Історія виникнення та становлення інституту звільнення від покарання в Україні

Історична оцінка правового явища вимагає розглядати кожне питання з точки зору того, як це явище в історії виникло, які головні етапи у своєму розвитку пройшло, а з точки зору його розвитку – поглянути, яким це явище є зараз [10 , с. 125].

Вивчення правового явища в генезисі дозволяє шляхом дослідження реальних фактів історії виявити не тільки прояви феномена, а й передумови його виникнення та наслідки: історія накладає свій відбиток на зв’язки права з усіма соціальними реаліями, відображає траєкторію його еволюції, опір з боку консервативних сил та події, що стимулюють розвиток тощо [17, с. 210-211].

Найперші згадки про звільнення від покарання можна знайти ще в документах часів Київської Русі. Звільнення від покарання тоді носило форму помилування або прощення. Аналіз порядку здійснення судочинства, що існував у Київській Русі, у тому числі і за нормами Руської правди, викладений у багатьох ще дореволюційних працях. Доведено також, що в Київській Русі суд як суб’єкт кримінального процесу не був відокремлений від адміністрації. Судові функції здійснював перш за все сам Великий Київський Кньзь [104, с. 54]. Правом помилування був наділений не лише князь Київський, але й інші князі давньоукраїнських земель. Наприклад, князь Данило Галицький після завоювання міста Галич, що за допомогою місцевого боярства було захоплено Ростиславом, проявив милосердя і помилував галицьких бояр, незважаючи на їхню зраду [100, с. 211].

Згодом, після переходу частини давньоукраїнських земель до складу царської Росії, звільнення від покарання набуло форми «милості». У зв’язку з жорсткою централізацією влади в Російській імперії, звільнення від покарання (милування) здійснювалось виключно імператором у формі Маніфесту. Законодавчих обмежень щодо застосування такого звільнення від покарання за колом осіб чи за тяжкістю злочинів на той час не існувало.

У 1497 році законодавство царської Росії зазнало змін. Було створено Судебник Івана III, який набув форми кодифікованого зібрання законодавчих актів того часу. Але положень про звільнення від покарання у формі помилування чи прощення судебник не містив.

У 1550 році, за часів правління Івана Грозного, з метою посилення централізації державної влади боярська дума затвердила новий кодифікований збірник законів, що також отримав назву «Судебник». У ньому вперше йшлося про помилування, але визначення цього поняття не давалось. Відповідно до положень цього кодексу судді доповідали цареві про важливі справи, і цар обирав вид покарання для особи або милував її. Не зважаючи на відому жорстокість Івана Грозного, за його правління милування застосовувалося досить часто. Слід також відзначити, що у своєму заповіті від 10 березня 1584 року Іван Грозний наказав після своєї смерті звільнити усіх в’язнів [120, с. 643], що віддзеркалює виключну суперечливість особистості цього самодержця.

У наступному систематизованому зводі законів під назвою Соборне Уложення 1649 року набув законодавчого закріплення інститут помилування. Право помилування визнавалось виключно за монархом. Відповідно до ст. 2 Соборного Уложення, при помилуванні государем зрадника, який повернувся із-за кордону, помилуваний все ж втрачав право на повернення конфіскованих земель, тобто мало місце неповне помилування [120, с. 454].

У подальшому розвиток правового інституту звільнення від покарання у формі помилування відбувається за часів правління Петра I, який не поступаючись своєю жорстокістю перед Іваним Грозним, часто вдавався до помилування злочинців, зокрема, замінюючи смертну кару на каторжні роботи. Так, з нагоди укладення миру зі Швецією Петро І видав Маніфест від 4 листопада 1721 року «Про прощення всім каторжним і колодникам, окрім смертовбивць і розбійників, внаслідок милості Всевишнього у війні». Маніфест передбачав як повне звільнення від покарання, так і його пом’якшення [142, с. 99].

Маніфести про помилування видавались і за часів царювання Катерини I, Петра II, Анни Іоанівни, Єлизавети та Катерини II. Зазвичай, помилування злочинців здійснювалося з нагоди святкування значимих державних подій (наприклад, з нагоди народження спадкоємця престолу чи одруження членів царської сім’ї чи їх родичів). В подальшому, у XVII-XIX століттях практика помилування злочинців з нагоди святкувань значно поширюється, набуває форми правила.

У 1820–1830 роках спеціальною комісією під керівництвом М.М. Сперанського було створено систематизований п’ятнадцятитомний збірник законів Російської імперії, який видано у 1832 році. Згодом п’ятнадцятий том збірника законів зазнав суттєвих змін і у 1845 році був перевиданий у новій редакції під назвою “Уложення про покарання кримінальні і виправні”. Відповідно до нового закону, звільнення від кримінального покарання реалізовувалось у формі помилування шляхом скасування покарання, призначеного вироком суду, застосування або заміни покарання на більш м’яке, з поновленням винного у правах чи без такого. Статтями 170, 171 «Уложення про покарання кримінальні і виправні» визначено можливість застосування помилування у формі амністії. Проведення амністії у той час здійснювалось шляхом прощення або пом’якшення покарання, або відмовою від застосування призначеного покарання до значної кількості осіб винних у вчиненні злочинів.

У подальшому «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 року продубльовані в Уложеннях 1885 року та 1903 року [16, с. 688]. В главі четвертій Уложення «Про пом’якшення і відміну покарань» (ст. ст. 170-172) визначено, що виключною компетенцією монарха є право милування та прощення.

Крім того, уложенням про покарання кримінальні й виправні передбачалося скасування покарання внаслідок примирення зі скривдженим (п. 2 ст. 160), а також внаслідок давності (п. 3 ст. 160 Уложення). Примирення як підстава звільнення від покарання враховувалося у справах, які могли розглядатися лише за скаргою потерпілого. Вирок про покарання скасовувався, якщо потерпіла від злочину приватна особа мирилася з винним до виконання вироку. Привертає увагу, що в цьому кодексі строки давності було диференційовано у відповідності із видом покарання, яке загрожувало за вчинений злочин: відповідно десять, вісім, п’ять, три роки (на відміну від недиференційованого десятирічного строку давності, який було передбачено російським законодавством раніше – у маніфесті 17 березня 1775 року) [134, с. 86]. У той час вважалось, що строк давності закінчився, якщо упродовж зазначеного в статті часу злочин не став відомим владі або якщо, не дивлячись на проведене розслідування, злочинець не був викритий (ст. 163 Уложення 1845 року). Строки давності при співучасті у злочині для «спільників і посібників» обчислювалися згідно зі строками, установленими для «призвідників і головних винуватців» (ст. 165). Давність не поширювалась на частину злочинів проти держави (наприклад, посягання на життя самодержця, змову проти верховної влади, тощо), на деякі види убивств (вбивства батьків), а також на злочини із певним колом спеціальних суб’єктів їх вчинення (віровідступників, осіб, які уклали незаконні шлюби, та на злочинців, які незаконно привласнили посади чи титули).

Крім того, в останньому «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» закріплено ряд норм заохочувального характеру. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 559 Уложення від кримінального покарання звільнялись співучасники у вчиненні підробки грошей, які повідомили владу про інших учасників вчинення злочину, чим сприяли викриттю й припиненню їх злочинної діяльності. Відомості про таких осіб зберігались в таємниці, не підлягали розголошенню.

Порядок застосування зазначених матеріально-правових норм визначався «Статутом кримінального судочинства» від 1864 року. Так, п. 2 ст. 771 регламентовано порядок звільнення від покарання з наступних підстав: суд постановляє вирок про звільнення підсудного від суду, якщо його злочинне діяння покривається давністю, милостивим маніфестом або іншою законною причиною припинення справи [144, с. 194]. Як бачимо, процедура звільнення від покарання за вказаним кодексом, дуже нагадує порядок звільнення від покарання передбачений чинним Кримінальним процесуальним кодексом України.

Відповідно до «Уложення про покарання кримінальні та виправні» помилування здійснювалось шляхом видання царського Указу наступного змісту: «Сила и пространство действия сего милосердия, как изьятия из законов общих, определяются в том самом высочайшем Указе, коим смягчается участь виновных или же даруется им совершенное прощение» [125, с. 359].

У відповідності до вимог ст. 165 «Уложення про покарання кримінальні і виправні» право на помилування ніякою мірою не залежало від суду, а здійснювалося Верховною Самодержавною владою і було проявом монаршого милосердя. У виняткових випадках, коли суд вважав за можливе порушити перед царем клопотання про помилування, таке прохання, згідно з Указом від 25 листопада 1869 року, підлягало доповіді царю міністром юстиції особисто. Прохання від засуджених злочинців про помилування приймалося до розгляду лише за наявності поважних причин для заявлення клопотання про полегшення їхньої долі [143, с. 46].

Відповідно до статті 171 Уложення „дарування прощення” розповсюджувалося лише на ту категорію злочинів та проступків, які визначалися в царському Указі [181,  с. 235].

З вищевказаного вбачається, що прощення та помилування не було правилом, а швидше винятком з правил призначення покарання за «Уложенням про покарання кримінальні і виправні». Як справедливо відзначив Ч. Беккарія – милосердя – це чеснота законодавця, а не виконавця законів, вона повинна вміщуватися в Уложенні, а не в окремих рішеннях. Показувати людям, що можна прощати злочини і що покарання не є необхідним наслідком вчинення злочину, означає плекати надію на вседозволеність, а також примушувати думати, що виконання покарання відносно тих, кого не пробачили, є зловживанням сили, а не виявом правосуддя [14, с. 409].

Новітніми для тих часів видаються положення ст. 173 Уложення, у якій законодавчого закріплення набув обов’язок відшкодування особою, яка вчинила злочин завданої шкоди. Законом визначено, що навіть у випадку помилування злочинця та звільнення його від покарання, обов’язок відшкодування збитків завданих злочином не скасовується.

У судовій практиці ХІХ століття розгляд кримінальних проваджень про деякі правопорушення, близькі за змістом до злочинів визначених сучасним кримінальним законодавством України, належали до компетенції мирових суддів. Тому при пошуках нормативного матеріалу про історичні аналоги звільнення від покарання є сенс звернутися до Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями (який умовно можна вважати кодексом законів про кримінальні проступки). Статут містив норми, що дозволяють зробити висновок, що певна частина проваджень про злочини незначної небезпеки могла вирішуватися шляхом звільнення винних осіб від покарання. Так, було можливе звільнення винного від покарання у зв’язку з примиренням із ним скривдженої або такої, що зазнала збитку, особи (статті 18-20). Цим законом встановлювався і строк давності притягнення до відповідальності та застосування покарання. Наприклад, якщо передбачені Статутом проступки не стануть відомими мировому судді або поліції протягом шести місяців, або коли в цей же час не було жодного провадження у справах про ці делікти, винна особа звільнялася від покарання [144, с. 397].

Таким чином, регулювання правовідносин методом звільнення від покарання осіб, які порушили кримінальний закон було властиве найбільш важливим та прогресивним кримінально-правовим актам, які діяли в ХІХ столітті.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37452.html