Конституційно-правове регулювання державної політики України у сфері біженців

Починаючи з 90-х років ХХ століття, біженці стали невід'ємною частиною українського суспільства. У зв'язку з цим перед Україною як перед демократичною правовою державою постало завдання визначити державну політику стосовно цієї категорії населення, з тим, щоб не допустити їх маргіналізації, витіснення на периферію суспільства, на «чорний ринок» праці, у «тіньовий» бізнес, тим більше, в кримінальну сферу. Навпаки, як слушно відзначали деякі науковці, інтереси України полягали у щонайшвидшому створенні умов, за яких біженці не будуть тягарем для країни прийому і перетворяться на повноцінних членів суспільства [71, с.133].

На думку Ю.І.Римаренка, вкрай важливо розглядати біженців не як об'єкт діяльності, як «отримувачів» чи «реєстраційний випадок», а як носіїв власного права – права людей-біженців; права на життя, безпеку, на повернення, на притулок та тимчасовий захист, на переселення [218, с.130]. В.О.Новік вважає, що державна політика стосовно біженців має передбачати сприятливі умови для їх адаптації в країні [83, с.56].

Проблема конституційно-правового регулювання державної політики України у сфері біженців у науковій літературі не аналізувалася, хоча її дослідження, як гадаємо, має вагоме значення для визначення напрямів вдосконалення національного міграційного законодавства. Належне законодавче визначення державної політики України у сфері біженців, її пріоритетів, завдань тощо дасть змогу уникнути стихійності законотворчої діяльності у цій сфері, забезпечить прогнозованість, плановість і системність законодавчої діяльності, підвищення якості та ефективності законодавства з питань біженців.

Відсутність чітко визначеної державної міграційної політики на початковому етапі розвитку нашої незалежної держави призвела до того, що, як слушно відзначали деякі автори, законодавча діяльність у сфері захисту біженців мала безсистемний характер і розтяглася у часі [12, с. 37].

Варто відзначити велику увагу, що приділяється світовим співтовариством міграційній політиці в цілому та політиці у сфері біженців як її складовій, зокрема. Так, якщо за даними моніторингу міграційної політики, що проводив відділ народонаселення секретаріату ООН у середині 70-х років ХХ століття, лише 13% країн мали сформовану політику у цій сфері [268, с.67], то згодом ситуація кардинально змінилася і регулювання міграційних потоків перетворилося на одне з основних політичних та управлінських питань як на національному, так і міжнародному рівні [72, с. 32].

У національному законодавстві України відсутнє визначення терміна «державна політика». Разом з тим воно представлене у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України» (справа про комунальні послуги) від 2 березня 1999 року № 2-рп/99. Згідно з ним під державною політикою слід розуміти стратегічні напрями діяльності держави в економічній, соціальній, гуманітарній, екологічній, правовій та інших сферах її внутрішнього життя, а також у сфері відносин з іншими державами на певну історичну перспективу [220].

На наш погляд, державну політику України у сфері біженців можна визначити як стратегічні напрями діяльності держави з питань, пов'язаних з прибуттям на територію України біженців, спрямовані на досягнення такого рівня суспільних відносин у цій сфері, який відповідатиме національним інтересам та загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права.

У науковій літературі слушно відзначалося, що оскільки проблема біженців належить до глобальних гуманітарних проблем, для її вирішення необхідна координація та співпраця на міжнародному рівні [70, с.281].

Україна як член ООН та Ради Європи має здійснювати державну політику у всіх сферах суспільного життя, у тому числі й у сфері біженців, відповідно до міжнародних стандартів. У Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року передбачено, що зовнішня політика нашої держави ґрунтується, зокрема, на принципі пріоритету загальновизнаних норм і принципів міжнародного права перед нормами і принципами національного права [133].

Основні підходи ООН щодо державної політики у досліджуваній сфері викладено в Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколі про статус біженців від 31 січня 1967 року. Ці міжнародні акти закріпили базові вимоги та мінімальні стандарти поводження з біженцями, не обмежуючи держави у створенні для біженців більш сприятливих умов. Додаткові вимоги містяться у висновках Виконавчого комітету Управління Верховного Комісара у справах біженців Організації Об'єднаних Націй, а також схваленому ним у жовтні 1993 року спеціальному документі під назвою «Політика УВКБ ООН стосовно дітей-біженців» [100, с.183-199].

Певні вимоги щодо державної політики у сфері біженців закріплено в документах Парламентської Асамблеї Ради Європи: Рекомендації 773 (1976) про становище де-факто біженців [214]; Рекомендації 1149 (1991) про Європу 1992-го року та політику щодо біженців [216, с. 36-37]; Рекомендації 1327 (1997) про захист і забезпечення прав людини для біженців та прохачів притулку в Європі [217, с. 99-101] тощо, а також у документах Комітету міністрів Ради Європи: Резолюції (67) 14 про надання притулку особам, яким загрожує небезпека [209, с. 17-18]; Рекомендації № R (97)22, що містить настанови стосовно застосування концепції безпечної третьої країни [213,             с. 39-40] тощо.

У сконцентрованому вигляді міжнародні стандарти стосовно державної політики України у сфері біженців, що містяться у наведених міжнародних актах, викладено у Програмі дій Регіональної конференції щодо біженців, недобровільно переміщених осіб і осіб, що повертаються, в країнах СНД та відповідних сусідніх державах від 31 травня 1996 року. Цінність зазначеного документа полягає в тому, що його рекомендації стосовно державної політики у сфері біженців, які адресовані країнам СНД, включаючи нашу державу, сформульовано з урахуванням міграційної ситуації в них на той період.

У Програмі дій йдеться про те, що державна політика повинна містити принципи міжнародного захисту біженців. Держави мають вживати необхідних заходів щодо дотримання принципу невислання                               (non-refoulement), надання біженцям притулку та дотримання їхніх прав людини. За Програмою, статус біженця має бути адекватно визначений, а біженцям повинен бути наданий відповідний стандарт ставлення з тим, щоб їхня безпека і добробут були гарантовані у країні притулку. У документі зазначається, що якщо добровільна репатріація біженців є неможливою, то функція захисту передбачає сприяння пошуку і реалізації іншого довгострокового вирішення, такого як інтеграція на місці або переселення до третьої країни.

У Програмі містяться рекомендації стосовно законодавства у цій сфері. Йдеться про те, що у країнах, які є сторонами Конвенції про статус біженців і/або Протоколу до неї, законодавство з питань біженців необхідно привести у відповідність з цими документами та іншими стандартами щодо захисту. Водночас країнам, які не є сторонами Конвенції і/або Протоколу, слід прийняти законодавство з питань біженців або переглянути його згідно з універсально визнаними принципами і стандартами захисту [206, с.142-146].

Наведені стандарти варто мати на увазі, аналізуючи державну політику України у сфері біженців. Слід зазначити, що вона є складовою державної міграційної політики. Її формування розпочалася з Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою Української РСР 16 липня 1991 року, в якій йдеться про державне регулювання імміграційних процесів [32].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37392.html