Історико-педагогічний аналіз проблеми формування толерантності в професійній діяльності вчителя

Формування професійної готовності майбутніх учителів до толерантного навчання і виховання учнів є міждисциплінарною проблемою, оскільки вимагає залучення наукового апарату різноманітних галузей знання, серед яких чільне місце належить професійній педагогіці як науці про професійну підготовку фахівців різноманітних напрямів. Водночас до цього процесу долучається методологічний базис філософії, психології, соціології, культурології тощо.

Філософські основи професійної підготовки майбутніх педагогів до формування толерантності учнів ґрунтуються на формуванні толерантної особистості майбутнього вчителя. Філософські засади проблеми толерантності складалися протягом багатьох століть. Так, філософсько-культурологічний підхід до аналізу проблеми засвідчує, що філософи по-різному тлумачили зміст поняття толерантної особистості [103]. З найдавніших часів вони мали різні погляди на буття, свідомість, особистість, толерантність, враховуючи свій життєвий досвід [30; 120; 121; 183; 184; 255; 288]. Зокрема, слід акцентувати увагу на тому, що ідеї толерантності активно розвивались у давній китайській філософії, де простежуються підходи стосовно розуміння індивіда як самостійної сили [72, с. 508-509].

Філософською основою проблеми є праці давньогрецьких філософів Ксенофана, Парменіда, Зенона, вони, розглядаючи в своїх поглядах толерантність, вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям і брали за першооснову одну з характеристик речей – буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Зокрема, Парменід стверджував, що “є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття - єдине, незмінне і неподільне” [10, с. 66]. Центральним поняттям конфуціанства була “жень” (гуманність), що виступала як закон, сукупність соціальних та етичних взаємин людей. Припис “жень”: “Чого не бажаєш собі – того не роби людям”. Також важливим місцем в конфуціанстві займав етикет “лі”– норми суспільної поведінки, звичаї, ритуали. Суворе дотримання “лі”, вважали конфуціанці, допомагає осягненню “жень” [333, с. 29].

Актуальною в контексті нашого дослідження є концептуальна ідея Платона, яка  тлумачить добро – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра (неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом), характеризує безликий аспект філософії Платона, водночас Бог-творець – особисте начало. Бог й ідея добра дуже близькі, тому ідея добра увінчує піраміду ідей Платона [333, с. 40]. Окрім цієї ідеї, Платон у давньогрецькій філософії обґрунтував систему глибоко продуманих поглядів, до якої входять вчення про буття, світ, душу, моральність, суспільство, пізнання. Автор дидактичної поеми Гесіод “Робота і дні”, якого називають першим моралістом в історії європейської культури, формує гуманістичне правило, яке має назву золотого: “Зло на себе накликає, хто зло на іншого замислив” [106, с. 44].

Сповідуючи розвиток толерантності особистості, Піфагор вимагав від своїх учнів дотримання таких норм поведінки, як “покірність”, “уміння вислухати іншого”, а тому відзначав властивими для добродіїв “мирні взаємини”, а Аристотель – “дружелюбство” [106, с. 44; 109; 129].

Отже, закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає толерантна особа, яка поступово усвідомлює свободу волі [10, с. 73]. А відтак, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на толерантну особу, наділену свободою волі. Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Тому духовна особа не може реалізуватись у зовнішньому  світі, заглиблюється в себе [10, с. 76].

Зокрема, М. Монтень у праці “Про каннібалів”, “Про совість” відмовлявся від теологічного тлумачення моральної проблематики і стверджує, що справедливість, терпимість, толерантність, героїзм можливі поза християнською релігією [106, с. 314].

Розвиток толерантності в епоху Відродження характеризується пробудженням особи, яка ще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, а про пробудження внутрішньо сформованої особи [5, с. 82]. Ці ідеї простежено в працях філософів Нового часу Р. Декарта, Дж. Локка, Д. Юма. Так, Р. Декарт відкрив сферу свідомості як мислену діяльність “Я”, суб’єкта. Свідомість він розглядав як сукупність актів (дій) – сприймання, судження, бажання “Я мислю, отже, я існую” [5, с. 105].

Значний внесок в обґрунтування та розвиток принципу свободи совісті і віротерпимості (зміст принципу толерантності) Дж. Локк відобразив у праці “Листи про віротерпимість” [236, с. 42-44]. Він доводив, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Душа людини від природи є “чистою дошкою”, на якій чуттєвий досвід малює свої візерунки” [27, с. 4-8]. На думку Дж. Локка, аргументом на користь толерантності може слугувати, по-перше, те, що примус у будь-якому разі не здатний навернути людину на шлях щирої, релігійно повноцінної віри, по-друге – відмінність основних завдань і функцій, що їх відповідно мають виконувати церква і держава. І церква не повинна вдаватися до силових акцій, і держава не мусить брати на себе клопіт про спасіння людських душ або встановлення того, яка релігія є істинною. Чітке усвідомлення зазначених обставин і створює, за Дж. Локком, підґрунтя для утвердження толерантності. У сучасних підходах до толерантності як експериментальний результат наукового дослідження,  простежується та ж сама, що й за доби Дж. Локка, керівна настанова на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми.

Розвитку ідей толерантної особистості сприяли представники епохи Просвітництва Х.  Вольф, Г. Лессінг. Одним із основних  напрямів життя Х. Вольфа є слідування високим моральним засадам розвитку толерантності, уміння донести складні філософські істини в доступній формі, вони викликали в дітей захоплення і прагнення наслідувати учителя. У працях “Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку”, “Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому”, учень приходить до висновку, що пізнання навколишнього світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження, а не “заходитиме” на терени суміжної [28, с. 136]. Прихильник освіченого абсолютизму Х. Вольф у поміркованій формі проголошував теорію природного права, був палким прихильником гуманізму, завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот – Бога та доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити. “Школа Вольфа”, представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку гуманізму й толерантних взаємин не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.

Активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі за вільний розвиток толерантності та культури був Г. Лессінг. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом – це, за Г. Лессінгом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г. Лессінга яскраво виявляється в драмі “Натан Мудрий“, у якій він обстоював ідеї демократичного оновлення своєї країни [28, с. 136].

У добу Просвітництва  в працях “Філософський словник”, “Трактати про віротерпимість” [229, с. 71-75] Ф. Вольтер намагався знайти зовнішні причини, що впливають на волевиявлення особистості. Однак, головними чинниками, які виявляють себе у свободі волі, він визнав суб’єктивні причини. Тому інтелектуальний розвиток особи в його філософії визначається головним здобутком суспільства. Важливим результатом діяльності філософа було визнання толерантності, яка стала основоположним компонентом миру і злагоди між релігіями, народами та іншими соціальними групами. Зокрема, Ж. Ж.  Руссо першим висуває тезу, що чуттєва діяльність, почуття людини є не тільки самостійною чи особливою формою суб’єктивності, а головною формою духовності. Навіть совість і геніальність у філософа розглядаються як найвищі форми інстинктивності, відокремлені від розуму [16, с. 83-89]. Розглядаючи толерантність у моральному вихованні, він визначив три завдання: виховання добрих почуттів, добрих суджень, доброї волі [173, с. 51].

На важливості виховання “діяльнісної любові до людей”, тобто толерантності, наголошував Й. Песталоцці, вважаючи її основним складником морального становлення особистості [171, с. 67].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40442.html