Інституціональне забезпечення охорони та відтворення сільськогосподарських земель

За часів незалежності в Україні створено відповідну нормативно- правову базу у сфері земельно-правовідносин, яка поділяється на такі групи актів, спрямованих на реформування та регулювання земельних відносин, а саме: Конституція України, кодекси України (Земельний, Лісовий, Водний), Закони України ("Про землеустрій", "Про оренду земель", "Про охорону земель", "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "Про особисте селянське господарство", "Про фермерське господарство", "Про оцінку земель", "Про державний земельний кадастр" та ін.); постанови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативно-правові акти, нормативні документи (стандарти, будівельні стандарти та норми, санітарні норми), акти органів місцевого самоврядування. За певних політико-економічних умов розвитку держави регулювання земельних відносин здійснювалось також за указами Президента України та декретами Кабінету Міністрів України. В основі нормативних документів, що безпосередньо впливають на формування правового поля у сфері землекористування в Україні, є також рішення міжнародних організацій та об'єднань. Зокрема, це рішення ООН та Модельний закон про охорону ґрунтів, прийнятий Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНД 31 жовтня 2007 року.

Невід’ємною частиною економічних реформ, які проводяться в Україні, стало реформування земельних відносин та запровадження ринку земель. У країні ліквідовано монополію державної власності на землю, тривають процеси роздержавлення землі та передачі її у власність юридичним особам і громадянам, які мають на це право згідно з чинним законодавством. На шляху держави щодо подолання економічної кризи та вирішення завдань прискорення процесу євроінтеграції, значної ваги набули питання, з одного боку, лібералізації правовідносин, а з іншого – посилення відповідальності за порушення встановлених суспільних норм, у тому числі екологічного спрямування. Використання природних ресурсів особливо земельних має надзвичайно важливий статус.

У статті 14 Конституції України – головного закону держави встановлено, що земля є основним національним багатством та перебуває під особливою охороною держави.

 Право власності на землю гарантується, воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до чинного законодавства [1].

Отже законодавчо встановлено особливий статус землі : з одного боку, вона є об’єктом права власності (приватної,  комунальної та державної), а з іншого – передбачається її особлива охорона, оскільки земля оголошена основним національним багатством.

Згідно із статтею 19 ЗКУ, землі держави  за   основним   цільовим   призначенням розподілено на дев'ять  категорій, а саме:  сільськогосподарського призначення;  землі житлової та громадської забудови;  природно-заповідного  та  іншого  природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; історико-культурного призначення; лісогосподарського призначення; водного фонду;   промисловості,  транспорту,  зв'язку,  енергетики, оборони та іншого призначення [3].

Кодексом установлено особливості використання земель зазначених категорій.  Зокрема, пріоритетність земель сільськогосподарського призначення пов’язана з тим, що придатні   для  потреб  сільського  господарства землі повинні   надаватися   насамперед    для    сільськогосподарського використання. Для    будівництва   промислових   підприємств,   об'єктів житлово-комунального  господарства,  залізниць   і   автомобільних шляхів,    ліній   електропередачі   та   зв'язку,   магістральних трубопроводів,  а також інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського     виробництва,     надаються    переважно несільськогосподарські  угіддя  або  сільськогосподарські   угіддя гіршої якості [3].

Також установлено заборону на отримання у власність земель сільськогосподарського призначення  іноземцями,  особами без громадянства та  іноземними  юридичними  особами, а отримані   в спадщину  землі підлягають  відчуженню протягом одного року.

Слід зазначити, що право власності на земельну ділянку не є безроздільним в  юридичному розумінні, оскільки розпорядження цим правом можливе лише в установлених законодавством рамках. Так, статтею 91 ЗКУ встановлено обов'язки власників земельних ділянок щодо: забезпечення використання їх за цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; підвищення родючості ґрунтів та  збереження  інших  корисних властивостей землі; своєчасного надання відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування  даних  про  стан  і  використання земель;  дотримання   правил   добросусідства    та    обмежень, пов'язаних з визначенням земельних сервітутів та охоронних зон, тощо [3].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/38325.html