Культурологічні основи музичного виконавства як різновиду художньо-образної творчості

Якими б складними і досконалими не ставали суспільні відносини, нові технології, творчі досягнення, шляхи розв’язання глобальних проблем, – в їх основі був, є і залишиться людський феномен – суб’єкт розвитку культури.

Олюднення культури і культурологізація людського життя стають критеріями сучасної цивілізації. Іншими словами, прогрес культури можливий за участю її основного елемента – людини, але і прогрес людини можливий лише в полі культури. Сьогодні цивілізована людина – це людина-творець: Homo Creator. Її місце у всесвіті і на землі, результати діяльності, можливі шляхи розвитку вивчають багато наук. Серед них культурологія, що займає особливе місце, бо розглядає людину в її соціокультурному полі та природному середовищі. Культура як узагальнена категорія про природне та штучне, стала визначальним вектором розвитку людства у ХХ столітті. На цій хвилі у другій половині ХХ століття формується культурологія як наука про зародження та розвиток другої (створеною людиною) природи, її структурних елементів, інваріантів розвитку, місце людини-творця в цьому процесі [110].

Вперше поняття «культурологія» було використано як термін американським антропологом Леслі Уайтом у 1949 році і мало визначення як наука про зародження, розвиток та майбутнє культурного світу людини. Її предметом може бути галузь знань, що вивчає об’єктивні закономірності загальнолюдського культурного розвитку, рушійні сили культурних процесів, явища і події матеріального і духовного світу людини [110, с.11]. Логічно, що культурологія як система знань про культуру повинна включати теорію культури (філософія культури), прикладну та емпіричну культурологію. Узагальнивши дослідження Ананьєва Л.А., Гуревич П.С., Кравченко О.І., Ортега-і-Гассет, Шевнюк О.Л., Шейко В.М., можна сформулювати наступне визначення культурології як нової науки, що почала складатися в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. Культурологія є наукою про зародження та розвиток культури. Культура є об’єктом дослідження культурології на рівні структури, механізмів розвитку, методів аналізу [259].

У системі гуманітарних наук найбільш складним є питання її суб’єкта, однак, якщо в філософії, соціології тощо щодо суб’єкту предмету вже сформувалася думка, то в культурології суб’єкт займає особливе місце, пов’язане з проблемою самопізнання. На думку визначних науковців, суб’єктом культурології постає індивід, який спрямовує своє пізнання на культуру [38; 42; 83; 86]. Не вдаючись до аналізу детермінованості поведінки суб’єкта, на що сьогодні серед вчених світу немає єдиної точки зору, слід зазначити, що суб’єкт, який пізнає культуру, пізнає самого себе. Отже, через пізнання культури суб’єкт творить матеріальні, духовні цінності, самого себе [110].

Культурологія, як наука, принципово відрізняється від усіх інших наук тим, що вона, аналізуючи культурний розвиток, наштовхується на творця культури – конкретного індивіда, поведінка якого не завжди є логічно-адекватною середовищу, а створені ним матеріальні культурні цінності вражають своєю довершеністю та таємничістю.

Все, що в історії філософії традиційно усвідомлювалось як самобутність людини, сьогодні часто отримує натуралістичне пояснення. Незважаючи на великий спектр поглядів з цього приводу, класичне уявлення про те, що людина як істота розумна унікальна, несе в собі таємницю світобудови, залишається домінуючим. Більшість вчених розглядають еволюцію як нарощування все нових і нових якостей, що наближують живу матерію до певного ідеального варіанту [71; 141; 179; 243]. Такий філософський підхід розглядає суб’єкта як ідеал Акту творення. Неповторність суб’єкта культури визначається не його біологічною субстанцією, а особливою онтологічною ситуацією, в якій він знаходиться, здатністю аналізувати себе як об’єкт дослідження. З цього приводу Ж.Марітен справедливо зазначає, що ми пізнаємо суб’єкти, і ми ніколи їх до кінця не знаємо. «Ми не пізнаємо їх в якості суб’єктів, ми пізнаємо їх тільки об’єктивуючи, займаючи по відношенню до них об’єктивну позицію, перетворюючи їх в об’єкти, оскільки об’єкт є, не що інше, як щось в суб’єкті переведеному в стан нематеріального існування інтелектуальним актом» [235, с. 160].

До специфічних принципів культурології відносяться принципи системності, інтегративності та рівноправності. Перший з них забезпечує аналіз явища, як елемента більш складної системи, що дозволяє виявити складні взаємозв’язки між елементами, детермінантне поле, чи певний культурний простір явища. Другий принцип набув особливої ваги в період розвитку наукових досліджень, коли стало зрозумілим, що явища однієї науки не бувають відособленими від явищ суміжних наук. Принцип рівноправності передбачає рівність усіх відомих концепцій, теорій, прогнозів при проведенні культурологічного аналізу [110].

Основними функціями культурології, що випливають із означення предмету дослідження, є дослідницька, інваріатно-прогностична, програмно-орієнтовна. В сучасній навчальній та науково-монографічній літературі в функціональне поле культурології включені і такі функції як: семіотична (знакова), що вивчає етнічно-родові, складові соціальних груп, пояснює інваріанти поведінки, особливості світобачення; аксіологічна (ціннісна), що відображає якісний стан культури, виділяє і формує ціннісні потреби і орієнтири.

На сучасному етапі чітко не окреслене функціональне поле культури. Поряд із традиційними функціями (навчальна, виховна, комунікативна тощо) розглядаються такі функції як:

• трансляції, що забезпечує передачу соціального досвіду, спадкоємність поколінь; лише культура забезпечує трансляцію досвіду накопиченого людством;
• нормативно-оцінна, що регулює поведінку індивідів у відповідності із соціальними нормами і правилами та прийнятими законами;
• креативна (від. лат. creatio – творення, перетворення) - вважається фундаментальною функцією перетворення і освоєння у світосприйнятті, діяльності;
• сігніфікативна (від англ. sign – знак) - функція доповнення цінностей; уведення у ціннісне поле людської діяльності явищ, які початково не сприймались як цінність;
• релаксаційна (від лат. relaxatio – послаблення, розслаблення) - це повернення до попереднього ненапруженого стану; мистецтво фізичної і психічної розпруженості, яке досягається через підсвідомий рівень (гра, ритуал, перегляд фільмів, вистав тощо) і усвідомлено практикується як необхідний етап духовного зростання особистості (йога, аутотренінг, медитація, сугестія).

Принципи та функції предмету культурології започатковують шлях дослідження. Рух по цьому шляху обумовлюється вибором методів дослідження. В сучасному розумінні метод – це спосіб теоретичного або емпіричного одержання інформації. Однак, таке поняття методу є неповним. Метод – це, насамперед, певна технологія дослідження, в якій чітко визначена послідовність кроків на шляху до пізнання «істини». В аналізі культури в основному використовуються методи комплексного, структурного аналізу, діахронічний, синхронічний методи [110; 255].

Культура в контексті культурології поєднує матеріальні та ідеальні цінності. Вона невіддільна від людини та її творчої діяльності у всіх сферах її буття та свідомості. Така діяльність людини як суб’єкта культури спрямована на творче перетворення дійсності і складається з процесів опредмечування (створення цінностей, норм, знакових систем тощо) та розпредмечування (осягнення цінностей культури та їх використання в ході практичної діяльності).

Як науковий термін культура з’явилася лиш у ХVІІІ сторіччі. Вперше його пояснив Ед Тайлор (1871р.), визначаючи даний феномен як систему, що складається у своїй цілісності із знань, вірувань, мистецтва, законів, звичаїв і деяких інших здібностей та звичок, засвоєних людиною, як членом суспільства. З ХХ сторіччя починають з’являтися численні визначення поняття культури, які визначають її як прийоми, способи і результати людської діяльності, те, що вирізняє людське існування з природного буття і складає зміст і смисл людини. З середини 60-х років ХХ сторіччя культура розглядається як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Причина численних визначень поняття культури криється в неоднорідності і багатогранності поглядів на взаєморозуміння, взаємозв’язку духовного і матеріального, духовної і практичної діяльності людини. Культура як синтез духовного і матеріального у діяльності людини вимагає глибинної онтологічної рефлексії двох системоутворюючих її чинників. Чітке розуміння духовного як сфери психічного і матеріального як фізіологічного в проекції, у віддзеркаленні реального світу, дає можливість творити гармонійну діяльність людини у всіх її виявах [79; 80; 85].

 Мистецтво є важливою і відносно самостійною частиною культури. Воно виступає фундаментом художньої культури, яка синтезує як усі його види, так і самі процеси творення, розповсюдження і збереження всього того, що в ХХ-ХХІ ст. отримало статус «культурна спадщина», воно є безпосередньою формою духовного освоєння світу, що системно (цілісно) відображає дійсність.

За своєю сутністю мистецтво є специфічним засобом духовного відображення дійсності, складова культури, де акумулюються художньо-естетичні цінності, форми чуттєвого пізнання світу, соціополе, в якому виявляються творчі здібності людини [158; 166].

Серед культурологів не сформувалась єдина точка зору на класифікацію функцій мистецтва як культурології взагалі. Один із варіантів може мати наступну структуру як за сферою застосування, так і значимості. Таким чином, функціями мистецтва, що притаманні мистецтву і культурології одночасно вважаються: виховна, пізнавально-евристична, суспільно-перетворююча, комунікативна, передбачувальна. До функцій, які властиві лише мистецтву відносимо: естетичну, компенсаторну, сугестивно-образну, гармонізуючу, гедоністичну [110; 161; 164; 167].

На думку, дослідників культурологів, мистецтвознавців визначальними критеріями включеності тих чи інших явищ мистецтва в культуру є три різновиди цінностей – пізнавальна, естетична, моральна [129; 248].

Розгляд поняття культури, зокрема мистецької культури в освітньому просторі, визначення її компонентів та чинників розвитку у сфері розуміння її процесуально-динамічних, стабільно-лабільних аспектах пов’язується насамперед з глибинним аналізом особистості як суб’єкта культури та її діяльності як продукту культури [65; 83; 86]. Таким чином, перспективним у дослідженні феномену культури у різних галузях педагогіки, зокрема у мистецькій, є розробка філософсько-психолого-педагогічного підґрунтя формування особистості артиста, музиканта-виконавця, художника [197; 266].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40195.html