Теоретико-методологічне обґрунтування психологічного супроводу виховання почуттів честі та гідності у студентському віці

Гуманістична орієнтація сучасної вищої школи потребує пильної уваги до науково-методичної розробки проблем, що характеризують особистісний аспект моральної вихованості студентів. Змістовними компонентами цього аспекту постають честь і гідність особистості вихованця.

Формування цих почуттів пов’язується з процесом самопізнання і оцінної діяльності підростаючої особистості, взаєминами з іншими людьми, з процесами виховання та самовиховання. Автори сучасних педагогічних словників відзначають: пізнаючи себе, дитина виявляє сильні та слабкі сторони своєї особистості, звіряє власні уявлення про себе з оцінними судженнями соціального оточення. На цій основі складається її самооцінка, котра визначає характер прояву почуття гідності. Якщо самооцінка адекватна, то вона співпадає з тим, якою дитина є насправді, й усвідомлення власної гідності виявляється в таких її якостях, як самокритичність і чесність, порядність і справедливість. При завищеній самооцінці почуття гідності переростає у зарозумілість, марнославство, пихатість. Занижена самооцінка породжує у дитини невпевненість у своїх  власних силах і можливостях, незадоволення собою, схильність до самозаперечення та конформізму (пристосовуваності), що може призвести до втрати гідності [168, с. 318; 210, с. 67, с. 296-297].

Ще у філософсько-етичній думці минулого визначення честі відбувалося за принципом ignotum per ignotius –  невідоме через невідоме, наприклад так, як у Ф. Вольтера: «Честь – діамант на руці чесноти», або у А. Шопенгауера «Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь» [256].

Сучасні дослідники проблеми честі неодноразово відзначали, що честь як категорія моралі, зважаючи на полісемію значень, досить важко описується і традиційно співвідноситься з категорією гідності і шляхетності [80, с. 5; 214, с. 54; 229, с. 4].

Філософський енциклопедичний словник витлумачує «честь» – як  категорію етики, що разом із категорією «гідність» розкриває історичні форми ставлення людини до себе і ставлення до неї з боку суспільства. Однак, на відміну від категорії «гідність», яка представляє площину універсального в індивідуальній моральній свідомості, категорія «честі» висвітлює в ній площину особливого, а саме диференційовану оцінку індивіда з боку суспільства, визнання його гідності. Честь як форма моральної самосвідомості санкціонує певний моральний статус людини, усталену шкалу її оцінки, враховуючи належність до тієї чи тієї конкретної групи – соціальної, професійної, національної тощо [235, с. 711-712].

У найновіших дослідженнях з історії етики [88; 92; 111; 154] репрезентовано думку про те, що поняття «честь» чи не вперше трапляється у досократівський період розвитку давньогрецького суспільства [48, с. 219 ]. В античному рабовласницькому суспільстві честь – привілей вільного громадянина полісу. Визначальною ознакою честі виступають зовнішні чинники: походження людини, її суспільний стан, багатство, рід занять тощо. Проблема честі набуває політичного забарвлення, а усвідомлення змісту поняття «честь» залежить від погляду на роль держави у житті людини.

Проте, уже Геракліт та Демокріт висловлюють думки, що головне для людини – не зовнішня честь, а внутрішня здатність людини до мислення, пізнання, морального відродження [63, с. 51, с. 157-158]. Демокріт був першим філософом, який розрізняв об’єктивне й суб’єктивне у моральному акті, зокрема мотив дії (вчинку) і власне дію (вчинок) [63, с. 155-156; 230, с. 264]. На думку мислителя, честь – це вище благо людини: не людина існує для честі, а честь існує для людини. Честь – одна з найважливіших форм самоствердження особистості.

Сократ вважав, що людина честі є корисною передусім для полісу –держави, друзів і близьких. Але це так само корисно і для самої особистості, оскільки честь – вияв моральної автономії людини, її культури та власних переконань [175]. Послідовники Сократа, Аристіп, Евгемер, Гегесій та Анніксерид стверджували, що саме завдяки відчуттям, наданим від природи, людина здатна пізнати честь. Пізніше ці ідеї отримали певну розробку у філософських ученнях Епікура та його послідовників.

Антісфен, Діоген Синопський, Кратес та Зенон розглядали честь у взаємозалежності від знань, сили волі, здатності людини до здійснення морального вчинку. У своїй класичній формі вчення цих мислителів набуло світогляду стоїцизму, де стійкість духу, милосердя, добре ставлення до інших покладено в основу честі і гідності людини [48, с. 222].

 На думку Платона прагнення до добра і порядності закладено в людині підсвідомо, у Всесвітній ідеї, а моральна велич надається їй від Божого натхнення. Він переконаний, що «честь дає благо, робить людину мудрою і гідною» [177, с. 184]; розмірковує про успадкування, наслідування честі від одного покоління до іншого [176, с. 543-562].

Арістотель теоретично обґрунтував, що честь і достоїнство слід шукати у природі людини, її життєдіяльності. «Шляхетний, оскільки він достойний найбільшої шляхетності, – зазначав філософ, – буде, мабуть, і найбільш доброчесним: дійсно, більшого завжди гідний більш доброчесний» [10, с. 131 ]. Філософ пов’язує честь і достоїнство з моральною поведінкою людини. Передусім від самої людини залежить її доброчесність, так і безчестя. За вченням Арістотеля, серед інших зовнішніх благ честь є найвищим благом [10, с. 53-293].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40835.html