Суб’єкти звернення із заявою про перегляд рішень суду у зв’язку з нововиявленими обставинами

Згідно із ч. 1 ст. 362 ЦПК України правом на звернення до суду із заявою про перегляд судової постанови у зв’язку з нововиявленими обставинами наділені сторони, та інші особи, які беруть участь у справі. Порівняємо даний законодавчий припис із приписами, закріпленими в ч.1 ст. 292 та ч. 2 ст.324 ЦПК України. Ці норми закріплюють право на звернення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки на апеляційне, касаційне оскарження судової постанови. Як бачимо, відмінність полягає у тому, що особи, які не брали участь у розгляді справи, навіть якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, позбавлені права звертатися із заявами про перегляд судового акта у зв’язку з нововиявленими обставинами. Проаналізуємо наскільки це положення узгоджується із тими новелами, які відбулися в процесуальному законодавстві у зв’язку з прийняттям нового ЦПК України. Дане питання можна розглядати в двох аспектах: 1) чи слід вважати такими, що не брали участь у справі відповідачів, коли справа розглядалася у їх відсутності? Тобто вони заявлялися як сторона у справі; 2) особа не заявлена в справі ні як сторона, ні як третя особа, а суд вирішив питання про її права, свободи чи обов’язки. Обидві ці ситуації не є новими, такі процедури передбачалися ще Статутом цивільного судочинства 1864 року. Згідно із ст.792 Статуту  розрізнялися три види прохань про скасування рішення суду: 1) прохання про касацію рішення; 2) прохання про скасування рішення суду у зв’язку з нововиявленими обставинами; 3) прохання третіх осіб про скасування рішення, яке порушує їх права. Ми вже звертали увагу на правило ст. 794 Статуту, згідно з якими прохання про скасування рішення допускалось, як у зв’язку з нововиявленими обставинами, так і у зв’язку з тим, що рішення суду ухвалювалося за відсутності відповідача у справі. Як зазначав Васьковський Е.В., це було викликано тими обставинами, що позивачі дуже часто, намагаючись розгляду справи за відсутності відповідача, не повідомляли суд про його місце проживання і їх у зв’язку з цим викликали в суд через повідомлення у пресі, які мало ким читалися, а отже відповідачі дізнавалися про постановлені проти них рішеннях вже на етапі виконання рішення суду [46, С. 378]. Що ж стосується прохання про скасування рішення суду від третіх осіб, що не брали участі у розгляді справи, то воно подається у тих випадках, коли рішення, що набрало законної сили в чужій справі порушує їхні права. Для подачі такої скарги необхідна була наявність таких підстав: 1) така третя особа в технічному розумінні не повинна була залучатися до розгляду справи. Разом з тим не допускалося прийняття скарги від спадкоємців осіб, що спорили та від підопічних, від імені яких процес вели їхні опікуни; 2) таким рішення повинні були порушуватися не тільки інтереси, але й певні права, а це само по собі проявлялося тоді, коли такі треті особи заявляли будь - які самостійні права на предмет чужого спору. До речі, крім такого способу захисту порушених прав такі особи мали можливість звертатися до суду з позовом в загальному порядку. Тобто, вони мали обрати один із способів захисту права: звичайний ( позовний) або надзвичайний ( оскаржувати рішення, що набрало законної сили). В першому випадку особа мала право ставити питання про забезпечення позову зупиняти виконання рішення суду, строк давності для такого звернення встановлювався в один рік. В другому випадку не допускалося зупинення виконання рішення суду, строк  для подачі прохання встановлювався у чотири місяці з дня коли особі стало відомо про таке рішення але не більше ніж десять років з дня вирішення справи ( ст. 806 Статуту).

Згідно із процесуальним кодексом УРСР 1924 року процедури касації та перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами були значно змінені, але закріпилась процедура перегляду в порядку нагляду. Протест в порядку нагляду приносили прокурор Республіки або губернські прокурори через прокурора Республіки безпосередньо до Верховного Суду. Однією єдиною підставою для принесення протесту було – якщо цього вимагає охорона  інтересів Робітничо – Селянської держави і трудящих мас. В роз’ясненні Пленуму Верховного Суду УРСР від 27 жовтня 1924 року так коментується це законодавче положення: « Согласно 254 ст. Гр.Проц.Код., пересмотр решений и определений, вступивши в законную силу, в порядке надзора установлен  отнюдь не в интересах сторон, а исключительно в целях согласования решений и определений с интересами Робоче – Крестьянского государства и трудящихся масс, почему и производство о пересмотре решений и определений в порядке надзора возбуждается не по жалобе сторон, а исключительно по протестам Прокурора Республики». Тобто про захист прав взагалі не було мови. Наприклад, процитуємо витяг з ухвали Цивільної Касаційної колегії Верховного Суду УРСР від 8 лютого 1924 р. в справі  Сидорова до Петруненко про розірвання угоди: « по настоящему делу  не усматривается нарушений интересов государства и трудящихся масс и потому не представляется надобности к пересмотру состоявшихся по делу решений и определений». Або, ще витяг з ухвали цієї ж колегії від 22 лютого 1924 року в справі Майсакова до Гарніє про визнання незаконним припинення трудової договору: « Протест Прокуратури …является неосновательным, так как он принесен по поводу решения, не затрагивающего интересов государства или трудящихся масс, и построен на основаниях исключительно формального порядка» [2, С. 164 - 167].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/27709.html