---

Роль державних органів влади в інформаційному забезпеченні системи надання електронних державних послуг

Відповідно до представлень, що склалися в економічній теорії, державне управління є одним з найбільш важливих громадських благ, яке одночасно з цим входить в мінімальний набір функцій, який повинна виконувати держава у будь-якій економіці. Якість і спрямованість державного управління багато в чому обумовлює якість економічних інститутів, що розуміються як системи, які складаються з правил поведінки різних економічних агентів і механізмів, що забезпечують дотримання ними цих правил.

Не може бути створена ефективна ринкова економіка без регулюючої ролі держави. Досвід останнього десятиріччя України засвідчив, що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку, надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнації економіки, що супроводжувалось і супроводжується великими соціальними втратами та втечею природних, фінансових та трудових ресурсів за кордон [179, с. 8].

У зв’язку з обмеженістю бюджетних ресурсів, з одного боку, і відміченої вище обставини, з іншого боку, одна з фундаментальних проблем зміни ролі держави в ринковій економіці, що трансформується - це визначення набору електронних послуг, які повинні визначатися державою як безкоштовні для споживачів, виробництво яких фінансується виключно і безпосередньо за рахунок бюджету. Фактично йдеться про створення механізму, що «просіює», «сортуючи» послуги з існуючих інституціональних альтернатив. Це необхідно здійснювати на базі двох різних концепцій: по-перше, теоретичного підходу до держави як до організації, покликаної виконувати в суспільстві і економіці цілком певний, мінімальний набір функцій, по-друге, зміст Конституції держави, яка визначає відповідну законодавчу базу, з обліком не лише згаданих вище теоретичних підстав, але і конкретно-історичних умов, традицій, очікувань населення, його готовність до змін у сфері відповідальності держави, і т. ін.

Ще одним аргументом на користь прийняття «конституційного» підходу до визначення набору безкоштовних для населення благ, які повинна надавати держава через органи влади і державні установи, являється та обставина, що ознаку безкоштовності (чи надання за ціною, істотно меншою, ніж витрати виробництва і надання, тобто пільговості) на практиці мають не лише громадські, але і так звані соціально значимі блага.

В той же час, теоретично надійних критеріїв для віднесення того або іншого блага до категорії соціально значимих нині немає. Більше того, існують досить серйозні підстави до того, що таких універсальних критеріїв і не може бути, оскільки склад соціально значимих благ визначається самим суспільством (безпосередньо або через представницькі або інші органи влади), тобто є результатом свідомого вибору.

Іншою, не менш важливою, являється проблема оцінки наслідків (з точки зору ефективності функціонування органів державної влади і використання бюджетних ресурсів) надання послуг, що по суті своїй не є громадськими або соціально значимими благами, органами виконавчої влади та їх установами. Надання їх на безкоштовній основі означатиме, що бюджетні кошти витрачаються не ефективно.

Надання ж їх на платній основі означатиме, що орган державної влади виступає одночасно і як суб’єкт ринкової економіки, причому такий суб’єкт, який має штучні конкурентні переваги перед іншими, що надають аналогічні послуги, що негативно позначається на умовах конкуренції, стані конкурентного середовища.

Крім того, надання таких послуг на платній основі означатиме появу позабюджетного фонду, контроль за використанням якого безумовно може створити додаткові труднощі в організації ефективного функціонування органів державної влади.

Проблема агентських відносин існує при будь-яких відносинах агентування, у бізнесі або в державному управлінні, але саме в державі вона ускладнюється цілим рядом специфічних обставин.

По-перше, у відносинах з приводу державного управління найчастіше зовсім не очевидно, хто саме є принципалом для конкретного чиновника - його начальник, або народ країни, або громадянин, що «замовив» йому виконання «державної послуги». Така, невизначеність, очевидно, негативно впливає на державне управління.

По-друге, ланцюг агентування в державі досить довгий.

По-третє, в державі, на відміну від бізнесу, немає і не може бути єдиного «показника ефективності», за допомогою якого можна оцінити, як працює цей агент - на благо принципала, чи ні. Також до обов’язків агентів-чиновників непридатні традиційні ринкові цілі ефективності, адже держава повинна робити саме ту роботу, з якою начебто не справляється ринок.

Держава часто розглядається як безпосередній постачальник (виробник) або покупець громадських благ, що здійснює їх подальший розподіл між громадянами, що потребують їх, оскільки інакше ці блага недовиробляються.

Очевидно, власне функція державного управління - як діяльність з ухвалення рішень відносно формування і використання громадських фінансів (державного бюджету) і розробці законів та інших правил поведінки громадян і організацій, вважається винятковою прерогативою держави, точніше, тих конкретних органів державної влади, склад, конкретні функції і права яких визначені Конституцією держави.

Проте процес (технологія) виконання цієї базової діяльності цілком може включати етапи, які в принципі можуть здійснюватися зовні органів державної влади. Наприклад, думки населення про пріоритети можуть представлятися в законодавчі органи через політичні партії, у тому числі через опозиційні владі структури, члени яких не входять до числа органів виконавчої влади.

Інформаційне забезпечення тих або інших рішень може поповнюватися приватними особами (експертами) або недержавними дослідницькими організаціями. Підтримка комфортних умов праці на робочих місцях державних службовців може бути результатом роботи співробітників недержавної організації, що уклала відповідний договір з органом державної влади.

На нашу думку, електронні державні послуги можуть надавати тільки органи державної влади, тому, електронна державна послуга є однією з різновидів державної функції, і тому є невід’ємною властивістю органів державної влади. Отже, можна стверджувати, що проблема розмежування функцій державної влади і надання електронних державних послуг включає три аспекти.

1. Розмежування господарських і здійснюваних відповідно до повноважень функцій. Існуюча практика створює умови для створення бар’єрів, що перешкоджають ефективності входу на ринки, де орган з відповідними владними повноваженнями має свої інтереси як організація, що виконує господарські функції. В той же час поєднання функцій створює умови для перешкоди діяльності інших господарюючих суб’єктів, створення передумов для незаконних угод, умов, що дискримінують угоди, і кінець кінцем - неефективного розміщення ресурсів.

Нерівні умови конкуренції багатьма аналітиками розглядаються як найважливіший чинник, що перешкоджає економічному зростанню в українській економіці. Поєднання владних і господарських функцій може здійснюватися не лише безпосередньо, але і опосередковано.

2. Надання електронних державних послуг потрібне в цілях заощадження часу і коштів громадян та підприємств при здійсненні угод. В той же час надання таких послуг пов’язане з витратами. У зв’язку з цим виникає питання про джерела покриття витрат. Одна з альтернатив бюджетному фінансуванню - продаж цих послуг населенню.

Проте в цьому випадку виникає питання про запобігання дій, спрямованих на стягання ренти при винятковому положенні, в якому опиняється орган, що надає електронні державні послуги. Прикладом служить широко розповсюджена практика продажу бланків, необхідних для отримання закордонного паспорта, реєстрації приїжджих і тому подібне.

3. Розмежування електронних та інших ділових послуг. Надання органами державного управління платних електронних послуг населенню може бути виправдано тим, що ці органи спеціалізуються на обробці інформації, що призводить до економії витрат для суспільства при задоволенні приватних потреб (наприклад, видача на платній основі різних експертних та інших висновків, необхідних для отримання ліцензій, дозволів та інших документів, необхідних для здійснення господарської діяльності).

Проте поширена практика надання державними органами послуг освітнього, експертного, сертифікаційного та ін. характеру відносяться до ділової інфраструктури і в розвинених країнах здійснюються приватними фірмами та їх асоціаціями.

Представляється, проте, абсолютно ясним, що достатність або недостатність бюджетного фінансування для надання електронних державних послуг багато в чому залежить від ефективності витрачання громадських ресурсів (бюджетних коштів, що виділяються), тобто від наявності або відсутності стимулів у відповідних працівників до ефективного використання ресурсів.

Процес надання електронної державної послуги включає інтегрованість структур, зайнятих в цьому виробництві. При цьому необхідно «переформатувати» традиційні організаційні структури відповідно до того, яке місце вони займають у вказаному процесі. Клієнт повинен отримувати послугу «тут і зараз», в одному місці і максимально оперативно. Це стимулює створення так званих «безшовних» організацій, де упродовж усього бізнес-процесу забезпечується максимально вільна циркуляція інформаційних, кадрових, матеріальних та інших потоків.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85540.html