Філософсько-психологічний аспект мистецького розвитку виконавця

Для поглибленого розуміння формування виконавської культури скрипаля та визначення його як самотворця даного феномену необхідним є визначення філософського та психологічного підґрунтя становлення та потенційного розвитку виконавської особистості, без чого будь-яка діяльність, а тим більше музично-виконавська не має фундаменту для подальшого самовдосконалення. У річищі даних міркувань необхідним є визначення основних положень гуманітарно-антропологічної філософії, психологічних теорій розвитку особистості та їх проекції у музично-виконавську діяльність.

Однією з провідних у сучасній філософії ХХ століття виступає філософія гуманітарно-антропологічної орієнтації як одне із виявлення екзистенціалізму, де людина розглядається як унікальна істота з власною філософією буття та мірою свобод. Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини, і через неї пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навколишнього світу. Один із представників даної течії М.Шелер вважав, що спеціальні науки про людину навіть у їх єдності не дають чіткого уявлення про сутність людини. За цих умов завдання антропологічної філософії полягало в тому, щоб чітко показати яким чином із основної структури людського буття випливають усі специфічні монополії, звершення й особливості людини: мова, совість, ідеї, держава, керівництво, мистецтво, релігія, наука, історичність та суспільність [235, с.127]. Філософська антропологія об’єднує конкретно-наукове, предметне вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням, тобто шляхом його об’єктивного осмислення та використання нового наукового знання відновити цілісний філософський образ людини. Отже, центральним питанням цієї філософської течії є питання про сутність людини. Німецький філософ Г.Плеснер підкреслював, що це питання про сутність людини можна розглядати у двох напрямках: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною зв’язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища у світі, як організму. Однак, даний напрямок філософії вбачає необхідність у потребі цілісного охоплення обома цими напрямами людини як суб’єкт-об’єкта природи [235, c.127].

Отже, об’єднуючим напрямом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципово єдиному напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: біологічна (Г.Плеснер), культурологічна (Е.Ротхакер), релігійна (М.Шелер), педагогічна (О.Больнов). Біологічна концепція визначає природу людини на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру. Застосовуючи дані методологічні принципи, філософська антропологія в цілому висуває вимогу побудови концепцій вільних від засилля і емпіричних, чисто апріорних підходів, від необґрунтованих метафізичних тлумачень людської природи. Значною мірою це знайшло відображення в культурологічній концепції сучасної філософської антропології. У даному напрямку філософії людина розглядається у всій її цілісності, в якій емпірична предметність та духовна суб’єктивність були б органічно поєднані (Е.Ротхакер). Завдання культурологічної концепції антропологічної філософії полягає у подоланні абсолютизації як предметності так і духовності людини, у розгляді її як живої і творчої історичної особистості. Найголовнішою ознакою останньої Е. Ротхакер вважає мисляче і самоусвідомлене «Я». Людина є творцем і носієм культури. Велику увагу філософ надавав позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина, за Е.Ротхакером, є творцем і носієм культури, яка є специфічною формою висловлення творчої відповіді особистості на виклик суспільства, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі. З іншого боку науковець заперечує, що внаслідок своєї відкритості світові людина не має «власного» культурного середовища. Конкретно-історичні культури відрізняються відповідно до їхніх вимірів вибірковістю, тобто кожна має певний «культурний поріг», який пропускає лише те, що може мати значення для власного стилю життя індивіда. Людина тоді має власний світ, власне «духовне середовище проживання», коли із загального світового цілого вибираються певні «духовні ландшафти» [235, c.129].

Своєрідним виявленням екзистенціальної та антропологічної філософії є персоналізм, основою якого є визнання особистості як духовної цінності земної цивілізації (П.Боун, Р.Флюеллінг, В.Штерн, Е.Муньє), Ж.Лакруа). Даний напрямок вважає особистість як особливу первинну реальність і розвиток особистості пов’язує з властивим їй прагненням до самоактуалізації та внутрішнього самовдосконалення [183, с.323]. Потреба в персоналізації – потреба бути особистістю – це не завжди усвідомлювана глибинна основа багатьох форм спілкування між людьми.

У зв’язку з цим, у процесах формування виконавської культури скрипаля, що у дослідженні пов’язуються з розвитком індивідуалізовано-професійних властивостей особистості майбутнього митця, його спрямованості на внутрішнє самовдосконалення та творчу музично-виконавську самореалізацію, необхідним, на нашу думку, є осмислити духовно-фахові засади його розвитку і, на загал, визначити основні положення творення музиканта-виконавця як мистецько-персоналізованої особистості, що, у свою чергу, спонукає до ціннісно-рефлексивного аналізу філософських та психологічних персоналістичних теорій розвитку особистості.

У річищі даних міркувань, необхідним є прослідкувати еволюцію становлення особистості, визначити її основні компоненти, принципи розвитку та особливості впливу на перебіг фахових процесів. Проблемами дослідження розвитку особистості займаються персонологи (термін запропонований Г.Мюрреєм), а наука, що вивчає особистість називається персонологія (лат.persona – особа).

Персоналізм є однією з найбільш впливових тенденцій у філософії, що визнає людську особистість і її духовний світ найбільшою цінністю та смислом земної цивілізації. Особистість в теоріях персоналізму розглядається як початкова реальність, і як духовний першоелемент. Термін «персоналізм» був уведений у філософію Ф.Шлейермахером. Найбільш впливовою була гілка німецького персоналізму, що розглядала особистість як найвищий ціннісний рівень зосередження духовних актів (М.Шеллер, П.Штерн, Х.Тіліке). В широкому розумінні персоналізм як концепція особистості має глибокі корені як у філософській античності (Сократ, Платон), середньовіччі (Августин Блаженний), Просвітництві (І.Кант, Ж.Ж.Руссо), ХІХ (Ф.Ніцше, С. Кьеркегор), так і в ХХ ст. (М.Бердяев, А.Бергсон, К.Ясперс, Ж.Сартр). В українській науці проблеми персоналізму були вперше висвітлені вченими психологами Г.С.Костюком, Я.І.Цурковським.

Предметом філософського дослідження персоналізму є творча суб’єктивність людини. Якщо екзистенціоналізм зацікавлений в осягненні лише внутрішнього життя людини, то персоналісти збагачують, поєднують даний процес із пізнанням механізмів імманетних трансформацій (особистісних змін) особистості [115; 170; 175;179].

Розвиток особистості у теоріях персоналізму пов’язаний насамперед з формуванням самооцінки, прагненням до самоактуалізації та внутрішнього самовдосконалення. Центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», яка породжується у взаємодії з іншими людьми. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінити систему цінностей, яка виникла раніше, – все це визначає важливу умову цілісності особистості. Завдяки даним принципам, явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвитку суб’єкта виявилися важливим предметом у процесі дослідження такої важливої характеристики особистості як самоактуалізація. На думку вчених індивідуум володіє великими внутрішніми ресурсами самоусвідомлення, зміни «Я-концепції», своїх атитюдів саморегулюючої поведінки [241; 291; 292].

Намагаючись відновити рівновагу в питанні дослідження розвитку особистості розвивається психологія індивідуальності (Гордон В. Оллпорт), яка підкреслювала унікальність кожного індивідуума – позиція протилежна більшості існуючих теорій особистості. Акцент на унікальності представників даного напряму науки змусив відмовитися від розгляду загальних рис і замінити їх індивідуальними рисами або персональними диспозиціями. У персоналістичних теоріях персональні диспозиції визначаються як усвідомлена готовність особистості до оцінок і поведінки, обумовленою попереднім досвідом (А.Бандура, А.Петровський). Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси та другорядні риси – або ж три рівні персонального розташування: кардинальні диспозиції, центральні диспозиції і вторинні. Всі особисті диспозиції динамічні, але ті, що формують дії, називаються мотиваційними, ті ж, що керують діями, – стилістичними [46; 183].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40195.html