Історичні аспекти та міжнародно-правові стандарти регулювання засади недоторканності житла чи іншого володіння особи

Право на недоторканість житла – це одне із основоположних прав людини, яке гарантоване конституціями всіх демократичних країн світу та міжнародно-правовими нормами. Адже, як зауважує В. Т. Маляренко, “Споконвіків людина дбає про своє житло, оберігає його, захищає. Житло є невід’ємною складовою особистого життя людини. Вона має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя” [86, с. 2].

А тому, дослідження ґенези законодавчого регулювання засади недоторканності житла чи іншого володіння особи сприятиме з’ясуванню сутності та правильному застосуванню норм кримінального процесуального законодавства під час здійснення кримінального провадження.

Одне з найперших законодавчих закріплень положення про недоторканність житла зустрічається в Англії ще в 1215 році у Великій хартії вольностей. З цього приводу сер У. Пітт відмічав, що “Найбідніший із бідних у своєму домі може протистояти всім силам Корони. Дім може розвалюватися, дах труситися, він може продуватися наскрізь, і дощ може протікати через дах, поте король Англії і всі його сили не мають права переступити через його поріг” [172, с. 36].

Втім, найбільшого визнання та законодавчого закріплення право на недоторканність житла отримало в період буржуазних революцій у XVIII столітті.

У вітчизняному законодавстві нормативні положення щодо гарантування недоторканність житла під час здійснення кримінального провадження можна знайти у Просторовій редакції Руської Правди, де в ст. 77 передбачено, що особа, яка повідомила неправдиві дані, які були підставою проведення обшуку в житлі, підлягає покаранню [147, с. 69].

За часів польсько-литовської доби на території України процесуальні норми містилися у Судебнику Казимира 1468 року (статті 8–12). Проте, в них практично не звертається увага на проведення слідчих дій, в тому числі і обшуку, а увага, здебільшого, приділяється визначенню підсудності [46, с. 21, 50].

Наступним суттєвим кроком у розвитку вітчизняного процесуального законодавства справедливо вважається укладання в 1743 році першого українського кодексу – “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Хоча цей кодекс і не набув чинності, дослідження його норм є корисним для процесуальної науки. Так, питання кримінального провадження регулювали глави – 7, 8, 9, 20–25. Зокрема, глава 24 “Про злодіїв і покарання їх, також про інші злочинні діяння” містила артикул 4 “Про обшуки викрадених речей в житлових домах за підозрою та без підозри”. Цей артикул складався з 5 пунктів. В п. 1 визначався порядок розшуку викрадених речей у чужому домі та передбачалося, що якщо хтось по “деякій підозрі” захоче шукати викрадені у нього речі, то він має вимагати із уряду допомоги. А уряд має надати йому “достовірних” людей для цієї процесуальної дії. Пункт 3 цього ж артикулу регламентував порядок проведення обшуку в житлі, що також здійснювався за допомогою уряду, який надає “достовірних” людей з тим, щоб вони оточили будинок [111, с. 425–435].

За часів, коли Україна була в складі Російської імперії, важливою пам’яткою процесуального права був Статут кримінального судочинства 1864 року. Хоча недоторканність житла не була закріплена на рівні засади, проте передбачалися додаткові гарантії законності проведення слідчих дій у житлі. Згідно з цим нормативно-правовим актом огляд та обшук житла проводилися суддями особисто (ст. 105). Закон не передбачав необхідності прийняття процесуального рішення про проведення цих слідчих дій. І лише у виняткових випадках, при необхідності невідкладного проведення огляду чи обшуку житла та неможливості провести їх особисто судом, закон дозволяв поліції здійснити ці слідчі дії за письмовим дорученням суду [146, с. 130].

У відділенні 2 Статуту кримінального судочинства визначалося, що “обшуки і виїмки в домах і інших житлових приміщеннях проводяться лише у випадку обґрунтованої підозри, що в цих місцях приховані: обвинувачений, предмет злочину або речові докази, необхідні для пояснення справи” (ст. 357). Проведення цих слідчих дій здійснювалося за участі понятих та власника будинку (ст. 358). Проводити обшук і виїмку можна було лише вдень, і лише у разі необхідності обшук можна було провести вночі (ст. 363) [146, с. 156–157].

За часів Центральної Ради та Гетьманату судові та правоохоронні органи України під час кримінального провадження користувалися переважно законодавством колишньої Російської імперії – Статутом кримінального судочинства, вносячи до нього певні зміни та доповнення [212, с. 84].

Прогресивним кроком регламентації засади недоторканності житла є Конституція УНР, яка була схвалена 29 квітня 1918 року. У ній вперше на конституційному рівні держава гарантувала недоторканність житла, використовуючи для цього термін “домашнє огнище”. Так, в ст. 15. Конституції УНР визначалося, що “Домашнє огнище признається недоторканим. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правової охорони порушити недоторканість і без судового наказу; одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі 48 годин по довершенню ревізії” [52]. З метою укладання нового законодавства щодо регулювання судочинства урядом УНР у 1920 році було ухвалено рішення про необхідність якнайшвидшого створення та затвердження КПК УНР. Для цього було сформовано кодифікаційну комісію. Проте, зважаючи на події на фронті, виконати це завдання комісії так і не вдалося [212, с. 85].

Для порівняння слід відмітити, що в 1918 році було прийнято і Конституцію РСФРР. В ній не було норм про недоторканність особистості, житла чи майна. Це не випадково. Адже, як відмічав О. І. Чистяков, гарантувати недоторканність особи тільки для трудящих було б не гуманно, а забезпечувати її для буржуазії, яка розгорнула проти нас громадянську війну, було б принаймні нерозумно [216]. Це порівняння зроблено для того, щоб зрозуміти подальшу долю регламентації засади недоторканності житла після більшовицької окупації території України.

Так, за радянських часів КПК УСРР 1922 року не містив загального принципу щодо недоторканності житла. Норми, які передбачали проведення слідчих дій, що обмежували недоторканність житла (обшук та виїмка), визначали, що правовою підставою проведення цих слідчих дій була постанова слідчого чи суду (статті 178, 182). При цьому державні установи, посадові, приватні особи та інші організації чи об’єднання не мали права відмовитися від пред’явлення та видачі документів, інших предметів чи їх копій за вимогою слідчого. Рішення слідчого потребувало погодження з прокурором лише при видачі та огляді документів, які мали характер державної, дипломатичної чи військової таємниці (ст. 179). А обшук та виїмка в приміщеннях дипломатичних представництв іноземних держав проводилися за попереднім погодженням рішення слідчого з Народним Комісаріатом Іноземних Справ (ст. 181). В разі потреби місце, яке підлягало обшуку, могло бути “оцеплено стражей или особо приглашенными на то лицами” (ст.182). Під час проведення обшуку слідчий мав вживати заходи для того, щоб виявлені обставини приватного життя особи, які не мають відношення до справи, не були розголошені (ст. 184) [193].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37566.html