У нас уже 20003 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи під час застосування запобіжних заходів

В КПК України перелік запобіжних заходів міститься у ст. 176, де визначено, що запобіжними заходами є: особисте зобов'язання (ст. 179 КПК України), особиста порука (ст. 180 КПК України), застава (ст. 182 КПК України), домашній арешт (ст. 181 КПК України), тримання під вартою (ст. 183 КПК України), затримання особи (статті 187−191, 207−213 КПК України). Окрім цього, до неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого можуть також бути застосовані і такі запобіжні заходи як передання під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників та передання під нагляд адміністрації дитячої установи (ст. 493 КПК України). А до особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть застосовуватися запобіжні заходи у виді передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім’ї з обов’язковим лікарським наглядом чи поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку (ст. 508 КПК України) [71, с. 235; 32, с. 221; 106, с. 4–6].

Застосування таких запобіжних заходів як особисте зобов’язання, особиста порука, застава чи тримання під вартою не пов’язане із можливістю обмеження права особи на недоторканність житла чи іншого володіння особи.

Проте, застосування домашнього арешту, затримання особи здійснюється чи може здійснюватися із обмеженням конституційної засади недоторканності житла чи іншого володіння особи.

Домашній арешт є відносно новим запобіжним заходом для вітчизняного кримінального процесу. Його було запроваджено КПК України 2012 року. Проте, домашній арешт досить активно застосовується під час досудового розслідування. Так, кількість клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, що перебували на розгляді слідчих суддів за період з 20 листопада 2012 року по 31 грудня 2013 року, становила 8,1 тисяч (12,1 % усіх поданих клопотань про застосування запобіжного заходу), із них задоволено – 7,1 тисяч (87,6 %) [97]. У моніторинговому звіті “Реалізація нового КПК України у 2013 році” відмічається, що щомісяця застосовують до 45 осіб особисту поруку, до 480 осіб – домашній арешт, до 2 250 осіб – особисте зобов’язання [144, с. 5].

Домашній арешт як запобіжний захід був об’єктом наукових досліджень таких вчених: А. Ф. Безрукава [5], Г. І. Глобенко [29], О. П. Кучинська [72], О. М. Коріняк [53], В. Г. Крайнюк [54], В. І. Полянська [105], Р. В. Слободян [159], В. І. Фаринник [204]. Як практики, так і вчені звертають увагу на наявність окремих проблем, що виникають під час застосування цього запобіжного заходу.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Тобто, за наявності достатніх підстав для обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту за рішенням слідчого судді, суду встановлюються обмеження, пов’язані із його ізоляцією у житлі, чим обмежується свобода пересування підозрюваного, обвинуваченого поза межами житла [57, с. 178].

Домашній арешт, як і всі інші запобіжні заходи, застосовується: під час досудового розслідування – слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора; під час судового провадження – судом за клопотанням прокурора (ч. 4 ст. 176 КПК України).

Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається для виконання ОВС за місцем проживання підозрюваного, обвинуваченого (ч. 3 ст. 181 КПК України).

Відповідно до вимог, визначених у ч. 3 ст. 196 КПК України, в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту зазначається точна адреса житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати. А тому, під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту суд має з’ясувати місце проживання підозрюваного, обвинуваченого [125].

Важливим є з’ясування питання щодо того, які приміщення слід вважати “житлом підозрюваного, обвинуваченого” під час застосування домашнього арешту, та чи можна використовувати для цих цілей поняття “житло”, яке міститься у ч. 2 ст. 233 КПК України. Адже саме на це поняття часто посилаються при тлумаченні домашнього арешту як у навчальній літературі з кримінального процесу [58, с. 315], так і у підзаконних нормативно-правових актах [128].

Отже, в ч. 2 ст. 233 КПК України визначено, що під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом [60, с. 132].

Таке тлумачення “житла” не можна беззастережно застосовувати під час обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Адже у наведеному законодавчому визначенні передбачено, що житлом є будь-яке приміщення. А під час обрання домашнього арешту підозрюваному, обвинуваченому забороняється покидати приміщення, яке має бути не будь-яким, а лише житловим. Адже не доцільно обирати домашній арешт із забороною залишати службові приміщення чи офіси, навіть якщо вони і пристосовані для проживання.

Окрім цього, проведене в підрозділі 1.2. дослідження поняття “житло” свідчить, що до “житла” (відповідно до ч. 2 ст. 233 КПК України) відносяться як приміщення, де особа проживає постійно (квартира, кімната у квартирі, будинок), так і приміщення, де особа мешкає тимчасово. Такими приміщеннями можуть бути: номер у готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, купе у потягу чи морському судні, туристичні палатки тощо [174, с. 125]. Але навряд чи доцільно застосовувати домашній арешт із забороною підозрюваному, обвинуваченому залишати, скажімо, купе потягу чи туристичну палатку.

Вищенаведене свідчить, що не можна визначення житла, яке міститься у ч. 2 ст. 233 КПК України, автоматично застосовувати під час обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

Аналіз КПК інших країни дозволяє стверджувати про наявність різних підходів до визначення місця, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати під час застосування домашнього арешту. Так, в ч. 1 ст. 107 КПК Російської Федерації вказано, що домашній арешт як запобіжний захід полягає у знаходженні підозрюваного або обвинуваченого у повній або частковій ізоляції від суспільства в житловому приміщенні, в якому він проживає в якості власника, наймача або на інших законних підставах, з покладанням на нього обмежень і (або) заборон та здійсненням за ним контролю. З урахуванням стану здоров’я підозрюваного або обвинуваченого місцем його утримання під домашнім арештом може бути визначено лікувальну установу [191]. Тобто, за загальним правилом, підозрюваному, обвинуваченому забороняється залишати житлове приміщення, як місце утримання під домашнім арештом. А у виняткових випадках, враховуючи стан його здоров’я, таким місцем може бути і лікувальна установа.

У вітчизняному кримінальному процесі вказівку на те, що під час обрання домашнього арешту забороняється залишати житлове приміщення, можна знайти у п. 15 листа ВСС України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2013 року “Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України”, де вказано, що слідчому судді, суду при обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слід звертати увагу, що вжите законодавцем у ч. 5 ст. 181 КПК України словосполучення “житло цієї особи” охоплює випадки, коли підозрюваний, обвинувачений: 1) є власником (співвласником) такого житла; 2) зареєстрований у такому житлі; 3) постійно або тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації тощо [125].

У наведеному роз’ясненні акцент зроблено на законності проживання у певному житлі – особа є власником, зареєстрована у житлі, проживає без реєстрації. Що має важливе значення під час обрання домашнього арешту як запобіжного заходу. Адже не можна зобов’язати особу не залишати певне приміщення, де вона проживає без законних на те підстав.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37566.html   

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.