Сутність і зміст звільнення від покарання та його кримінально-правова природа

Людині властиво не лише додержуватись певних правил життєдіяльності, відображених у законах, але й порушувати їх. До правопорушників спочатку застосовуються засоби переконання, але там, де переконати особу в необхідності додержуватись визначених правил не вдається, застосовуються відповідні засоби примусу [103. с.33]. Наведене висловлювання В.Т. Маляренка повністю відображає вітчизняну політику у сфері протидії злочинності. Дійсно, застосування державної репресивного потенціалу слід обмежувати в усіх випадках, де наявна можливість обмежитись переконанням чи заохоченням.

Науковими дослідженнями доведено, що ідея, згідно з якою не за кожним злочином повинна слідувати кримінальна кара, або кара може слідувати не в повній мірі, з’явилася досить давно [196, с.135-136; 65, с. 42-45]. Соціальна практика свідчить, що реалізація завдань кримінального законодавства й досягнення цілей покарання в ряді випадків можлива з меншими соціальними витратами й з менш інтенсивним застосуванням державного примусу, тобто без відбування покарання чи без покарання взагалі [152, с. 13]. М.О. Бєляєв писав: „...1) якщо при притягненні винного до кримінальної відповідальності і його засудженні виявиться, що в даному випадку можна обійтися без застосування покарання і закон дозволяє це зробити, – покарання не повинне застосовуватися; 2) при призначенні покарання суд повинен виходити з того, що як покарання повинен бути обраний передбачений для даного випадку законом засіб, якому властива найменша репресивність. Єдина вимога, яку завжди повинен задовольняти цей засіб, полягає в тому, що він має забезпечувати в конкретному випадку досягнення всіх цілей покарання [15, с. 52-53]”.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу позиція К.К. Вавілова, який наголошує, що держава не розглядає покарання як неминучу та обов’язкову реакцію на абсолютно кожен випадок порушення заборони встановленої кримінально-правовою нормою. Тому законодавець вважає можливим за наявності певних умов відмовитися від застосування покарання до осіб, які вчинили злочини, та вважає доцільним створення норм, що передбачають виняток із загального правила караності злочинних діянь [24, с.10]. О.М. Тарбагаєв, визнаючи кару як першочергову мету кримінальної відповідальності, не ототожнюючи її з покаранням, вказує, що кара є засобом реалізації інших цілей…Чим вище громадське визнання й вищі особисті якості особи, тим вразливішою вона буде для кримінальної відповідальності. Тому за таких умов сам факт засудження є важливим заходом для досягнення інших цілей  відповідальності, а саме –  одним з головних засобів досягнення виправлення особи, яка вчинила злочин. Виправлення визначається за об’єктивним критерієм невчинення нового злочину. Навіть якщо поведінку засудженого не можна назвати зразковою, але вона є бездоганною з точки зору кримінального закону, то ціль виправлення вважається  досягнутою [162, c. 103, 104]. За влучним твердженням В.А. Ломако, кара, подібно іншим цілям покарання, починає здійснюватися ще задовго до його виконання, тобто досягається не тільки покаранням [98, с. 10]. Зазначене повністю узгоджується з сучасними уявленнями щодо засобів реагування на прояви злочинності, відповідно до яких покарання не має бути нормою, а його застосування та завдання потрібно чітко регламентувати [54, с.166]. Дійсно, вітчизняне кримінальне законодавство містить широкий асортимент засобів кримінально-правового реагування на злочинні прояви, що не пов’язані із застосуванням покарання. Окрім, власне, відмови від застосування до порушника закону кримінальної відповідальності, у Розділі XII Загальної частини Кримінального кодексу України міститься низка заохочувальних норм про звільнення особи від покарання та його відбування.

Соціально-правову зумовленість звільнення від покарання й звільнення від відбування покарання науковці зазвичай вбачають або в фізичній неможливості його призначення конкретній особі або відбування нею призначеного покарання, чи недоцільністю його призначення або відбування [90, с. 198; 171, с. 434]. Сьогодні покарання перестало бути виключним і безальтернативним кримінально-правовим засобом реагування на злочинні прояви. Застосування заохочувальних кримінально-правових норм, перетворилось із винятку в правило, а сукупний обсяг використання альтернативних покаранню засобів кримінально-правового характеру у вітчизняній судовій практиці сягає майже половини всіх ухвалених вирків. Звільнення особи від покарання чи від його відбування стало повсякденним явищем і тенденція щодо застосування судами саме такого виду реагування на вчинення злочину залишається незмінною.

Незважаючи на широку практику застосування норм про звільнення від покарання та його відбування, розуміння змісту окремих його проявів у правозастосовців на даний час ще не з’явилась. Саме нерозуміння практичними працівниками сутності звільнення від покарання часто стає на перешкоді правильного застосування відповідних статей Кодексу про таке звільнення. Ситуація, що склалась потребує наукового осмислення та встановлення кримінально-правової природи (сутності і змісту) феномену звільнення особи від покарання.

Дослідження кримінально-правової природи звільнення від покарання слід розпочати із з’ясування сутності поняття «природа». Звернувшись до філософського визначення поняття «природа» дізнаємось, що це – загальна дефініція, що визначає принципову схему розуміння того чи іншого предмета дослідження [187, c. 529].

Проблема визначення принципової схеми розуміння звільнення від покарання здебільшого висвітлюється поверхово, у публікаціях із більш широкого кола кримінально-правових явищ, де вона згадується дотично, лише як один із аспектів якоїсь більш широкої тематики. Переважно дослідники не відрізняють звільнення від покарання від звільнення від його відбування, ототожнюючи ці явища [23, c. 548-550] чи навіть із звільненням від кримінальної відповідальності. Такі помилки у сприйнятті феномену звільнення від покарання є наслідком численних термінологічних помилок допущених законодавцем у статтях розділу ХІІ Загальної частини Кримінального кодексу України.

У правовій літературі сутність та зміст звільнення від покарання не знаходить єдиного пояснення. Як зазначає О.О. Дудоров, це, перш за все, викликано термінологічною недбалістю, яку допустив законодавець при конструюванні ХІІ Розділу Загальної частини КК України [80, с. 721]. Ще відвертіше характеризує ситуацію В.М. Куц: «Розділ ХІІ КК України термінологічно чи не найнедосконаліший з усіх розділів Загальної частини чинного КК України. Зрозуміти прагнення законодавця надто важко, оскільки в ньому «переплелися» не лише звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання, а й те, що до них взагалі не має стосунку. Та це не головна вада цього розділу. Найгірше те, що законодавець чітко не розмежував звільнення від покарання (відмова від визначення покарання в обвинувальному вироку) та звільнення від відбування призначеного покарання (відмова від виконання покарання, визначеного в обвинувальному вироку суду)» [92].

Але з цього приводу висловлюються й протилежні думки. Наприклад, Є.О. Письменський вказує, що правова сутність звільнення від покарання та його відбування полягає у відмові держави від застосування до особи, щодо якої настала кримінальна відповідальність, призначеного покарання (повністю або певної частини) через недоцільність або неможливість реалізації мети покарання [130, с. 24]. Науковець розглядає звільнення від покарання та звільнення від відбування покарання як одне явище, якому присвячено єдиний інститут кримінального права. Водночас він проводить певну класифікацію норм Кримінального кодексу України, що на його думку відображають звільнення від покарання, однак на жаль, не вказує критерії за якими проведено диференціацію [130, с. 17-48].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37452.html