Контроль за використанням та охороною сільськогосподарських земель

За даними національної доповіді "Про стан родючості ґрунтів України" зіставлення гумусованості ґрунтів (основного показника родючості) за часів Докучаєва (1882 р.) із сучасним станом свідчить, що відносні втрати гумусу за цей, майже 120-річний період, досягли 22 % у Лісостепу, 19,5 –  Степу і близько 19 % – на Поліссі України. На жаль, процеси дегуміфікації протягом останніх 20 років не зупинилися, а продовжують протікати з достатньо високою інтенсивністю. Кількість земель, пошкоджених водною ерозією, досягає 32 % від загальної площі, або 13, 3 млн га. Із них 4,5 млн га із середньо- і сильнозмитими ґрунтами, у тому числі 68 тис. га повністю втратили гумусовий горизонт [111].

     Такі  процеси відбуваються, незважаючи на наявність у державі основних законодавчих актів, які спрямовані на реалізацію положень екологобезпечного землекористування. На жаль, теперішній  стан земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування, ефективність їх використання значно нижча, ніж у середньому в Європі.

Головні причини низької віддачі земельного потенціалу в Україні, визначені ще в Основних напрямах державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року, зокрема: тривале безгосподарне ставлення до землі, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку, недосконалі техніка й технологія обробітку землі та виробництва сільськогосподарської продукції, недотримання науково обґрунтованих систем ведення землеробства, невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів [8].

Таким чином,  основними факторами нераціонального використання та недостатньої охорони земель, на нашу думку, є: неефективна система сільськогосподарського використання земель в умовах командно- адміністративної економіки; невиконання власниками та користувачами земельних ділянок своїх прав та обов’язків щодо раціонального використання та охорони земель; вчинення земельних правопорушень як власниками і користувачами земель, так й іншими особами; відсутність чіткої науково-обгрунтованої державної політики в галузі використання та охорони земельного фонду країни; неефективність системи державного управління землями, у тому числі  системи контролю за їх використанням та охороною.

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без чіткої системи  державного екологічного та земельного контролю, брак відповідної законодавчої бази призвели до споживацького ставлення до землі. Контроль є одним з ефективних інструментів інституційного  забезпечення реалізації правових приписів держави, з функцією державного регулювання і управління та один з основних засобів забезпечення дієвості законодавства, його реалізації всіма суб'єктами відповідних суспільних відносин. На особливу роль державного контролю в організації суспільного життя звернула увагу Н. Р. Малишева, котра зазначила, що саме механізми контрольної діяльності належать до важелів, котрі дають змогу виявити невідповідності між нормами права і їх впровадженням у життя, а також порушення законодавства, вживши відповідних заходів реагування  [96].

Відомий російський фахівець з проблем правового забезпечення контрольної діяльності в суспільстві О.В. Шоріна слушно, на наш погляд, окреслює поняття контролю як явища об’єктивного, що властиве соціальному утворенню, котре розвивається. За її визначенням, соціальне призначення контролю полягає в тому, що він є засобом одержання інформації про події, які відбуваються в суспільстві та його окремих структурах, ступінь відповідності суспільної діяльності визначеним цілям, поведінки громадян – установленим суспільством правовим і моральним нормам, а також є важливим засобом виявлення причин відхилення від них і основою для розробки заходів, спрямованих на протидію відхиленням, які виявляються у процесі здійснення суспільного контролю [192].

 Саме тому суспільство потребує загальних функцій управління, без яких воно не може обійтися. До таких належить і контроль як елемент, властивий будь-якій системі, що розвивається за об’єктивними законами соціального розвитку. Контроль об’єктивно необхідний для управлінської діяльності органів влади і є функцією, властивою усім державним органам. Звідси випливає, що складовою частиною завдань і владних повноважень органів та осіб, покликаних управляти, є організація та застосування контролю, підвищення ефективності його функціонування в інтересах поліпшення роботи підконтрольного об’єкта. Такий висновок підтверджується й аналізом норм Конституції України, що закріплюють право контролю елемент компетенції різних державних органів, незалежно від їхнього призначення і завдань.

Термін контроль запозичений у вітчизняну юридичну термінологію з французької мови, в якій слово controle означає перевірку або спостереження з метою перевірки. Це поняття, у свою чергу,  походить від латинського соntra –  префікс, що означає протидію, протилежність, та латинською role – міра впливу, значення, ступінь участі в чомусь [26].

Тобто фактично, з погляду етимології цього терміна, контроль – це протидія чомусь небажаному, виявлення, відвернення та припинення протиправної поведінки з боку будь-кого.

В українській мові контроль означає перевірку, а також спостереження з метою перевірки (контроль над звітністю, громадський контроль, державний контроль) [145].

У державно-правовій літературі поняття  контроль розглядається у цілому як система спостереження і перевірки процесу функціонування і фактичного стану керованого об’єкта з метою оцінки обґрунтованості та ефективності прийнятих ним управлінських рішень і результатів їх виконання, виявлення відхилень від вимог, сформульованих у цих рішеннях, усунення несприятливих наслідків їх виконання та інформування про них компетентних органів [81]. Таким чином, сутність контролю полягає в перевірці відповідності діяльності всіх учасників суспільних відносин тим установленим у суспільстві нормам, у рамках яких вони повинні діяти. Цільова спрямованість такої діяльності, на думку В. Г. Афанасьєва, полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень відповідно до установлених вимог, прийнятих принципів організації і регулюванні причин цих відхилень, а також шляхів подолання наявних перешкод для функціонування всієї системи [13].

Суспільство реалізує свою контрольну діяльність насамперед через державу. Держава, регулюючи загальні справи, контролює здійснення їх різними органами й організаціями, захищаючи інтереси як окремої особистості, так і суспільства в цілому, вживаючи заходи щодо їх охорони. Отже, у своїх діях держава повинна виходити з пріоритету загальнолюдських цінностей, у центр своєї уваги ставити людину, її свободу, волю, права. А це визначає і всю її діяльність, у тому числі  контрольну. Не вникаючи в полеміку про функції держави, їх кількість і назву, яку до цього часу ведуть фахівці в галузі державного управління, вважаємо за доцільне відзначити, що всі вони погоджуються з думкою про те, що контроль є об’єктивно необхідною діяльністю держави.

Специфічне призначення контролю дає підстави говорити про його самостійність. На наш погляд, це створює можливість відокремити його від інших видів діяльності не тільки в науковому, але й в організаційному аспекті, як при визначенні функцій і компетенції органів, так і створенні спеціальних контролюючих органів, що не виконують чи майже не виконують інших, крім контролю, державних (публічно-правових) функцій.

Варто зазначити, що в юридичній, економічній, філософській літературі питанням контролю приділялася значна увага. Окремі автори, розглядаючи це явище, підходили до його вивчення з різних позицій, базуючись на власному розумінні. Тому  в літературі існують різні погляди щодо такого явища, як контроль.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/38325.html