Стратегія розвитку підприємства: формування та розробка

Забезпечення безперервного розвитку підприємства чи ефективне вирішення проблеми виживання може бути досягнуто на основі чітко сформульованої стратегії розвитку.

Важливість розробки ефективної стратегії гостро відчувається в наш час, коли середовище діяльності вітчизняних підприємств характеризується підвищенням складності, рухливості і невизначеності. Відсутність однозначного тлумачення терміну «стратегія» стало причиною формування різноманітних поглядів щодо її визначення та формулювання.

Класифікацію і аналіз стратегій розвитку здійснювали представники різних наукових шкіл. Так, зокрема, Г.Мінцберг, Б.Альстренд, Дж. Лемпел в своїй праці «Школи стратегій» здійснили найбільш докладне дослідження існуючих підходів до визначення і формулювання стратегії [154]. Взявши за основу цю працю та роботи таких вчених як: Д. Аакер, М. Альберт, І. Ансофф, В. Р. Веснін, О. С. Виханський, І. Н. Герчикова, П. Дойль, В. С. Єфремов, Б. Карлоф, В. С. Катькало, Ж-Ж. Ламбен, М. Х. Мескон, Т. Дж. Пітерс, М. Портер, Дж. Стрікленд, А. Томпсон, Р. Х. Уотерман, Р.А. Фатхутдінов, Д. Хассі, Ф.Хедоурі [1, 6, 7, 49, 50, 59, 77, 84, 85, 102, 103, 104, 105, 106, 124, 134,  147,  179, 187, 188, 221, 222, 226, 236] існуючі підходи та характеристики шкіл стратегій розглянуто в додатку А.

Розглянуті позиції і погляди на існуючі школи стратегій це відображення думок науковців, керівників успішно діючих підприємств на зміни, у першу чергу, зовнішнього середовища, та, за змістом і часом появи, відображають окремі етапи розвитку стратегічного управління.

Проаналізувавши праці вчених [1, 4, 9, 12, 26, 34, 62, 70, 71, 80, 81, 84, 85, 88, 103, 104, 105, 106, 111, 126, 152, 186, 221, 222, 228, 236, 249, 250, 254], нами зроблено висновки, що у 50-60-ті роки ХХ ст. повільні темпи зміни зовнішнього середовища, обмежений доступ до інформації, природних ресурсів, нових ринків, дешевої робочої сили і капіталу, нових технологій сприяли орієнтації на планування. В цих умовах розвивалась школа дизайну та планування, а сутність стратегії зводилась до досягнення відповідності між внутрішніми характеристиками підприємства та тими можливостями, що визначаються зовнішнім середовищем.

Однак макроекономічна нестабільність 70-х років ХХ ст. (нафтова криза, зростання відсоткових ставок та інші фактори) показала недосконалість існування методик довгострокового прогнозування та їх невідповідність умовам мінливого зовнішнього середовища, тому подальший розвиток моделей стратегічного аналізу базувався не на довгостроковому прогнозуванні, а на аналізі конкуренції та стратегічному позиціонуванні (школа позиціонування).

Представники школи позиціонування стверджували, що для кожної галузі є обмежене число ключових стратегій, що можуть привести до успіху. До їх числа відносять стратегії, запропоновані М.Портером: стратегія лідирування за витратами, стратегія диференціювання, стратегія фокусування [34, 187, 188, 221, 222, 249, 250].

Вже починаючи з 90-х років ХХ ст., коли природа і межі конкуренції на більшості світових товарних ринках змінилась під впливом глобалізації бізнесу, безперервності оновлення технологій та інших факторів, ідеї школи позиціонування частково втратили актуальність [26, 48, 103, 106, 126, 254]. Відповідно топ менеджери підприємств зневірились в ефективності та необхідності розробки стратегії, і віддали перевагу короткостроковим методам підвищення ефективності: зменшення розмірів компаній, реструктуризація, реінженирінг, управління якістю тощо.

Однак науковці стратегічного управління продовжували розробляти нові шляхи до успішної діяльності підприємств, причому до довгострокового успіху.  В цих умовах активно розвивались інші школи – школа підприємництва, школа навчання, когнітивна школа, школа влади, школа культури, школа зовнішнього середовища та школа конфігурації [153, 154, 227, 234]. Більшість стратегічних концепцій і теорій, що були розроблені представниками вищезгаданих шкіл, працювали протягом певного часу у визначених умовах, але, коли їх починали використовувати як «універсальні методи», втрачали ефективність. Замість них приходили нові методи. На нашу думку, головною помилкою багатьох менеджерів стала відмова від попередніх методів і перехід до нових інструментів управління, замість їх суміщення.

Необхідно зазначити, що науковці по-різному підходять до визначення етапів розвитку стратегічного менеджменту. Так, Д.Аакер, З.Є. Шершньова, А.Т. Зуб виділяють чотири етапи стратегічного управління – бюджетування, довгострокове планування, стратегічне планування, стратегічне управління [1, 88, 249, 250]. С.А. Попов пропонує розглядати три етапи розвитку стратегічного управління: управління за інструкціями (MBІ - Management by Instructions), управління за цілями (МВО -Management by Objectives), менеджмент–навчання (MBL - Management by Learning) [186]. Р. Кох відокремклює шість етапів розвитку стратегічного управління [126, 127]. Кропітку роботу з дослідження розвитку теорії стратегічного менеджменту провів Катькало В.С., який запропонував оригінальну концепцію її періодизації, що складається з чотирьох основних етапів [103, 104, 105, 106].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/38576.html