Забезпечення права громадян на інформацію у сфері охорони здоров’я

Інформація є однією з тих категорій, які найбільш тісно пов’язані зі становленням та розвитком суспільства, явищами та процесами, які відбувалися протягом багатовікової історії людства. Та чи інша інформація не тільки визначала поведінку людини в конкретних життєвих ситуаціях, а й іноді визначала історичну долю держав і націй.

У сучасних умовах можна констатувати існування інформаційної сфери, яка являє собою сукупність інформаційних ресурсів, інформаційної інфраструктури, системи формування, розповсюдження, використання інформації та регулювання суспільних відносин, які при цьому виникають. Інформаційна сфера є системоутворюючим фактором життя суспільства, активно впливає на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки держави [112, с. 3]. При цьому одним із найбільш важливих напрямків впливу інформаційної сфери слід визнати безпеку особи щодо широкого кола негативних факторів, які відбиваються на житті, здоров’ї людини, на рівні її життєдіяльності в цілому. Не випадково в «Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» зазначено, що одним із основних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися та обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізовувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя [219].

Відповідно до Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року останньою є будь-які відомості та дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1 Закону). Закон також деталізує види інформації. Так, за змістом виділяються: інформація про фізичну особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, інформація про стан довкілля (екологічна інформація), інформація про товар (роботу, послугу), науково-технічна інформація, податкова інформація, правова інформація, статистична інформація, соціологічна інформація, інші види інформації [205]. Відзначимо, що кожен з цих видів інформації в тій чи іншій мірі пов’язаний зі сферою охорони здоров’я.

Розглядаючи загальні питання реалізації права на інформацію важливо мати на увазі, що така реалізація опосередковується конкретними можливостями суб’єкта отримання інформації. До зазначених можливостей відносять: право кожного вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати й поширювати будь-яку інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України та чинним законодавством; право надавати згоду на збирання інформації, що має особистий характер, для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей; право перевіряти достовірність такої інформації та спростовувати недостовірну інформацію як в адміністративному, так і в судовому порядку; право кожного на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе та членів своєї сім’ї; право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на розміщення відомостей про себе у відповідних інформаційних системах; право знати про створення й функціонування усіх конкретних інформаційних систем, які хоча б якимось чином торкаються сфери особистого життя громадянина або інформації про неї, а також інформації про інші сфери життєдіяльності громадян; право на правову інформацію – право знати свої права й обов’язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають; право на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів та предметів побуту; право на достовірну фінансову інформацію та інші [123, с. 103-104].

З урахуванням цього можна вказати, що право людини на інформацію є досить багатогранним і в тій чи іншій мірі пов’язується з низкою аспектів функціонування системи охорони здоров’я України. З огляду на це розглянемо детальніше найбільш важливі й актуальні аспекти реалізації права на інформацію у сфері охорони здоров’я.

Перш за все закцентуємо увагу на інформації про фізичну особу (персональні дані). На нашу думку, така інформація у сфері охорони здоров’я може бути у вигляді персональних даних про особу, яка звертається до закладу охорони здоров’я, та персональних даних про медичного працівника. Конкретизація права на персональні дані пацієнта у сфері охорони здоров’я пов’язана з такими важливими моментами: по-перше, це стосується питання отримання особою інформації про стан свого здоров’я та визначення обсягу такої інформації; по-друге, це пов’язано з отриманням інформації про конкретні заходи й методи профілактики, діагностики й лікування, які будуть застосовані щодо громадянина та питання фіксації цих відомостей в інформованій згоді на медичне втручання;  по-третє – це необхідність збереження конфіденційності інформації про пацієнтів (лікарської таємниці), визначення умов надання конфіденційної інформації про пацієнта стороннім особам.

Стосовно персональних даних про медичного працівника, то до цієї інформації можна віднести таку, що персоніфікує особу конкретного медичного працівника, характеризує його з професійної точки зору й може бути повідомлена пацієнту. Як приклад такої інформації можна навести відомості про стаж роботи медичного працівника, його категорію, науковий ступінь або певні відзнаки.

Аналізуючи інформаційні відносини, які виникають у процесі надання медичної допомоги, не можна не звернути увагу на питання отримання пацієнтом інформації про стан свого здоров’я та визначення обсягу такої інформації. Особливої актуальності ці проблеми набувають у тому випадку, коли виникає конфлікт між необхідністю повідомляти пацієнту інформацію про стан його здоров’я в повному обсязі та тими загрозами, які може мати таке повідомлення у випадку, якщо пацієнт, наприклад, хворіє на ті чи інші тяжкі захворювання.

У цілому зазначені питання врегульовані законодавцем. Так, у ч. 1 ст. 285 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України визначено, що повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Разом із тим відповідно до ч. 3 ст. 285 ЦК медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами у тому випадку, якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я, зашкодити процесові лікування [190]. Відповідно ж до статті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного. Медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я. Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду [154].

Але на практиці можуть виникнути проблеми з приводу реалізації цих норм. Насамперед слід звернути увагу на те, що в зазначеній статті мова йде про повнолітніх осіб. Між іншим у ч. 3 ст. 284 ЦК України зазначається, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років, провадиться за її згодою. У зв’язку цим виникає питання: як неповнолітній пацієнт, що не має права ознайомитися з достовірною й повною інформацією про стан свого здоров’я, може приймати адекватне рішення про згоду на медичне втручання? Тим більше не досить зрозумілим є порядок реалізації такої згоди щодо вказаної категорії осіб. На нашу думку, це питання можна вирішити шляхом доповнення ст. 39 Основ положенням про те, що при наданні медичної допомоги особам віком від 14 до 18 років обсяг інформації про стан їх здоров’я визначається лікарем. Якщо така особа наполягає на наданні їй повної інформації про стан здоров’я, про це мають бути повідомлені батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. 

Звернемо увагу також і на те, що у ч. 2 ст. 39 Основ не акцентується увага на обсязі інформації про стан здоров’я, яку можуть отримувати батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Вважаємо, що необхідно чітко визначити, що вказані особи мають право на отримання повної інформації про стан здоров’я неповнолітньої особи. 

Достатньо важливим є й питання щодо можливості надання неповної інформації про стан здоров’я пацієнта. Не виключеною є ситуація, коли один і той же пацієнт звертається до одного лікаря, який не надає йому інформацію в повному обсязі, керуючись вищезазначеними підставами, передбаченими ч. 4 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я; натомість інший лікар, не скориставшись цим правом, повідомляє таку інформацію. Іноді пацієнт, незважаючи на свій тяжкий стан, у будь-якому випадку бажає отримати повну інформацію про стан свого здоров’я, однак лікар може вважати, що повідомлення йому таких відомостей спричинить негативні наслідки, вказані вище, а саме: загрожуватиме здоров’ю пацієнта чи зашкодить процесу лікування. В окремих випадках не можна не враховувати й можливість бажання особи взагалі відмовитися від отримання будь-якої інформації щодо стану свого здоров’я. Вважаємо, що у кожному із зазначених випадків ключовим моментом слід визнати суб’єктивну позицію пацієнта. Навіть у випадку, коли лікар не вважає за доцільне повідомити інформацію про стан здоров’я, але існує чітко виражене бажання пацієнта отримати таку інформацію, остання має бути повідомлена. Особливого значення в такій ситуації, на наш погляд, набуває факт ознайомлення особи з наявністю в неї відповідного права. Тому цей аспект повинен бути відображений у ч. 4 ст. 39 Основ. 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37259.html