови, наголошують на здатності діаспори уникати асиміляції, відтворюючи на новому місці поселення соціальний устрій, культуру та ідентичність своєї батьківщини [35].

У континентальних державах таких підходів не спостерігається, хоча більшість законодавств держав виокремлюють таке явище як діаспора, законодавчо закріплюючи за ним характерні ознаки. Так, у Франції передбачено, що діаспора це не тільки етнічна/національна ідентичність певної групи особі, але обов’язковим є об’єднання осіб в організацію та здійснення контактів із територією чи країною свого походження [190].

Подібно до української, польська діаспора також є численною та розпорошеною по всьому світу. При цьому, окрім критерію приналежності до народу країни походження, поляки відносять до діаспори й розпорошених послідовників певної релігії серед інших релігійних груп, а також розглядають діаспору як спільність усіх розпорошених осіб [77].

Правова інституціоналізація етнічного українця в Україні розпочалася лише за останньої, Четвертої хвилі міграції, адже за часів СРСР, як відомо, міжкультурний діалог не заохочувався з політичних та ідеологічних міркувань. Тогочасна юридична наука будувалася на еволюційному (марксистському) підході й розглядала правове життя етносів як доправове, що становить інтерес лише для історії права.

З відновленням незалежності перед Україною постала низка нових викликів: демографічна криза посилювалася через масову еміграцію українців, спостерігався «відплив мізків» за кордон. Але привернення уваги закордонних українців до проблем Батьківщини, консолідація зусиль задля їх розв’язання потребували чіткого визначення та закріплення умов в’їзду й перебування українців за походженням на території України. Правове вирішення цього завдання відбувалося поступово, починаючи із законодавчого закріплення статусу іноземців в нашій державі.

На сьогодні закордонні українці вже визнані окремим суб’єктом національного права. Цьому сприяли й такі міжнародно-правові чинники, як розширення правосуб’єктності національних меншин та іноземців у праві Ради Європи. Ідеться, зокрема про ратифікацію Протоколу № 12 до Європейської конвенції з прав людини, підписаний Україною 2000 року, що розширює межі застосування статті 14 Конвенції та містить невичерпний перелік підстав дискримінації. 2002-го Європейська Комісія проти расизму та нетерпимості також заохочувала українську владу підписати й ратифікувати Європейську конвенцію про громадянство, Конвенцію про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні та Європейську конвенцію про правовий статус трудящих-мігрантів [121].

Іншим важливим чинником стала глобалізація, котра сприяла уніфікації правових режимів, зокрема в частині визначення правового статусу осіб, які походять з певної держави, але є громадянами чи мешканцями іншої. Саме в результаті поширення західних демократичних ідеалів, зокрема демократичних еталонів РЄ, в поліетнічних країнах виникають і розвиваються аж ніяк не космополітизм і глобалізм, а навпаки – підносяться національно-патріотичні цінності, ставляться завдання збереження самобутності та етнічної неповторності.

З цього приводу відомий американський політолог С. Хантінгтон доводив, що демократія за своєю суттю є процесом, спрямованим на захист місницьких інтересів, а не до космополітизації. Політики у незахідних суспільствах, переконаний він, не виграють на виборах, демонструючи, наскільки вони західні. Передвиборна гонка, навпаки, змушує їх апелювати до тих речей, котрі вони вважають найпопулярнішими, і ці теми зазвичай пов’язані з етнічними, національними та релігійними питаннями [137, с.137]. Тобто необхідність захисту етнічної самобутності, як правило, залишається ідеалом навіть в умовах культури споживацького суспільства сучасності.

Позитивною є також тенденція етнічно-культурної багатоманітності, яка в умовах всеохоплюючої та безупинної міграції підтримується й популяризується. І це зрозуміло, з огляду на той факт, що саме етнічна ідентичність часто забезпечує почуття солідарності, приналежності індивіда до певної історичної спільноти, передбачає зв’язок з історичною батьківщиною. А це може слугувати рушієм соціальних і політичних перетворень.

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/37652.html