Сучасний стан адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я

Як показує світовий досвід, формування системи охорони здоров’я багато в чому залежить від конкретних історичних умов, рівня розвитку суспільства, відповідного економічного підґрунтя. На сьогодні у світі існує надзвичайно велика кількість систем охорони здоров’я, серед яких певне місце посідає й система охорони здоров’я України. Визначення місця національної системи охорони здоров’я серед відповідних систем інших держав та її особливостей є важливою умовою формування цілісного уявлення про сучасний стан її розвитку.

На сьогодні склалася низка підходів до класифікації існуючих систем охорони здоров’я. Так, М. Г. Філд, виходячи з соціально-політичної структури суспільства, умовно виділяє п’ять типів систем охорони здоров'я: 1) класична (невпорядкована); 2) плюралістична; 3) страхова; 4) національна; 5) соціалістична [315]. І. А Торгунов, спираючись на стан розвитку ринкових економічних відносин, а також характер відносин між лікарем і пацієнтом, виділяє чотири типи систем охорони здоров’я: 1) натуральні (характеризуються відсутністю або вкрай низьким ступенем правової впорядкованості відносин лікаря й пацієнта); 2) ринкові (спираються у своєму функціонуванні й еволюції на об’єктивні дії економічних й інших суспільних законів); 3) соціалістичні (системи, в яких надання медичної допомоги забезпечується тотальною роллю держави); 4) моделі змішаного типу (системи, що поєднують в собі як патерналістські відносини між лікарем і пацієнтом, так і ліберальну маркетингову сутність таких відносин) [277, с. 45]. Ю. Т. Шарабчиєв поділяє системи охорони здоров’я за критерієм їх дії в тій чи іншій державі. Зокрема, він акцентує увагу на таких системах охорони здоров’я: 1) шведська модель, яка характеризується наявністю всеосяжної системи страхування на випадок хвороби, що охоплює практично все населення Швеції; 2) англійська система охорони здоров’я, яка створювалася з урахуванням досвіду СРСР, а тому характеризується високим ступенем централізації; 3) американська система охорони здоров’я, яка, незважаючи на приватний характер, характеризується високим ступенем соціальної відповідальності бізнесу за збереження здоров’я найманої робочої сили [296, с. 34-37].

Разом із тим існує офіційна позиція спеціалістів ВООЗ, на думку яких, існуючі системи охорони здоров’я доцільно поділяти на 3 моделі. Мова йде про бюджетну, приватну та страхову модель. Стосовно бюджетної (державної) моделі фінансування (моделі Беверіджа), на державний сектор припадає переважна (більша) частина витрат щодо утримання установ охорони здоров’я. Така модель набула поширення у Великобританії, Швеції, Фінляндії, Іспанії, Канаді, Австралії, Греції, де держава фінансує понад 80 % усіх видатків на охорону здоров’я. Що ж до платної (приватної) моделі фінансування, то вона створює елементи конкуренції на ринку лікувальних послуг. Найбільшою мірою платна медицина поширена в Японії та США, де понад 30 % вартості медичних послуг фінансується безпосередньо пацієнтом, а кошти приватного страхування становлять 30-40 % усіх видатків на охорону здоров’я. І, на решті, страхова (змішана) модель фінансування (модель Бісмарка) забезпечує підтримку сфери охорони здоров’я за рахунок трьох джерел: внесків підприємницьких структур, працівників і держави, причому 10-20 % вартості медичних послуг сплачується з особистих коштів громадян. Така система фінансування охорони здоров’я на страхових засадах дозволяє збільшити обсяг фінансування в 1,5-2 рази порівняно з бюджетною моделлю. Відмітимо, що модель Бісмарка використовується в таких європейських країнах, як Франція, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія [51, с. 278].

Схожу позицію висловлює С. М. Гордієнко, який, однак, поряд із державною (моделлю Беверіджа) та страховою (моделлю Бісмарка) виділяє не приватну, а радянську модель охорони здоров’я – модель Семашка. Остання, на його думку, характеризується жорстким принципом централізації, а також широкою мережею державних закладів охорони здоров’я та значною кількістю медичних працівників, які обслуговують населення [135].

Вважаємо, що саме два останніх підходи достатньо повно відображають картину існуючих у світі моделей охорони здоров’я та дозволяють узагальнити досвід окремих держав, в яких ці моделі існують. У зв’язку з цим, узагальнивши зазначені підходи, доцільно виділяти чотири системи охорони здоров’я: страхова (модель Бісмарка), бюджетна (державна, модель Беверіджа), модель Семашка, а також приватна модель.

Аналіз вищевказаних систем охорони здоров’я доцільно здійснювати з урахуванням низки критеріїв, врахувавши які, можна буде дійти висновку про оптимальність тієї чи іншої моделі охорони здоров’я для України. До зазначених критеріїв, на нашу думку, можна віднести такі показники: 1) доступність медичної допомоги та її наближеність до громадян; 2) існування належних умов лікування, висока якість медичних послуг; 3) співвідношення пріоритетів профілактики та лікування; 4) проблеми фінансування сфери охорони здоров’я (у тому числі проблеми оплати послуг медичних працівників, а також забезпечення ліками та виробами медичного призначення, забезпечення витрат на утримання медичних закладів). З огляду на ці критерії можна буде вести мову про оптимальну концепцію системи охорони здоров’я для України.

Стосовно такого критерію, як доступність медичної допомоги та її наближеність до громадян, то, безумовно, такою, що забезпечувала максимальну наближеність до кожного громадянина та доступність медичної допомоги, була система Семашка в її класичному первісному варіанті. Досягалося це за рахунок екстенсивного розвитку мережі лікувально-профілактичних закладів, тобто забезпечення широкої доступності до них в результаті їх наявності майже в усіх адміністративно-територіальних одиницях та постійного збільшення кількості лікарів. Що ж до приватної моделі, то її навряд чи можна назвати такою, що забезпечує громадянам широкий доступ до закладів охорони здоров’я, оскільки медична допомога в умовах зазначеної моделі доступна лише людям, які мають роботу, та членам їх сімей. У зв’язку з цим наведена модель характеризується фактичною недоступністю медичної допомоги для малозабезпечених верств населення. Стосовно страхової моделі, то вона так само, на жаль, не здатна задовольнити 100% населення країни, оскільки також розрахована на населення, яке має роботу, та найм для обслуговування цього населення мінімуму медичних кадрів. Щодо бюджетної моделі, то вона з самого початку була розроблена як широкодоступна для всіх громадян держави. Однак, із часом, як і щодо системи Семашка, практика продемонструвала утопічність такої ідеї. Значний обсяг щорічних витрат призвів до збитковості сфери охорони здоров’я. Пацієнти ж почали зловживати наданими можливостями й майже без потреби користуватися значним обсягом безкоштовних медичних послуг.

Таким чином, очевидним є те, що повністю безкоштовної моделі надання медичної допомоги не може існувати на практиці. У той же час повністю оплатна, приватна медицина є недоступною для соціально незахищених верств населення. У зв’язку з цим, на нашу думку, для України доцільним буде застосування змішаної моделі. Мова йде про те, що гарантований мінімум медичних послуг, первинну та першу невідкладну медичну допомогу доцільно надавати в державних та комунальних закладах охорони здоров’я, у той же час пріоритет надання інших послуг, які не входять до гарантованого безкоштовного мінімуму, доцільно надавати приватними медичними закладами.

Щодо такого критерію оцінки існуючих моделей організації охорони здоров’я, як існування належних умов лікування, висока якість медичних послуг, то система Семашка на початку свого існування продемонструвала достатньо високі показники якості медичної допомоги і як наслідок – високий середній показник рівня здоров’я громадян. Разом із тим із часом ця система стала на екстенсивний шлях розвитку, у зв’язку з чим акцент було зроблено на кількості лікувально-профілактичних закладів та лікарів, що в них працюють, а не на якості медичних послуг. Стосовно приватної моделі, то вона характеризується забезпеченням високоякісної медичної допомоги, оскільки в ринкових умовах існує достатньо високий рівень конкуренції між суб’єктами, що надають медичні послуги, і кожен прагне забезпечити надання таких послуг максимальної якості. Те саме стосується й страхової моделі, за умов якої доступ до медичної допомоги хоч і є обмеженим, однак охорона здоров’я фінансується на достатньому рівні, що створює фінансову основу для належного рівня якості медичних послуг. За умов же бюджетної моделі пропозиція на ринку медичних послуг значно перевищує попит, у зв’язку з чим ринок медичних послуг стає абсолютно нерегульованим – нерідко в людей зі здоровими зубами «запломбованими» є 20 зубів, людям з нормальним зором виписують окуляри, а апендектомії проводять тотально в профілактичних цілях [135].

Стосовно питання про співвідношення пріоритетів профілактики та лікування, то за умов системи Семашка категорія профілактики передбачала вузьке (система санітарних заходів) та широке значення (оздоровлення, попередження і профілактика хвороб). Широко здійснювалася вакцинація, яка набула загальнодержавного масштабу та допомогла суттєво призупинити поширення низки інфекційних хвороб; активно функціонували санаторії. Натомість в умовах приватної, страхової та бюджетної моделей охорони здоров’я такої потужної системи профілактики хвороб не передбачалося, у зв’язку з чим саме система Семашка в цьому контексті була найдосконалішою.

Що ж до такого критерію, як ефективність вирішення проблем фінансування сфери охорони здоров’я, то система Семашка в цьому аспекті є найбільш недосконалою. Постійне збільшення кількості закладів охорони здоров’я та медичних працівників призвело до того, що більшість бюджетних коштів, які виділялися на сферу охорони здоров’я, витрачалися на утримання лікувально-профілактичних установ та заробітну плату медичним працівникам. Зазначена проблема залишилася в Україні і на сьогодні. В умовах приватної моделі проблем із фінансуванням особливо не виникає, оскільки майже всі медичні послуги за таких умов є платними. За умов же бюджетної моделі оплата праці медичних працівників залежить не так від результатів лікування, як від кількості пацієнтів. Разом із тим, певною мірою звужуються можливості громадян, пов’язані з вільним вибором лікаря. У сучасних умовах пріоритетним слід вважати вирішення питання оплати праці лікарів саме з врахуванням результатів лікування, а не пов’язувати його з відповідними кількісними показниками.

Виходячи з вищевказаного, привертає увагу такий спосіб оплати праці лікарів, який враховує якість результатів лікування, а не кількість закріплених за лікарем пацієнтів. При цьому треба звернути увагу на основну проблему моделі Семашка, яка й на сьогодні існує сьогодні в Україні: широка мережа закладів охорони здоров’я та значна кількість лікарів в умовах дефіциту бюджетних коштів в основному негативно позначається на якості медичної допомоги, оскільки більшість коштів спрямовується на утримання цих закладів та оплату праці лікарів, а не на покращання медичної допомоги населенню.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37259.html