Історія підготовки викладачів-дизайнерів та сучасний стан розвитку їх професійної майстерності

Професійний інтерес до проблеми розвитку майстерності викладачів-дизайнерів свідомо проявився на початку ХХ століття в школі Баугауз. Нагадаємо, що Баугауз виник у1919 році у Веймарі (Німеччина) в результаті об'єднання школи художніх промислів і вищого художнього училища. Берлінський архітектор Вальтер Ґропіус, якого призначили директором цієї школи, поставив перед викладачами Баугауза революційну програму, центральним пунктом якої було спільне навчання, праця та експериментування митців, дизайнерів, майстрів-декораторів та архітекторів. Принципово важливим він уважав міждисциплінарний характер школи і розвиток в учнях суто індивідуального сприйняття творчих завдань та проблем.

«Я прийшов до переконання, — писав Вальтер Ґропіус, — що вчитель мусить відмовитися від передачі власного словника форм учням, а замість того він має заохочувати їх шукати свій власний шлях, навіть якщо йти до нього доведеться манівцями» [54, с. 18].

Вальтер Ґропіус зібрав навколо себе молодих митців, теоретиків культури та дизайнерів з усього світу. Хоча практичним завданням школи була підготовка художників для промисловості і архітекторів (слова „дизайнер” тоді ще не було в німецькій мові) все зосереджувалось, особливо в перші роки Баугауза, на проблемах формування нового візуального мислення. Це й було причиною запрошення для викладання найбільш радикально налаштованих реформаторів станкового мистецтва й архітектури: І.  Іттена з його власною теорією форми і кольору, В. Кандинського, який створив знамениту працю „Точка і лінія на площині”, О. Шлеммера з його ідеями „механічного балету”, П. Клее з унікальною методикою, викладеною в „Педагогічних ескізах” та ін.

Кожний художник розробляв авторський курс. Викладання змушувало їх прискіпливо ставитися до своїх поглядів, заново осмислювати їх, аналізувати й щось додумувати вже з позицій формування універсальних професійних знань.

Швейцарський художник, теоретик мистецтва і педагог Іоханнес Іттен отримав всесвітню відомість як творець першого навчального курсу Баугауза, так званого форкурсу, який став основою викладання багатьох сучасних художніх шкіл. Свої теоретичні та педагогічні погляди і, що особливо цінно, саму систему підготовки художників І. Іттен виклав у книгах про колір і форму. У книзі „Мистецтво кольору” І. Іттен порівнював навчальний процес з візком, на якому можна легко і зручно рухатися по наміченому шляху. Однак вторована дорога колись закінчується і далі доводиться йти одному і пішки [85, с. 5]. Це порівняння можна застосувати і до всієї педагогічної системи І. Іттена, яка не пригнічувала особистість і допомагала художникові вибрати свій шлях. У цьому виявляється найголовніша характеристика майстерності – гуманістична спрямованість, яка передбачає утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки і стосунків. „Майже інстинктивно я усвідомлював, що будь-яка критика чи поправки викликають образу і діють руйнівно на їхню впевненість у собі, а похвала і схвалення, навпаки, викликають прилив сил” [85, с. 7]. Його захопленість предметом передавалася студентам і викликала ефект співтворчості та спільного осягнення того, про що він говорив. Вчити, довіряючи своєму внутрішньому голосу, це зовсім не те, що слідувати умоглядно побудованими методиками, – вважав І. Іттен: „Моїми найкращими учнями я вважаю тих, які зуміли, довіряючи своїй інтуїції, відкрити для себе свій власний шлях у мистецтві” [85, с. 7]. Це є виявом професійної ідеології викладача, його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб’єктів, „спроможність бачити великі завдання у малих справах”.

Характерним для багатьох художників початку ХХ століття було ведення записів своїх вражень, фіксування думок про мистецтво та методику його викладання. Педагогічна спадщина Пауля Клее є не менш значимою, ніж художня (за своє життя він створив більше десяти тисяч художніх творів). Книга „Педагогічні ескізи” була написана в перші роки його роботи в Баугаузі і опублікована в 1925 році [99]. Крім того, основна частина рукописної спадщини П. Клее зосереджена в щоденнику, який він вів протягом 20 років, починаючи з 1898 по 1918 роки, тобто протягом всього періоду свого становлення як майстра. П. Клее вів щоденні записи своїх аналітичних роздумів, внаслідок чого його теорія стала результатом майже лабораторних досліджень  власного досвіду і тих спостережень, які постійно проходять у свідомості художника. Його звичка послідовно, крок за кроком відмічати всі трансформації, що відбуваються в творі, й навіть паралелі між думками художника і нюансами в зміні форм, дозволила йому заговорити про мистецтво по іншому і побачити те, чого не бачили раніше. Завдання, яке він ставив перед собою, полягало у зміні самої педагогічної системи навчання, яка б дала абсолютно новий вектор мислення художника по відношенню до натури, викликала стан своєрідного катарсису – звільнення, очищення від стереотипів сприйняття натури. Своєю незвичністю „Педагогічні ескізи” створювали екстремальну ситуацію, вибиваючи з колії звичного і розміреного спостереження за натурою і переводячи художника в зовсім нову для нього область мислення, що підпорядковується законам механіки, не допускаючи в художній освіті ніяких попередніх методик натурного копіювання. Ця нова дисципліна в подальшому отримає назву „дизайн”.

Вплив Баугауза поширився згодом на дизайнерську педагогіку в усьому світі. В Англії, Німеччині, Австро-Угорщині, поступово в інших європейських країнах почали формуватися такі художньо-промислові школи, в яких відбувся перехід від традиційного викладання (малювання античних голів та копіювання робіт видатних митців) до нових засад навчання, а саме – роботи з формою і кольором на основі закономірностей, що спостерігаються у природі. Цей процес змушував викладачів по іншому будувати методику викладання і вимагав від них постійної напруженої роботи над власним самовдосконаленням та професійним розвитком.

З другої половини ХІХ століття на теренах України також розпочинається процес становлення дизайн-освіти. Родоначальником українського графічного дизайну можна вважати Г. Нарбута. З його іменем пов’язаний весь подальший розвиток української графіки, графічного дизайну. Спираючись на традиції стародавнього українського мистецтва, Г. Нарбут зробив значний внесок для відродження національного стилю у книжковій графіці, створив характерні українські шрифти, самобутні зразки художнього оформлення книги та численні ілюстрації до української літератури. Г. Нарбутом виконані проекти поштових марок, гербів, грошових знаків Української народної республіки. До цих пір українські шрифти, які були створені після нього, більшість – на основі шрифтів Г. Нарбута. У кращому сучасному художньому оформленні української книги присутні декоративні елементи та шрифти, притаманні лише українській культурі, розроблені свого часу Г. Нарбутом, які відрізняються та пізнаються у всьому світі серед книжок інших країн світу. У Г. Нарбута було багато однодумців та послідовників: О. Богомазов, М. Бойчук, С. Нелепинська-Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, Ф. Кричевський, М. Жук, В. Єрмілов, О. Павленко. Під безпосереднім керівництвом і впливом Г. Нарбута зросла плеяда художників-графіків: Л. Хижинський, М. Кірнарський, С. Пожарський, М. Алексєєв та інші.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/452283.html