Груповий позов та його розвиток в країнах світу та Україні

Процесуальний інститут групового позову був створений судовою практикою судів справедливості Англії в середині XVI ст. До цього розгляд справ про порушення прав та законних інтересів безлічі позивачів одним відповідачем здійснювався в порядку традиційного позовного судочинства, порушуваного за індивідуальним позовом. Позовне провадження за особистими позовами численної групи осіб, чиї права порушені, означало безліч судових розглядів у порядку провадження за сотнями, а іноді й тисячами однотипних справ із викликом сторін і величезними витратами часу та коштів.

Згодом розуміння необхідності використання групових позовів у якості засобу захисту груп осіб було закріплене як на рівні законодавства, так і у правотворчості багатьох країн світу.

Зокрема, в Англії було встановлено, що при розгляді справ у судах справедливості всім особам, які зацікавлені матеріально або мають законну або бенефіціарну зацікавленість щодо предмету позову, має бути надана можливість прийняття участі в процесі як сторони незалежно від того, наскільки велика їх кількість, таким чином, щоб рішення суду поширювалися на кожного з них. На практиці це означало, що рішення суду не може бути винесене до тих пір, доки до процесу не приєднаються всі зацікавлені учасники [60, c.496].

Як відомо, право на позов складається з двох правомочностей, а саме: право на звернення до суду (тобто право на пред'явлення позову) і право на отримання судового захисту (тобто право на задоволення позову). Отже, можна сказати, що право на звернення до суду в Англії ХVI ст. було у кожного, а право на задоволення – тільки після приєднання до позову усіх зацікавлених осіб [60, c.472-474].

Впровадження в Англії майнового групового позову дозволило будь-якому індивідуальному учаснику численної групи осіб, зацікавленому у розв’язанні торгової (господарської) справи, взяти на себе тягар представлення в суді всіх осіб, матеріально зацікавлених у предметі спору.

Незважаючи на прогресивність та доцільність широкого використання нового процесуального механізму, можливість звернення з груповими позовами в Англії спочатку встановлювалася процесуальними нормами виключно для розгляду торговельних спорів, підвідомчих судам справедливості. Звернення з груповими позовами до судів загального права законодавством Англії не допускалося до 1873 р., коли було прийнято Акт «Про здійснення правосуддя». Зазначений нормативний акт об'єднав суди загального права та суди права справедливості в єдину систему, що надало нові можливості для широкого використання процесуального інституту групових позовів Англії.

Однак при аналізі судочинства Англії XVI ст. виявляється відсутність вимог, які висуваються до захисника групи, що представляється невірним.

Процесуальним комітетом Верховного суду Англії був розроблений у 1998 р. спеціальний «Посібник із групових позовів». Даний документ не містить імперативних норм і формально істотно не впливає на дію існуючих процесуальних правил за груповими позовами Англії. Тим не менше, вказаний Посібник є офіційним коментарем Верховного суду Англії з питань практичного застосування групових позовів [61, c.45].

Як відомо, право Англії історично мало великий вплив на розвиток правової системи США, Канади, Австрії, Нової Зеландії й інших країн загального права. Нові умови застосування англійського права на території колоній і нова судова практика колоніальних судів істотно змінили англійські правові приписи і згодом, після здобуття колоніями Англії незалежності, позначилися на процесах становлення самобутніх правових систем країн загального права.

У США механізм групових позовів Англії був істотно модернізований і адаптований до моделі держави та права цієї країни. Спочатку застосування групових позовів у США так само, як і в Англії, було тісно пов'язане з діяльністю судів справедливості. Рішення судів справедливості США за груповими позовами до 1983 р. не поширювалися на всіх учасників групи.

Початком «нової ери» групових позовів, що відрізняється розвитком і ефективним використанням даного процесуального інституту, стали Федеральні правила процесу, що були прийняті Конгресом США у 1938 р. Саме вони регламентують порядок здійснення судочинства за груповими позовами [62, c.22-23].

У першій редакції Федеральних правил встановлювалися три види групових позовів – ідеальні, змішані та спірні [62, c.24]:

• ідеальні групові позови («true» class action) – стосуються порушень ідентичних прав та законних інтересів учасників численної групи осіб;

• змішані групові позови («hybrid» class action) – об'єднують загальні за предметом та підставами, але різні за вартістю вимоги учасників численної групи осіб. Дані вимоги могли відрізнятися за розміром шкоди та збитків, заявлених учасниками групи і підлягаючими відшкодуванню за рішенням суду.

• спірні групові позови («spurious» class action) – позови, що піднімають загальні питання права або стосуються загальної правової підстави або юридичного факту, але індивідуальні або особисті за своїм характером. У таких позовах вимоги щодо майна або спільної власності відсутні.

З урахуванням даної поправки процесуальне законодавство США стало загальним, універсальним і легко застосовним для розгляду справ численної групи осіб на підставі будь-яких видів групових позовів.

Окрім того, в 1940 р. Конгресом США було прийнято Закони «Про інвестиційні компанії», «Про інвесторів», що також містили положення, які регламентували порядок захисту прав та інтересів численної групи осіб за допомогою групових позовів.

Таким чином, країни загального права пішли шляхом комплексного впровадження інституту групового позову.

У 1966 р. Конгрес США прийняв поправку до Федеральних правил процесу 1938 р., яка скасувала поділ групових позовів на види та встановила самостійність і порядок здійснення судочинства за груповим позовом [62, c.20].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37265.html